Культура і антикультура: хто кого?

ТОТАЛІТАРНІ ІДЕОЛОГІЇ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПСИХОАНАЛІЗУ Й РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

XX століття назавжди увійшло в історію людства як століття небачених досі світових воєн і жахливих соціальних потрясінь, що коштували людству мільйонів жертв. У ті часи всесвітній і всенищівний Молох заправляв і упивався гекатомбами жертв, що принесли йому поплічники людиноненависницьких псевдовчень. Його дітища — три тоталітарні ідеології ХХ століття — визначили логіку кривавих подій століття, що минуло. Сподіватимемося, що минуло назавжди.

Сіонізм, більшовизм і фашизм, незважаючи на зовнішню відмінність, мають глибоку спорідненість, суть якої полягає у протистоянні культурному розмаїттю світу, у прагненні уніфікувати його тотальним знищенням супротивників "нового порядку на віки". Необхідним соціальним ладом, що забезпечує існування таких ідеологій, є тоталітаризм, який, у свою чергу, спирається на маргінальні й люмпенізовані елементи, що нерідко є основними носіями соціальної патології, і водночас вербує їх. Ця люмпенізована й маргінальна маса, перебуваючи під антикультурним впливом псевдовчень, формує відповідні типи соціального характеру, дослідження яких стосується зазвичай царини психоаналізу або клінічної психіатрії.

17

Тоталітарна ідеологія цілковито перебудовує суспільство, його економічне, соціальне, духовне і навіть повсякденне життя створенням системи політичного панування, що ґрунтується на насильстві і здійснюється цілісним військово-бюрократичним апаратом. При цьому створюються і широко впроваджуються міфологеми про якусь обраність, винятковість, безпрецедентність певної раси, нації чи соціального класу, яка з огляду на свою "неповторність" нібито має "природне право" керувати іншими расами, народами і соціальними групами й навіть знищувати їх.

На думку різних дослідників, в основі ідеології сучасних форм тоталітаризму лежать, з одного боку, ідеологічні концепції Джентиле, Муссоліні, Гітлера й Розенберга, а з іншого — ідеї "лівих комуністів" і Троцького. У зв'язку з цим розрізняють два варіанти тоталітаризму: праворадикалі-стський (фашизм і націонал-соціалізм) і лівоекстремістський [6, с. 352]. Однак автори досліджень, присвячених тоталітаризму, наполягають на спільності різноманітних його форм, оскільки природа всіх тоталітарних ідеологій спільна своїм антикультурним змістом. Наприклад, М. Бердяєв вважав, що схильність єврейського народу до інтернаціоналізму "є лише зворотним боком його хворобливого націоналізму" [1, с. 82-83]. Про роль євреїв (які створили свого часу сіонізм) у розробці й реалізації тоталітарної більшовицької ідеології сьогодні вже широко відомо, у тому числі завдяки останнім працям Нобелівського лауреата О. Солженіцина [7].

Антикультура та її носії

Культура — це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації соціального життя, взаєминах

18

між людьми, а також у матеріальних і духовних цінностях, які вони створюють. Поняття "культура" вживається, виходячи з Великого енциклопедичного словника, для характеристики певних епох, конкретних суспільств і народів, основних сфер соціального життя, у вужчому значенні — духовної сфери життєдіяльності людей [2, с. 607]. Усі ці визначення підкреслюють життєствердний (або, якщо скористатися психоаналітичною термінологією, біофільний) зміст культури, який забезпечує самовідтворення й розвиток людських спільнот у їх величезному розмаїтті. Звідси випливає, що не всі соціальні механізми, світоглядні структури, способи й форми людської діяльності стосуються культури, а лише ті з них, які сприяють самовідтворенню й розвитку суспільства в умовах співіснування різних соціокуль-турних систем. Тим часом прояви антикультури, яка протиставляє себе навколишньому культурному розмаїттю, ставлять під загрозу власне відтворення, що за своїм змістом близьке до соціокультурного суїциду. Щодо цього цікавою є заява відомого ізраїльського вченого, професора військової історії Єврейського університету в Єрусалимі Мартіна ван Кревелда, яку він зробив у голландському виданні Elsevier 5 лютого 2003 р.: "Ми (тобто Ізраїль. — Г. Щ.) володіємо кількома сотнями атомних боєголовок та ракет і можемо запустити їх по цілях у всіх напрямках, можливо, навіть по Риму. Більшість європейських столиць є цілями наших військово-повітряних сил. <...> Ми здатні знищити світ разом із нами, і я можу вас запевнити — це станеться ще до того, як Ізраїль загине сам".

Антикультура базується на певному типові особистості, соціальному характерові, який у сучасній науці дістав назву "авторитарного", і водночас формує його [6, с. 6]. Такі риси авторитарного типу особистості, як агресивність, прагнення до влади, ненависть до представників інших етнічних груп і стереотипність мислення, дають ученим підстави розгля

19

дати цей тип як основу для виникнення тоталітарних режимів. Прихильники цієї концепції пов'язують факт перемоги фашизму в Італії та Іспанії і нацизму в Німеччині з проявом у суспільствах цих держав певних соціально-психологічних рис, які формують "фашизоїдний" соціальний характер. Цей тип особистості вважається масовим, через що сучасні ліберально-демократичні режими можна розцінювати як "фашизоїдні", тобто такі, що несуть у собі постійну загрозу фашизму (ймовірно, це й відбувається нині в Ізраїлі, Англії і США). На думку, наприклад, Т. Адорно та його прихильників, "політичні настанови авторитарної особистості полягають у некритичному ставленні до існуючих порядків і в шаблонності мислення, яке характеризується стереотипами пропаганди, святенництвом, презирством до бідних, в орієнтації на владу і силу" [6, с. 7].

Психопатологічна палітра авторитарної особистості містить кілька різновидів, у тому числі садистсько-мазо-хістський та інші подібні патологічні типи характеру (наприклад, некрофільний), основою яких, за Е. Фроммом, виступає "найбільш злоякісна деструктивність і нелюдськість", що є водночас "найтяжчим патологічним станом" [5, с. 170]. Типовими рисами некрофільного характеру є установка на володіння, владу й силу, орієнтація на минуле, механічне сприйняття життя і примусовий педантизм, садизм, схиляння перед технікою, особливого роду відчуженість [5, с. 192]. Такі самі риси притаманні носіям мізантропічних ідеологій типу фашизму, більшовизму і сіонізму. Загалом некрофілія (типовими некрофілами були Л. Троцький, А. Гітлер, Й. Сталін) "є найхворобливішою і найнебезпечнішою серед усіх життєвих орієнтацій, на які здатна людина" [10, c. 35].

Таким чином, антикультура, яка перешкоджає природному самовідтворенню усього багатокультурного та розмаїтого людства і спирається на тоталітарну організацію

20

суспільства і той тип соціального характеру, що їй відповідає, становить найбільшу загрозу для сучасного світу і потребує колективних зусиль для її приборкання. Сьогоднішні агресивні заклики лідерів США, Англії та Ізраїлю свідчать про відродження патологічних некрофільних тенденцій у державній політиці цих країн, що може призвести до повторення страхіть світових воєн і революцій XX століття, розв'язаних відомими всьому світові некрофілами, наділеними державною владою.

Відродження тоталітаризму

Як зазначалося, політичним середовищем "проживання" різних типів авторитарної особистості є тоталітаризм. Він спирається на маргінальні й люмпенізовані елементи, які відзначаються соціальною аморфністю, дезорієнтованістю, пристрастю до руйнування, ненавистю до інших соціальних та етнічних груп через наявність у цих груп стабільного життєвого укладу, визначеності етичних принципів, законно придбаної власності і т. ін. [6, с. 351]. Процес становлення й утвердження тоталітаризму поряд із люмпенізацією суспільства передбачає насильницьку "організацію" суспільного життя за принципами "надзвичайного стану", що супроводжується мілітаризацією. Це досягається застосуванням прямого терору, ініційованого зверху, який активно підтримується й здійснюється люмпенізованою частиною суспільства (у тому числі й люмпен-інтелігенцією). Форма збройного терору створює модель "соціального порядку", відповідно до якої структурується усе суспільство. Домінуючою формою соціальних відносин в умовах тоталітаризму є політика, що ґрунтується на прямому насильстві, тому "політи-зація" тоталітарного суспільства неминуче супроводжується його мілітаризацією і бюрократизацією [6, с. 352]. Така ситуація характерна нині для Ізраїлю, який будує своє май

21

буття на войовничій ідеології сіонізму, що, як і фашизм, є однією з форм нацизму й расизму.

Однак політика неминуче пов'язана з економікою — певним способом ведення національного господарства, що є основою життєзабезпечення етносу. Дослідники вирізняють три основних джерела такого життєзабезпечення: власне виробництво матеріальних і духовних благ, відкрита (воєнна) і латентна (паразитування) агресії. За свідченням ООН і єврейських авторів, на державу Ізраїль "чекає ще багато роботи, щоб позбутися титулу чемпіонів світу з неробства, перестати сподіватися на подачки з-за кордону" [11]. Ізраїльський робітник, наприклад, виробляє продукції на 30 тис. доларів США на рік, що нижче від показників італійських робітників, "які вважаються дуже неефективними працівниками". При цьому "в усьому світі продуктивність праці з року в рік підвищується, а в Ізраїлі цей показник знижується на піввідсотка щорічно". Середній ізраїльтянин виробляє на 25 % менше за європейця і на 50 % менше — за американця. Обсяг валового національного продукту на душу населення за останні два роки знизився на 10,8 %, водночас 16 % працездатного населення в країні не працює, задовольняючись соціальними допомогами, що й становить "базову проблему ізраїльської економіки". Саме тому "Ізраїль очолює світову таблицю ледарів" [11]. Природно, що в умовах не досить ефективного власного виробництва (причиною якого, за свідченням єврейського видання, є банальні лінощі) держава може використовувати тільки два джерела життєзабезпечення, що залишилися: воєнну агресію і паразитування.

Основою для реалізації такої "життєзабезпечуючої стратегії" стає відповідна ідеологія, що є необхідною умовою для "політизації" соціального життя за тоталітарним зразком. Як відомо, державною ідеологією Ізраїлю є сіонізм, що

22

безсоромно експлуатує ідею "обраності" євреїв. Ця ідея міститься в юдейській релігії, зокрема в текстах Тори, більше відомої християнам як Старий (тобто застарілий, колишній) Завіт. При цьому юдаїзм, згідно з релігієзнавчими дослідженнями, у різні періоди свого розвитку (в загальних рисах він сформувався в I тис. до н. е.) відчув вплив єгипетської, шумеро-акадської й особливо іранської (зокрема зоро-астрійської) релігій, а пізніше — синкретистсько-гностичної містики [3, т. I, с. 581]. Інакше кажучи, ця релігійно-міфологічна система є результатом багатокультурного синтезу й історичного взаємовпливу різних народів і спадково пов'язана з більш ранньою західносемітською системою вірувань (до західних семітів, окрім євреїв, належать також стародавні ханаанці, фінікійці, палестинці, сирійці та багато інших народів).

Скільки імен у Бога?

Західносемітські вірування у період формування юдаїзму були, очевидно, генотеїстичними (генотеїзм — поділ первісно єдиного Бога на кількох богів, які мають різні функції та імена). З часом генотеїзм може переходити в політеїзм (багатобожжя), а згодом можливий і зворотний процес: політеїзм поступово трансформується в монолатрію (виокремлення з безлічі божеств "головного бога"), а потім у монотеїзм — віру в єдиного Бога-Творця. Наприклад, у релігії стародавніх римлян у міру посилення монотеїстичних тенденцій "цар богів" Юпітер (якого ототожнювали з грецьким богом Зевсом) розглядався не лише як верховний, а й "як єдиний Бог, який усе породжує й приймає в себе" [3, т. II, с. 679-680]. На думку доктора філософії, права і політичних наук П. Мірчука, "першим шанувальником одного, єдиного Бога був єгипетський фараон Ахнатон. Він більш як за сто

23

років до Мойсея запровадив у Єгипті як обов'язкову віру в одного Бога — Адона. Від нього перейняв Мойсей пізніше віру в одного Бога і навіть ім'я Адон запровадив у єврейську релігію як Адонай [4, с. 38].

Справді, Тора юдеїв (яка стала основою для Старого Завіту християн) містить згадки про кілька імен Бога і складається вона з пам'яток літератури XII-II ст. до н. е., написаних давньоєврейською й арамейською мовами. Свого сучасного вигляду Біблія набула порівняно недавно. Оскільки в давньоєврейській писемності вживалися тільки приголосні звуки, а необхідні голосні передавалися усно, то первісний біблійний текст не мав голосних. У формі різних підрядкових знаків їх ввели в VII ст. н. е. єврейські рабини-мазо-рети (від євр. "мазор" — передавати), унаслідок чого сучасний єврейський текст дістав назву мазоретського. Крім того, Біблія перекладалася іншими мовами. Найавторитетнішими її перекладами є: грецький — Септуагінта, виконаний, за переказом, 70 єврейськими старійшинами (звідси його назва) для потреб александрійських юдеїв в епоху Птоломеїв (близько III-II ст. до н. е.); латинський — Вульгата (від лат. Vulgatae — проста, народна), здійснений Ієронімом Блаженним у 384-405 рр. безпосередньо з єврейського тексту; слов'янський — братів Св. Кирила і Мефодія (за його основу взято грецький переклад LXX) ІХ ст. і російський — Синодальна Біблія, зроблений порівняно недавно (середина XIX ст.) з єврейського (мазоретського) тексту [8, т. I, с. VI-VII]. При цьому в усіх перекладах різні божественні імена (заради зручності або з якоюсь іншою метою) замінили одним словом — "Бог".

24

Наймення єдиного Бога, яке найчастіше зустрічається в біблійних текстах, — Єгова (Ягве) — тлумачиться як "буття", "присутність", "творець", "той, хто творить подих" або "той, хто сипле блискавками й дощем" (тобто громовержець, бог родючості) і, нарешті, "бог, що говорить". Це ім'я згадується в Біблії понад сім тисяч разів і означає бога — заступника давньоізраїльського союзу племен. За давньоєврейськими переказами, ім'я Єгова вважалося страшним, і тому вимовляти його міг тільки первосвященик лише один раз на рік у "святая святих" Єрусалимського храму. Замість "невимовного" імені Ягве вживалося ім'я Адонай, яке буквально означає "Господь мій" або "Господь усього". Ще одним з імен Бога в юдейській традиції є ім'я Саваоф, що означає "Господь воїнства", "вседержитель", "владика сил". Для вираження квінтесенції, найвищого ступеня якості надприродності і повноти божественності в особі єдиного Бога використовувалося ім'я Елогім, яке згадується у Біблії близько двох тисяч разів (корінь "ел" вживався і в інших семітських іменах Бога — наприклад, Аллах)

[3, т. ІІ, с. 6].

Хто, ким і для чого обраний

Архаїчна біблійна образність зберегла деякі релікти найдавніших загальних семітських уявлень про Ела як про крилатого сонячного бога, відомого, наприклад, у Фінікії й у Біблі. Це ім'я також співзвучне з ім'ям Бога Всевишнього (євр. Ел-Еліон), яке згадується в Біблії і первосвящеником якого є Мелхіседек (буквально — цар правди), цар Салимський (імовірно, правитель Єрусалима, ще не захопленого євреями). Саме Мелхіседекові Авраам — родоначальник євреїв та юдаїзму — віддає на знак свого шанування й підпорядкування "десяту частину з усього" свого май

25

на (Буття, 14:18-29), підкреслюючи тим самим незаперечно високе в ті часи становище "Бога Вишнього", "Владики неба і землі" — Ел-Еліона — та його священнослужителів

[8, т. І, с. 97].

На думку православних коментаторів Біблії, Мелхіседек був останнім представником універсального світового священства (яке існувало, ймовірно, до біблійного Потопу), а Ел-Еліон — це ім'я Істинного Бога, яке згадується і в інших місцях Святого Письма (Числа, 24:16; Второзаконня, 32:18; Псалми, 7:18, 9:2 та ін.), де він зображений "як найвища світова сила і верховне панування, що простирається на весь Всесвіт". Те саме ім'я мало і верховне божество фінікійців, які пам'ятали, очевидно, ще задовго до приходу євреїв у Ханаан (нинішня Палестина) "про Істинного Бога" [8, т. І, с. 98].

Згідно з єврейським текстом Біблії, за сім "перших днів" світ створив саме Елогім, ім'я якого співзвучне з Ел-Еліоном і Аллахом. Імення Єгова з'являється тільки в другому розділі Книги Буття. Це давало підставу багатьом дослідникам біблійних текстів розрізняти час створення різних частин Біблії (найдавніші елогістичні й пізніші єговістичні). При цьому православні тлумачі Біблії, які визнають єдність Бога під різними іменами, пояснюють, що Єгова — це здебільшого ім'я Бога Старого Завіту, а ім'я Елогім означає Бога як усемогутнього Творця Всесвіту [8, т. І, с. 16].

Такі розбіжності, мабуть, спостерігаються й у розповіді про порятунок Ноя та його сім'ї після Всесвітнього потопу. Благословляючи своїх синів, Ной говорить: "...благословен Господь Бог (Єгова) Сима... Нехай поширить Бог (Елогім) Яфета, нехай живе в шатрах Сима!" (Буття, 9:26-27). Таким чином, Єгова тут названий власним богом Сима — родона

26

чальника семітських народів (у тому числі єврейського), а Елогім, який, відповідно до Тлумачної Біблії, є "універсальним Владикою і Творцем світу", опікується індоєвропейським "прабатьком" Яфетом, якому пропонується "жити в шатрах Сима", очевидно, на одвічно семітських землях. Тому коли сучасні сіоністи, які вважають себе "богообраним" (а точніше — "єговообраним") народом, захоплюють арабські землі, що не належать їм, посилаючись на Біблію (у деяких місцях якої окреслено кордони землі обітованої), то їм варто нагадати про це розпорядження Старого Завіту (або юдейської Тори). Інакше буквальне сприйняття біблійних текстів може призвести до нових кривавих переділів світу, що, на щастя, не входить до планів більшості сучасних народів.

Усі, хто увірував, Богом обрані!

Знання про існування кількох імен єдиного Бога вкрай необхідне, оскільки багато християн, які читають один із перекладів єврейської Біблії, як правило, не бачать якихось розбіжностей в іменах Творця і змушені приймати на віру версію "обраності Богом", яку використовують сіоністи для обґрунтування доктрини расово-етнічної вищості. Імена Бога в Біблії походять від імен різноманітних божеств за-хідносемітських релігій, які в міру розвитку монотеїстичних тенденцій (що спостерігаються, як ми бачили, на певному етапі розвитку й в інших релігійно-етичних системах) з часом зливаються в образ єдиного Бога, який має різні аспекти, функції й іпостасі. Наприклад, на думку деяких дослідників, "культ бога на ім'я Ягве (Иагве, Иєво) з давніх-давен існував у різних західносемітських племен", де він інколи ототожнювався з богом моря, деспотичним і жорстоким володарем водяної стихії Йамму [3, т. І, с. 596-597]. Вважа

27

ється, що "спочатку бог на ймення Ягве шанувався тільки одним із давньоєврейських племен — коліном Юди" (припускалося навіть, що за біблійним Молохом приховується сам Ягве, якому в добіблійній традиції приносилися людські жертви) і лише пізніше став головним божеством, богом — заступником давньоізраїльського союзу племен, після чого його ім'я потрапило в біблійні тексти [3, т. II, с. 169, 688].

У зв'язку з цим цікавою є назва держави Ізраїль, що перекладається, відповідно до коментаторів Біблії, як "Богоборець" [8, т. I, с. 190].

З історії відомо, що перший, справжній Ізраїль був знищений Ассирією ще в 722 р. до н. е., або майже три тисячі років тому, а 10 із 12 давньоєврейських племен (тобто дійсні, етнічні ізраїльтяни), які населили його, були виведені з поневоленої країни і зникли безвісти серед інших народів стародавнього світу. Вигнанням двох єврейських колін, які залишилися, закінчилася історія Юдеї (з остаточним зруйнуванням Єрусалима в 70 р. н. е.). Подальші спроби юдеїв створити державні утворення (у VI ст. — у Месопотамії та Ємені, у VIII-IX ст. — у Хазарії, у X-XII ст. — в Ефіопії) також не були успішними, і про них сьогодні пам'ятають лише історики. Можливо, мав рацію В. Соловйов, коли писав: "Доведений до крайнього напруження, націоналізм занапащає народ, який захоплюється ним, перетворюючи його на ворога людства, яке завжди виявиться сильнішим від окремого народу" [цит. за 7, с. 13].

Такий довгий екскурс у біблійне вчення про імена ми зробили для того, щоб зрозуміти, що всі ми, хто вірує в Єдиного й Істинного Бога і служить, а не протиборствує Иому, є бо-гообраними й благословенними народами, які прагнуть розвитку й відтворення самобутньої культури, її природного й взаємозбагачуючого співіснування з численними етносами і культурами даної нам Богом Землі. Носії ідей етнічної, класової чи культової винятковості, які протиставляють себе

28

решті людства, є, по суті, носіями антикультури, маргінальними й люмпенізованими особистостями, які страждають на некрофільські і суїцидальні устремління, що спонукало їх до непростимого богоборства й людиноненависництва. А це несумісно ні з Божим промислом, ні з призначенням Людини.

Література

1. Бердяев Н. Философия неравенства. — М., 1990.

2. Большой энциклопедический словарь. — 2-е изд. — М., 1998.

3. Мифы народов мира.: Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С. А. Токарев. — М., 1992.

4. Мірчук П. Зустрічі й розмови в Ізраїлі / Упоряд. і передм. Б. Вовк. — Львів, 2001.

5. Овчаренко В. И. Психоаналитический глоссарий. — Минск,

1994.

6. Современная западная социология. — М., 1990.

7. Солженицын А. И. Двести лет вместе. — М., 2002.

8. Толковая Библия, или Комментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового завета: В 3 т. — 2-е изд. — Стокгольм, 1987.

9. Франко I. Сотворення світу. — К., 2003.

10. Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.

11. Шахар Гиносар. Избранный народ и его статистика // Еврейский обозреватель. — 2002. — № 22/41.

29

 

 ...  4



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх