Культура і антикультура: хто кого?

МЕЗОАМЕРИКАНСЬКІ РЕЛІГІЇ ТА ЇХ СТАРОЗАВІТНІ ПАРАЛЕЛІ

Термін "Мезоамерика" позначає географічний і культурний район, що охоплює дві третини материкової Мексики, а також Гватемалу, Беліз, Сальвадор, Панаму, Гондурас, Нікарагуа і Коста-Рику (тобто Центральну Америку). В індіанців Мезоамерики (ольмеків, майя, тольтеків, ацтеків та ін.) багато століть тому існували досить розвинені державні утворення. Племена, які жили на північ та південь від Мезоамерики, перебували на нижчому рівні розвитку. При цьому, незважаючи на відмінності у мовах та історичних долях окремих етнолінгвістичних груп, релігія і міфологія індіанців Мезоамерики були, на думку сучасних релігіє-знавців, єдиними, хоча й зазнавали згодом певних стадіальних змін [8, т. І, с. 516].

Така єдність релігійно-міфологічних уявлень мезоамери-канських індіанців і їхня відмінність від інших індіанських племен спонукали вчених до пошуків географічної та культурної прабатьківщини перших поселенців Мезоамерики. Наприклад, в академічних колах існувала теорія, що мезоа-мериканці мігрували з Єгипту. її аргументували фактами будівництва пірамід і використання ієрогліфів обома давніми цивілізаціями. Інші дослідники вважали, що ці народи прийшли з Азії або перепливши Тихий океан, або поступово мігруючи на південь уздовж західного узбережжя Амери

30

ки. Деякі вчені стверджували, що азійські культури значною мірою вплинули на регіон Мезоамерики (зокрема, коста-ри-канський), прищепивши буддистські традиції Новому Світові понад два тисячоліття тому. Цей підхід, що дістав назву "дифузіоністського", ґрунтується на існуванні серії подібних рис, виявлених у Камбоджі, Індії, Китаї й обох Америках. Крайніми прикладами такого підходу є теорія ХГХ ст. про те, що зниклий континент Атлантиди був прабатьківщиною давніх американських цивілізацій, або гіпотеза англійця Кінгсборо, згідно з якою корінні жителі Мезоамерики були нащадками десяти загублених племен Ізраїлю. А Ерік фон Данікен узагалі наполягав на неземному походженні давньо-американських цивілізацій [14, т. І, с. 131-132].

Згідно із сучасними уявленнями, предки індіанців (які були американоїдною гілкою великої монголоїдної раси) прийшли до Америки з Північно-Східної Азії в епоху пізнього палеоліту (тобто близько 10-30 тис. років тому) чи навіть значно раніше (понад 60 тис. років тому). За деякими даними, до ХІУ-ХІІ тис. до н. е. вже була заселена вся Північна Америка і частина Південної (повне її заселення датується VIII тис. до н. е.), а більш ранніх слідів людини на Американському континенті, як твердять сучасні дослідники, поки що не виявлено [19, с. 16]. Однак дуже переконливим залишається висновок сучасної антропології: американські неоантропи-мон-голоїди (індіанці) за своїм антропологічним типом більш давні, ніж сучасні азійські, причому південноамериканські індіанці старші за північноамериканських [12, с. 378].

Таким чином, заселення Американського континенту або відбувалося в напрямку з півночі на південь кількома віддаленими у часі міграційними хвилями (і тоді більш ранні переселенці виявилися на півдні материка, а пізніші — на його півночі), або домінуюча нині теорія заселення Америки може бути переглянута на користь іншого погляду, а саме прибуття перших поселенців до центральноамериканського

31

регіону океаном. Міфи про походження й міграцію племен самих індіанців оповідають про їхню історичну мандрівку з легендарної прабатьківщини, про прибуття через моря (чи навіть із зірок), про війни з сусідніми племенами. Особливе місце в мезоамериканській міфології посідають перекази про велетнів [8, т. І, с. 513-514].

Слідами велетнів

Соціальна історія Мезоамерики починається приблизно 1800 р. до н. е. з розвитком ольмекської культури, яку деякі дослідники називають "материнською культурою Мезо-америки" і сліди якої виявлено поблизу узбережжя Мексиканської затоки [14, т. І, с. 136]. Це зовсім не означає, що оль-меки створювали свою культуру на "рівному місці", оскільки відомо, що в цьому регіоні вже з V тис. до н. е. відбувалися процеси доместикації і поширення вирощування маїсу, а також існував матріархальний культ верховного багатофункціонального божества — так званої "Богині з косами", яка уособлювала одночасно небо й землю, життя й смерть [8, т. І, с. 516]. Та й сама назва "ольмекська культура" є умовною і походить від імені ольмеків — невеликої групи племен, які проживали на цій території значно пізніше (у ХІ-XV ст.) [2, с. 841]. Нині збереглися лише невеликі залишки колись величних культових споруд: пірамід, платформ, статуй.

Один із ритуальних центрів ольмеків розташовувався в Сан-Лоренцо (на території сучасної Мексики). Остаточно сформувавшись до 1200 р. до н. е., він був раптово зруйнований у 900 р. до н. е. Багато його релігійних та історичних пам'яток були пошкоджені й зникли під землею. На цій ділянці археологи знайшли понад 200 ритуальних пагорбів, а також кілька багатотонних кам'яних голів, увінчаних чимось схожим на шолом, які мають явні негроїдно-австралоїдні

32

риси (ці голови разом з іншими величезними кам'яними монументами були висічені в горах, розташованих на відстані більш як 70 км від ритуального центру). Одним із найбільших досягнень мезоамериканської культури був винахід ольмеками надзвичайно точного календаря, що проіснував кілька тисяч років [14, т. І, с. 138-139].

Образи велетнів притаманні практично всім релігійно-міфологічним системам світу, де вони являють собою групу антропоморфних істот гігантського розміру, що належать до міфічного часу творення або до епічної героїчної епохи. Ці велети, як правило, виконують функції чудовиськ і гинуть від рук богів, що часто символізує зміну міфічних поколінь. Згідно з різними міфами, велетні існували в період до встановлення нинішнього світу й пантеону богів, а перемога над ними означає перемогу над Хаосом і крок до встановлення Космосу (сюди ж належать мотив розчленовування гігантської істоти і створення світу з його частин) [14, т. І,

с. 228].

У Біблії (Старому Завіті) також згадуються велетні — покоління велетнів ("нефелим") і "сильних, здавна славних людей" ("гібборим"), а давньогрецька міфологія знає покоління титанів, гігантів та інших велетенських істот. Згадки про існування в незапам'ятні часи деяких гігантських рас і пов'язаних з ними міфічних поколінь містяться й у багатьох інших давніх переказах (наприклад, у давньоіндійських, давньоіранських, германо-скандинавських, де "перша небесна війна" між різними групами божеств є кінцем "золотого віку") [8, т. І, с. 142]. Відомо, що в давньогрецькій міфології (у переказі Гесіода, XVI-VII ст. до н. е.) вирізняли "золоте", "срібне", "мідне", "героїчне" й нинішнє, "залізне", покоління. Ці п'ять поколінь, або міфічних епох, що змінювали одна одну, були відомі й мезоамериканським індіанцям, які знали про причини загибелі кожної попередньої епохи (остання з них, як і в Біблії, завершилася потопом).

33

Мезоамериканська "Біблія"

Спадкоємцями ольмеків у Мезоамериці стали майя, у міс-тах-державах яких набула подальшого розвитку давньо-американська цивілізація, зокрема й ієрогліфічна писемність. Письмо такого самого характеру було в І тис. до н. е. в оль-меків (також майямовних), культура яких тісно пов'язана з культурою майя і передувала їй.

Манускрипт майя мав дерев'яну або шкіряну палітурку, а поруч із письменами розміщувалися різнобарвні малюнки [5, с. 278-279].

Окрім залишків писемності, що пережили іспанське завоювання Мезоамерики на початку XVI ст., дослідник має також можливість ознайомитися з перекладами вибраних писемних документів колоніальної епохи, включаючи такі багаті деталями звіти, як "Пополь-Вух", або "Книга Ради", "Книга Чілам-Балам" ("Книга Пророка Ягуара"), "Легенда про Сонця" тощо [14, т. І, с. 124]. Кожний з цих документів, написаний мовою майя чи науатль та іспанською (після завоювання), містить багато інформації про релігійне життя й обряди, погляди на війни, владу монархів, долю людини на землі і "життя після смерті". У них зустрічається й образ "Верховного Бога".

Особливо важливий для вивчення релігії майя "Пополь-Вух", 8500-сторінковий документ, який містить міфи про створення світу, священні історії й опис ритуальних обрядів, що відображають багатовікову традицію релігійно-міфологічних уявлень майя. У релігії майя світ був створений як послідовне ритуальне дійство (порівняй: "семиденне творення світу" у Біблії). Створений увесь "земний і небесний світ" оживляється через постійний процес відродження та згасання (есхатологічні мотиви). Картина відродження і загибелі виражалася й у періодичному створенні Космосу, що пережило вже чотири епохи, або століття [14, т. І, с. 125].

34

Дивовижно схожі між собою деякі сюжети священних книг різних народів, які живуть навіть на різних континентах. Наприклад, у Біблії (у відомій сцені спокушання Змієм Єви) Змій, умовляючи Єву з'їсти заборонені плоди з "дерева пізнання добра і зла", говорить: "Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро і зло". Довідавшись, що Єва й Адам порушили його заборону, Господь Бог (Єгова) сказав: "Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро і зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з'їв, і не жив повік-віки..." [Буття, 2: 1-24]. Характерно, що Єгова звертається ще до когось ("став немов один із Нас"), указуючи тим самим на наявність ще й інших, рівних чи близьких йому "за рангом", небожителів.

А от як розповідає про перших людей після творення "Пополь-Вух" мезоамериканських індіанців, який іноді називають "Американською Біблією": "Вони були здатні пізнати усе... Коли вони дивилися навколо, одразу ж бачили і споглядали від верху до низу звід небес і внутрішність землі. Вони одразу бачили увесь світ, не роблячи навіть спроби рухатися... Вони досягали успіхів у знанні всього, що є на світі" (тобто ці перші люди вже явно "вкусили" від "дерева пізнання добра і зла"). Що ж роблять боги — "Велика Мати і Великий Батько"? Вони збентежені: "Хіба вони теж повинні стати божествами? Хіба вони повинні бути рівними нам, своїм творцям, хто може бачити далеко, хто знає і бачить усе?" "Тоді Серце Небес навіяв туман на їхні очі... і вони могли бачити те, що було близько... У такий спосіб була втрачена їхня мудрість, і всі знання... людей, виникнення і початок було зруйновано" [11, с. 81-82].

35

Уїтсилопочтлі — ацтекський Єгова?

Ацтеки, які прийшли в долину Мехіко з півночі у ХІІ-ХІІІ ст. н. е., засвоїли релігійно-міфологічні уявлення своїх попередників, а до ацтекського пантеону увійшли деякі божества сусідніх і підкорених народів. Основні мотиви ацтекської релігії — вічна боротьба двох начал (світла й мороку), розвиток Всесвіту за певними етапами або циклами, залежність людини від волі богів, необхідність живити їх (деяких щодня) людською кров'ю, без якої вони можуть загинути (схожі мотиви у давнину були поширені, наприклад, серед західносемітських народів). Ці уявлення зумовлювали практику обов'язкового принесення у жертву людей (вважають, що кожного року в такий спосіб убивали понад 20 тис. людей) [8, т. І, с. 520; 13, с. 54].

Ацтеки з'явилися в долині Мехіко серед інших кочових племен науа, яких осілі й більш розвинені народи долини назвали чичемеками, "варварами" (від "чичі" — "собака" і "мекас" — "мотузка" чи "родовідна"). Ці племена кількома хвилями завоювали долину й асимілювали її населення, сприйнявши його культуру і створивши до середини XV ст. свою державу [9, c. 77; 14, т. І, с. 148]. Своєю міфічною прабатьківщиною ацтеки вважали Ацтлан ("місце чапель" — звідси і їхня самоназва). При цьому "ацтеки вважали, що вони відрізняються від інших споріднених з ними етнічних груп не тільки особливою прабатьківщиною Ацтланом, а й, відповідно до їхньої релігійно-міфологічної концепції, споконвічним призначенням" [1, с. 14]. Згідно з офіційною міфо-логізованою версією, відбитою в багатьох джерелах, якось їхніх племінний бог Уїтсилопочтлі через своїх жерців закликав ацтеків залишити Ацтлан і вирушити на пошуки іншої, благодатнішої землі, у якій вони будуть могутніми володарями. Оскільки домагатися цієї влади їм доведеться силою, Уїтсилопочтлі вручив ацтекам зброю — щит, лук, стріли.

36

Тоді ж ацтеки, повідомляє дослідниця ацтекської історії В. Баглай, дістали ще одне ім'я — мешики (звідки пізніше виникли мексиканці) [1, с. 15].

Усе це нагадує старозавітні обіцянки Єгови євреям "землі обітованої", "де тече молоко і мед", а також біблійна розповідь про перейменування Якова в Ізраїля (звідси й виникли сучасні ізраїльтяни) після його боротьби з якоюсь надприродною істотою [Буття, 32: 24], під якою деякі єврейські рабини розуміли "навіть демона" [18, т. І, с. 189], незважаючи на те, що саме від нього Яков-Ізраїль дістав своє благословення [Буття, 32: 29].

Ацтеки, як і свого часу євреї, не могли не послухатися наказу свого божества і вирушили в дорогу, почавши своєрідний "великий вихід" з первісних місць свого проживання [1, с. 15]. Упродовж усієї довгої мандрівки ними, згідно з легендою, керував бог Уїтсилопочтлі, статую якого несли жерці, ретельно сховавши її у спеціальному ковчегу з очерету. Народ ставився до ковчега з острахом і повагою, і ніхто, крім його служителів, не міг наближатися до нього. Бог пророкував своєму обраному народові через жерців (частіше він робив це під час їхнього сну), що надалі станеться з ним, а також давав поради, як варто діяти у тому чи іншому випадку. Так, Уїтсилопочтлі одного разу наказав жерцям: інші народи не можуть іти разом з ацтеками, оскільки в кожного з них своя доля і своє особливе призначення. "Тоді, залишивши "богообраних" ацтеків, "знехтувані" Уїтсилопочтлі народи самостійно пішли далі, на пошуки бажаної, благодатної землі" [1, с. 15].

Згідно з деякими індіанськими хроніками, як повідомляє В. Баглай, ацтекське переселення тривало понад 80 років і їхній шлях був надзвичайно важкий. Щоб підготувати ме-шиків-ацтеків до майбутньої нелегкої боротьби на "землі обітованій" після встановлення свого панування, Уїтсило-почтлі навмисно ускладнював життя переселенцям, посилав

37

їм усілякі випробування, а також спокушав. Як і хроніки багатьох інших народів, ацтекські докладно описують маршрут їх переселення із зазначенням дат тих чи інших подій (іноді фантастичних), що сталися дорогою, або зупинок (часто в реальних географічних пунктах). На шляху ацтеків-мешиків траплялося чимало придатних для заселення місць, однак бог Уїтсилопочтлі незмінно змушував минати їх, часто діючи при цьому жорстоко, аж до масових убивств тих, хто не послухався. Коли нарешті ацтеки дісталися "землі обітованої" — Мексиканської долини, Уїтсилопочтлі збудували храм. Аби краще зрозуміти характер цього божества, наведемо лише один приклад: Уїтсилопочтлі "наказав" ацтекам (через своїх жерців) попросити в місцевого правителя дочку, щоб зробити її своєю головною жрицею, і коли дівчину з великою шаною доставили ацтекам, Уїтсило-почтлі "наказав" убити її, здерти з неї шкіру і надягти на одного з ацтекських юнаків [1, с. 16-30]. Чим закінчилася історія ацтеків — загальновідомо: у 1519-1521 рр. ацтекська держава була завойована нечисленними іспанцями, а ацтеки зазнали значної акультурації й переважно втратили давню культуру.

"Бог лівої сторони"

Ім'я Уїтсилопочтлі (Уїцилопочтлі), верховного божества ацтеків, означає буквально "колібрі лівої сторони", або "колібрі-лівша" [8, т. ІІ, с. 545]. Як зазначалося, спочатку Уїтсилопочтлі був племінним богом ацтеків (у багатьох індіанських племен Центральної Америки колібрі часто виступає як уособлення сонця) і обіцяв їм, що приведе їх до благословенного місця, де вони стануть його обраним народом. Пізніше Уїтсилопочтлі увібрав у себе риси давніших божеств, а також бога сонця Тонатіу і Тескатліпоки (іноді виступаючи його двійником). Він став богом блакитного ясно

38

го неба, молодого сонця, війни й полювання, заступником ацтекської знаті. У деяких варіантах міфу Уїтсилопочтлі пов'язується зі старими божествами родючості. Під час урочистих свят, які влаштовувалися двічі на рік, виготовлялося величезне зображення Уїтсилопочтлі з хлібного тіста з медом. Це зображення після релігійних обрядів розламували на шматки і з'їдали всі учасники свята. Уїтсилопочтлі зображувався антропоморфно в шоломі, зі щитом і луком (або списометалкою й дротиками). Йому приносили криваві людські жертви, і на його честь було споруджено храм у столиці ацтеків — Теночтитлані [8, т. ІІ, с. 546].

Двійником Уїтсилопочтлі був Тескатліпока ("дзеркало, що димить") — мезоамериканське божество, яке увібрало в себе риси багатьох найдавніших богів [8, т. ІІ, с. 504]. У міфології індіанців Центральної Америки він виступає як бог ночі, заступник розбійників, чаклунів і жерців. Його епітети: "ворог", "примхливий владика", "сівач розбіжностей" та ін. Тескатліпока постає також в іпостасі зоряного бога холоду, льоду і покарань, а найдавнішою його іпостассю було ягуаролике божество печер, землетрусів і нещасть. За уявленнями ацтеків, Тескатліпока — двійник Уїтсилопочтлі — уособлював зиму, північ, нічне небо, вкрите зірками, і тому, як повідомляє Р. Кинжалов у "Міфах народів світу", зображувався з чорним обличчям, вкритим жовтими поперечними смугами. Пізнавальним символом Тескатліпоки є дзеркало із завитком диму, що відходить від нього (звідси його ім'я); у цьому дзеркалі він міг бачити все, що відбувається на світі (для цього й слугував його магічний ціпок). Іншою відмітною ознакою Тескатліпоки було кругле шкіряне кільце (символ вічності), що висіло на жовтій тасьмі на грудях

[8, т. ІІ, с. 504].

Тескатліпока, двійник і брат Уїтсилопочтлі, вважався як благодійним, так і зловредним божеством: він був богом — творцем світу і його руйнівником. Порівняйте, наприклад,

39

біблійне: "Я витворюю світло й творю пітьму, чиню добро й допускаю зло. Я, Господь, усе це чиню" (Іс. 45:7). Крім того, він був також суддею і месником, всезнаючим і всюдисущим, нещадним і сповненим несподіванок. Його епітети: "той, хто розпоряджається на свій розсуд", "той, рабами якого ми всі є". Він міг дати щасливе життя і добробут, але часто ображався і ставав злим руйнівником. Щоб випробувати молодих воїнів, Тескатліпока набирав уночі химерного вигляду й викликав їх на бій. Цей мотив нагадує біблійний сюжет нічного двобою Якова-Ізраїля з "Хтось" (Бут. 32:24).

На думку сучасних релігієзнавців, первісно Тескатліпока був хтонічним божеством підземних сил (у тому числі вулканів), яке з часом злилося з божеством зоряного неба, півночі й холоду, ставши старим сонцем нової епохи. Культ Тескатліпоки був поширений у Мезоамериці, де йому приносилося багато кривавих людських жертв [8, т. ІІ, с. 505].

Крім Уїтсилопочтлі та його двійника Тескатліпоки ацтеки шанували також Тлалока ("що змушує рости") — бога дощу і грому, тотожного Уїтсилопочтлі [8, т. ІІ, с. 515]. Тла-лок зображувався антропоморфним, але з іклами ягуара й зміїними завитками перед носом, а також зі змієподібним (як у біблійного Мойсея) ціпком. За уявленнями ацтеків, Тлалок був благодійним божеством, але міг викликати повені, посухи, град, заморозки, удари блискавок. Вважалося, що він живе на верхів'ях гір ("і в Яхве є святі місця, переважно нежилі, неродючі гори" [8, т. І, с. 588]) або там, де утворюються хмари. У Біблії також відомий образ Яхве-Єгови як бога-громовника і "наїзника хмар", "який простує на небесах" (Пс. 67-68, 5, 34).

Із Тлалоком були пов'язані жаби та змії, він насилав на людей різні хвороби, зокрема ревматизм, подагру, водянку, проказу тощо [8, т. ІІ, с. 516], що нагадує сюжет біблійних "страт єгипетських", коли єврейський Єгова перетворював

40

ціпок Мойсея на змія, воду — на кров, уражав Єгипет жабами, мошкарою, "псячими мухами", моровою виразкою, "запаленнями з наривами", градом і громом, сараною і густою пітьмою (Ісх. 8-10).

Боги ацтеків, як випливає з викладеного вище, перебували на стадії ототожнення один з одним, коли до того різні й часто протилежні ("ліві" й "праві") божества поступово об'єднувалися в один всеохопний образ вищої істоти, що в релігієзнавстві дістало назву монолатрії (виокремлення з безлічі божеств головного бога), яка прагне, як правило, монотеїзму (віри в єдиного Бога-Творця). В ацтеків цей процес, очевидно, був перерваний іспанським завоюванням, і їхній пантеон так і залишився "двоголовим", дуалістичним — ацтеки поклонялися як головним богам Уїтсило-почтлі (з його двійником Тескатліпокою) і Тлалоку, який опікувався, на відміну від аристократичного Уїтсилопочтлі, селянським станом.

Дуалістичні паралелі

Культи протилежних начал (жіночого й чоловічого, лівого й правого, темного й світлого) своїми коренями сягають глибини доісторичної епохи. За повідомленнями В. Топорова, вже на палеолітичних пам'ятках (25-20 тис. років до н. е.) зображення тварин зустрічається частіше, ніж людське, жіноче — частіше, ніж чоловіче, ліве — частіше, ніж праве (відбитки руки), чуже — частіше, ніж своє [8, т. І, с. 484485]. Це стає особливо помітним, коли розглядати палеолітичний настінний живопис підземних (тобто передусім хтонічних) святилищ, які символізують, очевидно, примат жіночого, лівого, темного над чоловічим, правим і світлим. З початком доби патріархату "культ правої чи лівої руки" міг розвиватися в різних релігійно-міфологічних комплексах ("жрецькому" й "шаманському"), а потім

41

розвинутися в дуалістичні образи Бога-Творця і його супротивника (сатани).

Зазначений дуалізм був притаманний багатьом давнім релігіям, у тому числі і юдаїзму, який тоді зароджувався й зазнав впливу єгипетської, шумеро-акадської та іранської (зокрема, дуалістичної зороастрійської) міфологій, а також синкретистсько-гностичної містики і виріс із західносеміт-ського багатобожжя [8, т. І, с. 581]. Юдаїзм сформувався загалом як монотеїстична релігія Яхве у І тис. до н. е. Під Яхве розуміли "творця", "створювача", "бога, який говорить", а також громовержця, бога родючості. Проте джерела імені Яхве простежуються набагато раніше. За стародавніх часів культ цього бога існував у різних західносемітських племен (Йахве, Йєво). На думку дослідників, "бога на ймення Яхве спочатку шанувало як бога тільки одне з давньоєврейських племен — коліно Іуди, і лише пізніше він став головним божеством, богом — заступником стародавнього ізраїльського союзу племен" [8, т. ІІ, с. 688]. Водночас відомо, що Йахве (Йєво) шанували у Фінікії, він був богом — заступником Берита й Едома. В угаритських текстах його ім'ям називають Йамму ("море") — бога — володаря водяної стихії, одного з основних претендентів на владу над світом і богами, деспотичного й жорстокого, який уособлює зле начало. Образ Йахве з часом злився також з образом Ела (Ілу) — стародавнім семітським верховним божеством, яке часто зображувалося в образі бика. З першої половини І тис. до н. е. культ Йахве (Яхве) у Палестині набув монотеїстичних рис [8, т. І, с. 507, 596, 597].

Об'єднання образу племінного бога стародавніх євреїв з образами інших західносемітських божеств (які мають часом протилежні функції) і включення його до стародавніх текстів біблійного монотеїзму (різночасні пласти Книги Буття, наприклад, об'єднані в ІХ-VII ст. до н. е. [8, т. І, с. 583]) призвело до того, що у Старому Завіті стосунки Яхве з "го

42

ловним антагоністом бога", "ворогом людського роду", "царем пекла й володарем бісів" сатаною "не зовсім зрозумілі" [8, т. ІІ, с. 412]. У містиці юдаїзму, як повідомляє С. Аверинцев у "Міфах народів світу", сатана (букв. "суперник у суді, у суперечці чи на війні, який перешкоджає і суперечить, обвинувач, навушник, підбурювач") ставиться дуже близько до Яхве як породження атрибута гніву. Наприклад, одна й та сама подія мотивується у більш ранньому тексті "гнівом Яхве". "Гнів Яхве <...> спонукав <...> Давида сказати: піди, обчисли Ізраїля й Іуду" (2 Цар. 24:1). У пізнішому тексті вона мотивується дією сатани: "сатана <... > спонукав Давида зробити обчислення ізраїльтян" (1 Пар. 21:1). Тому з'являється можливість уособлення сатани з "гнівом Яхве", яку найбільш явно реалізують кабалісти; вони говорять про якийсь "лівий", або "північний", бік божества, який має свою еманацію, що перебуває під знаком сатани [8, т. ІІ, с. 413]. Це віддалено нагадує ацтекського "лівого" бога Уїтсилопочтлі та його "північного" двійника Тескатліпоку.

На думку С. Аверинцева, на більш ортодоксальному юдаїстському ґрунті сатана розглядається як персонаж, не відірваний від спілкування з Яхве: він вільно піднімається на небеса (пролог книги Іова) і сходить з небес, щоб увести людину в спокусу, а потім знову піднятися. Не однозначний у середовищі релігієзнавців і образ самого Яхве (ототожненого, як ми пам'ятаємо, в угаритських текстах з жорстоким і деспотичним богом злого начала — Йамму). Припускалося навіть, "що за біблійним Молохом ховається сам Яхве, якому в добіблійній традиції приносилися людські жертви" [8, т. II, с. 169], що також "споріднює" цей образ з ацтекськими кривавими божествами.

Також становлять інтерес юдаїстичні легенди про Асмо-дея — демонічну істоту, пов'язану із сатаною (чи з одним із його проявів). У цих переказах Асмодей іноді постає як надприродний помічник Соломона, а також двійник ізраїль

43

ського царя-будівничого, який підмінює його на престолі і взагалі допомагає зводити перший храм Єгові [8, т. І, с. 114-115]. Соломон, згідно з Біблією, стверджував: "Господь (Єгова) сказав, що Він благоволить жити в імлі" (3 Цар. 8:12). Виходячи з цього Соломон під час будівництва храму в Єрусалимі не зробив жодних отворів або вікон у "святая святих", щоб не було туди доступу речовинному світлу [18, т. І, с. 401]. Водночас православним християнам відома новозавітна теза про те, що "Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми" (Як. 1:5).

У зв'язку з цим цікаво порівняти деякі уривки зі старозавітних книг, де багато разів повторюються благословення й обіцяння Яхве "праотцям" Авраамові, Ісааку, Якову, Мойсею та їхнім нащадкам, з тим уривком з Євангелія від Матвія, де сатана (диявол, "наклепник") намагається спокусити Ісуса Христа. Старозавітний Єгова (як, імовірно, свого часу ацтекський Уїтсилопочтлі) обіцяє Авраамові: "і Я створю від тебе великий народ <...> Тому що всю землю, що ти бачиш, тобі дав Я <... > нагорода твоя (буде) досить великою" (Бут. 12:2-3; 13:15-17). Те саме говорить він Ісааку, Якову й особливо Мойсею: "Тому що Я введу їх у землю (добру), як Я клявся батькам їхнім, де тече молоко і мед, і будуть вони їсти й насичуватися" (Втор. 31, 20). Приблизно ті самі обіцяння намагається використовувати, аби спокусити Христа, і "князь світу цього", який "бере Його... на дуже високу гору, і показує Йому всі царства світу і славу їхню, і говорить Йому: усе це дам Тобі, якщо, впавши, поклонишся мені" (Мат. 4:8-9).

Православні перекладачі Біблії зазначають, що "диявол і багатьох інших людей ставить іноді на дуже високу гору, і ці люди старанно кланяються і служать йому, маскуючи своє служіння дияволу служінням Богу" [18, т. ІІІ, с. 71]. Наведені приклади свідчать про певний дуалізм стародавніх вірувань, оскільки в деякі з них проникали зі своїми служителями

44

прямо протилежні Богові істоти "нижнього", водно-хтоніч-ного й близького до хаосу світу — наприклад, "один з основних претендентів на владу над світом", який уособлює зле начало, західносемітський бог — володар водяної стихії Йамму чи мезоамериканський двійник ацтекського Уїтси-лопочтлі — Тескатліпока.

Коли і чому загине Америка?

Згідно з мезоамериканськими релігійно-міфологічними уявленнями Всесвіт, колись створений богами, пережив чотири епохи (або ери) свого розвитку і нині живе у п'ятій. Перша ера закінчилася винищенням ягуарами гігантів, які населяли тоді Землю; друга ера завершилася ураганами й перетворенням людей, які залишилися, на мавп; третя ознаменувалася всесвітньою пожежею; а четверта завершилася потопом (що загалом відповідає біблійній традиції). Сучасна, п'ята епоха також має закінчитися страшними катакліз-мами [8, т. І, с. 520-521], спричиненими землетрусами і виверженнями вулканів, що призведе до опускання великих ділянок суші. Відповідно до уявлень мезоамериканських індіанців, це відбудеться скоро, а саме 23 грудня 2012 року. Проте зазначена дата катастрофи, найімовірніше, стосується тільки Американського континенту — традиційної обителі індіанців, які, складаючи свої календарі, враховували насамперед події, що стосуються їх.

Варто зазначити, що календар майя, який був запозичений ними, очевидно, в ольмеків і перейшов згодом до ацтеків, є найточнішим календарем з усіх, що будь-коли існували, включаючи й сучасний. Вражають і цикли, якими оперували стародавні майя: так звана "нульова" або Початкова дата їх хронології відповідала 5 041 738 року до н. е. Іншими словами, майя вели своє літочислення від неогенового періоду, коли, згідно із сучасними науковими уявленнями,

45

ще не існувало жодних ознак антропогенезу, який з'явився тільки в наступному четвертинному (чи антропогеновому) періоді, що почався, за різними оцінками, від 3,5 млн до 600 тис. років тому. Крім "нульової" дати майя розрізняли ще Початкову дату своєї власної хронології — 3113 рік до н. е. (що відповідає приблизно початку стародавньої індійської "каліюги" — 3102 р. до н. е., іудейському "створенню світу" — 3671 р. до н. е. і синтоїстській "появі" Японських островів — 6 тис. років тому).

Така точність і неймовірна часова тривалість календарних циклів майя практично не залишає сумнівів у правильності їхніх обчислень "кінця Америки", що підтверджується різноманітними сучасними пророкуваннями, кількість яких збільшується, прогнозами й есхатологічними передчуттями.

Справді, держави Америки (насамперед США), що утворилися на захоплених територіях і знищили мільйони аборигенного населення, вірогідно, наполегливо просуваються до безславного кінця біблійних Содома і Гоморри. Примітною є роль масонства у створенні американських держав, на що вказують багато дослідників. Варто ввійти до центральної зали президентського палацу в Мехіко, щоб побачити в центрі її стелі один з головних символів "бога масонів" — "Великого архітектора Всесвіту" (око в трикутнику, точнісінько таке саме, як на американській однодоларовій купюрі). Не дивно, що цей символ є в багатьох мексиканських католицьких соборах (наприклад, у місті Пуебла), а в США, як відомо, навіть офіційно зареєстровано "церкву" сатани.

Масони, згідно з багатьма свідченнями й дослідженнями, служать не Богові, а його антагоністові — сатані, що ховається під милозвучною назвою "Великого архітектора Всесвіту". Проте знання про це відкривається лише на вищих щаблях масонства, як і розуміння того, що вся масонська містика наскрізь пронизана старозавітною символікою й термінологією, за якою, за твердженням багатьох дослід

46

ників таємних громад, і приховуються істинні натхненники й організатори цього стародавнього богоборчого угруповання [7, с. 15].

*   * *

Результати сучасних наукових досліджень (зокрема, аналіз ДНК) свідчать (як і стародавні релігійно-міфологічні джерела різних народів) про те, що всі сущі нині люди походять від однієї матері й спільного чоловічого предка. Щодо нашої спільної праматері встановлено, що вона жила близько 250 тис. років тому і була темношкірою (найімовірніше, як і "ольмекські голови", мала "екваторіальні" або негро-ав-стралоїдні риси). Автори новітніх генетичних досліджень вважають також, що знайдено серйозні дані про те, що приблизно в цей час існував і спільний чоловічий предок (біблійний "Адам"), пов'язаний з виявленою раніше "Євою". Це підтверджується також висновками сучасного расознавства, згідно з яким австралоїди становлять найдавніший тип неоантропів, які заселили Австралію в найбільш ранню пору формування нинішнього людства [4, с. 21; 12, с. 378].

Примітно, що австралійським аборигенам (наприклад, центральноавстралійським племенам аранда) відомий образ "Хазяїна Неба" — Алтьїра, який має також імена "Наш Отець" чи/і "Отець Наш Небесний", що дуже співзвучно з першим рядком християнської молитви "Отче Наш, Сущий на небесах..." При цьому в австралійців з прадавніх часів (як і в багатьох негроїдних народів) існував обряд обрізання, який передав їм, відповідно до збережених міфів, творець-деміург [8, т. I, с. 29-30].

Однак тасманійцям, які сусідують з Австралією (остання представниця яких померла наприкінці ХІХ ст.), був відомий і якийсь нічний дух Намма (чиє ім'я співзвучне з ім'ям західносемітського бога Иамми), якого тасманійці вважали винуватцем усіх своїх нещасть і думали, що він пов'язаний

47

із громом і блискавкою, а також із заборонами на вживання у їжу певних тварин [17, с. 66-67], що також нагадує деякі сюжети стародавніх семітських переказів, які ввійшли колись до біблійних текстів. Андаманцям (корінним жителям Андаманських островів) божества також здавалися злими й небезпечними істотами, серед яких особливо вирізнявся Пулугу (або Билику), що насилає на людей страшну бурю за недотримання заборон (у тому числі харчових) [8, т. І, с. 80]. Негритоси півострова Малакка — семанги — відчувають забобонний страх перед грозою, яка є уособленням грізного бога Карі (Карем). Щоб відігнати грозу, семанги приносять Карем криваву жертву. Він швидше злий бог, який посідає, однак, головне місце в пантеоні семангів [17, с. 102-103]. У меланезійців (група океанійських народів) творцем моря і землі, рослин і тварин, грому і блискавки, дощу і бурі постає "головний дух" Агунуа, втілений у величезній змії

[8, т. ІІ, с. 133].

Водночас усім названим релігійно-міфологічним системам відомі образи світлих божеств, які уособлюють добре, світлоносне начало, проте вони не посідають у цих віруваннях домінуючого становища, що, можливо, свідчить про деяке усвідомлення теократичного вибору. До чого призводить такий вибір — загальновідомо. Критерієм істинності релігії можуть бути відомі всьому християнському світові слова: "Бог є любов... Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми!"

Про це варто пам'ятати всім людям Землі, особливо політикам, які ще не розгледіли багато в чому богоборчої діяльності сіоно-масонської Америки, що перетворилася, по суті, на біблійного Молоха, який вимагає нових і нових людських жертв. Кінець усіх богоборчих утворень визначений, про що, очевидно, й попереджає стародавній мезоамериканський календар.

48

Література

1. Баглай В. Е. Ацтеки: история, экономика, социально-политический строй (Доколониальный период). — М., 1998.

2. Большой энциклопедический словарь. — М., 1997.

3. Великолепие исчезнувших цивилизаций: Пер. с англ. — М., 2001.

4. Каныгин Ю. М. Вехи священной истории: Русь — Украина. — К., 1999.

5. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. — М., 1990.

6. Людство і Віра / Автор-укладач Г. Щокін. — К., 2001. — Т. 1.

7. Мец Г. Г. Существо и цели всемирного общества массонов // Платонов О. А. Терновый венец России. Тайная история массонства 1731-2000. — М., 2000.

8. Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С. А. Токарев. — М., 1991.

9. Народы мира: историко-этнографический справочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. — М., 1988.

10. Непомнящий Н. Н., Низовский А. Ю. Сто великих тайн. — М.,

2000.

11. Пополь-Вух: Пер. с киче. — М., 1993.

12. Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории (проблемы па-леопсихологии). — М., 1974.

13

 

 ...  5



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх