Політологія для політика і громадянина

Розділ 5 Політична сфера та політичне життя суспільства

5.1. Політична влада:

природа, ресурси, легітимність

Під владою розуміють здатність і можливість реалізовувати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства і т. ін.

По суті влада — це вид суспільних відносин, що являє собою:

• вираження потреб складної соціальної системи в організації та саморегуляції (незалежно від типу суспільства);

• наслідок виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними.

Виокремлюють владу економічну, політичну, державну, сімейну та ін.

Політична влада є одним із найважливіших її видів. Під політичною владою вбачають реальну спроможність певного стану, групи, індивіда реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керуванням тих чи інших станів, соціальних груп та ін. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного,

145

психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм.

Основним видом політичної влади є державна влада, яку докладніше розглянемо нижче.

Воля та підтримка керівної групи є умовою й джерелом спроможності певних інститутів нав'язувати суспільству рішення, зразки поведінки і т. ін. і в такий спосіб здійснювати керування. Виходячи з цього стає зрозумілим, що правлячі стани є кінцевими суб'єктами влади.

У свою чергу безпосередніми суб'єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі й способи їх використання.

Практично всі теорії та концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу в державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер політичної сфери суспільства. Проте представники різних наукових напрямів мають принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу.

^^^^^^^^^^^    Розрізняють такі основні підходи до тлума-ПРИРОАА чення природи політичної влади:

ВЛАДИ 1. Телеологічний підхід (з погляду до^^^^^^^^^^^ сягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов'язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел) [38; 127].

Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і т. ін.

М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного індивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого.

146

Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення [43; 361; 362].

Засновник структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс (США) у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціальною дією. Під останньою він розумів поведінку суб'єктів політики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чинників.

Згідно з функціональним принципом влада зобов'язує суб'єктів виконувати суспільні обов'язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей [157; 333; 334].

У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим. Природа такого панування з погляду марксистської концепції зумовлена економічною нерівністю. Але соціальна нерівність доповнюється ще й статевими, етнічними, віковими, культурними, регіональними та професійними відмінностями. Отже, логічним є висновок: влада є скрізь, де є нерівність. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття "соціальна влада", а згодом зазначили, що основне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада [20;

33].

М. Дюверже (Франція) розглядав владу в комплексі: на основі насильства (фізичного, економічного, морально-психологічного) і авторитету (добровільного підкорення). Це йому належить визначення влади як "дволикого Януса". Вона є інструментом панування одних груп над іншими, а водночас — засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів

суспільства [273; 274].

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються.

Ця концепція влади пов'язана з іменами Ч. Мерріема [328], Г.Лассуелла (США) [315; 316] та Дж. Кетліна (Великобританія) [338]. Вони виводили відносини влади з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Основним мотивом політичної активності особистості вони вважали її бажан

147

ня підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів.

Однак правових (легальних) форм регулювання поведінки виявилося замало. Увага до несвідомих компонентів у політичній свідомості (а отже, і до політичної поведінки) зумовила розвиток психоаналітичних і неофрейдистських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою.

Так, К. Хорні (США) виводив мотивацію політичної поведінки зі страху, що породжується ворожим для людини соціальним середовищем [188; 263]. Л. Дюгі (Франція) пов'язував владу одних людей над іншими з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням. Велич влади, на його думку, пов'язана з її обожненням (політичний міф традиційних суспільств) або "суспільною волею", яка мусить підкорятися "індивідуальній волі" "найсильніших" (у передсучас-них і сучасних суспільствах) [26].

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії [285], Г. Юнг (Німеччина) — психічної енергії взагалі [46]. С. Моско-вісі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби [38], а Ж. Лакан — в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову [26].

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин (біхевіористичний та психологічний підходи).

У межах системного підходу виокремлюються такі концепції:

• макрорівень — влада як властивість або атрибут макросо-ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей [157; 275; 333; 334];

• мезорівень — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Крозьє [266; 267], К.Дойч [46], Н. Луман [338]). Розглядається в контексті відносин з організаційними структурами суспільства;

148

• мікрорівень — влада як взаємодія індивідів у межах специфічної соціальної системи (Т. Кларк [264], М. Роджерс [347]). Отже, роллю індивіда в суспільстві, у мікросистемі визначається його влада, суб'єктом якої він є.

Проте існує й комунікативна версія системного підходу ( К. Дойч, Н. Луман). Вона тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) розглядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб'єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних відносин між суб'єктом і об'єктом влади.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

• опору (Д. Картрайт [38], Дж. Френч, Б. Рейвен [284]), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відносин;

• обміну ресурсами (П.Блау [254; 255], Д.Хіксон [299], Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу ресурсів;

• розподілу зон впливу (Д. Ронг [38]), яка стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються ролями володаря влади та її об'єкта.

Дослідивши різні концепції політичної влади, перейдемо до поняття структури влади (рис. 5).

Загалом слід зазначити, що марксистська концепція влади тлумачить останню з погляду масових явищ і боротьби станів, залишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяльністю [20; 35; 89].

Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості останньої на діяльність політичних інститутів і структур, забуваючи про системний ефект, що виникає під час взаємодії індивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики [25; 30;

332; 336; 359].

На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної

149

Суб'єкти влади: політичні інститути (державні, громадські), еліта, лідери

Функції влади: панування, керування, регуляція, контроль, управління, координація, організація, мобілізація

Джерела влади: авторитет, харизма, сила, престиж, закон, багатство, знання, інтерес

Об'єкти влади: суспільство, клас, етнос, група, індивід

Ресурси влади: насильство, примус, переконання, заохочення, право, традиції, страх, міфи

Рис. 5. Структура влади

специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності.

Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності та структури великою мірою визначаються суспільно-економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (президентом, парламентом, урядом) переважно опосередковано, хоча за певних умов можуть виходити на перший план.

Засоби політичної діяльності (зокрема, примус, оволодіння комунікаціями) пов'язані із суттєвими матеріальними витратами. Зрозуміло, що за таких умов суспільні групи, які можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транспорт, зброю, засоби масової інформації, монополізують або принаймні максимізують свій політичний вплив у суспільстві.

Водночас влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:

• об'єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;

• вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, економічної та політичної систем і т. ін.;

150

• масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсування ухвалення певних рішень і т. ін.

Отже, завдання безпосередніх суб'єктів влади такі:

• забезпечити панування правлячої еліти через оптимізацію форм  управління  та підвищення  його ефективності;

• гарантувати суспільну рівновагу та інтеграцію як наслідок погодження інтересів привілейованих суспільних груп з усім загалом громадян;

• прогнозувати та розробити напрями, форми й методи дій.

Коли ці вимоги виконуються, гарантується еволюційний розвиток суспільства зі стабільним функціонуванням політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.

Термін "ресурси влади" використовують РЕСУРСИ ВЛАДИ       як у широкому, так і у вузькому розумінні.

У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб'єкт (індивід, група) може використати для впливу на інших (Р. Дал

[268], М. Роджерс [347]).

У вузькому розумінні — це засоби, використання яких забезпечує вплив суб'єкта на об'єкт влади.

Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання.

Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні [279]).

Нормативні ресурси — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Примусові ресурси — заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи "переконання" через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).

Утилітарні ресурси пов'язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).

151

Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси — матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.

Соціальні ресурси — соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси — інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об'єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.

Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно-інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоф-флер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади [141].

Силові (спонукальні) ресурси — інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини — життю, свободі, майну.

Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб'єктом та об'єктом.

Відповідно до зазначених ресурсів влади виокремлюють владу економічну, соціальну, культурно-інформаційну та спонукальну.

Проте нас найбільше цікавить політична влада, яка характеризується такими ознаками:

• легальністю використання сили в межах держави;

• верховенством щодо інших видів влади;

• публічністю (звертанням за допомогою права від імені всього суспільства до всіх громадян);

• моноцентричністю (наявністю єдиного центру ухвалення рішень);

• використанням (окрім спонукальних) також економічних, соціальних і культурно-інформаційних ресурсів.

152

У цьому контексті слід згадати кумулятивний ефект влади, що полягає в її зростаючому нагромадженні: багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти й мас-медіа; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і мас-медіа; інформаційний вплив сприяє політичній кар'єрі та підвищенню доходів.

Злиття політичної, економічної, соціальної та культурно-інформаційної влади за переважанням влади політичної характерне для тоталітаризму. Демократичний устрій передбачає легальний та неформальний поділ влади: державної — на законодавчу, виконавчу та судову; економічної — між центрами впливу; духовної — між мас-медіа, конфесіями.

Ось тут доречно розглянути типологію влади (рис. 6).

За суб'єктами:

• автократична (самодержавство)

• олігархічна (групократія)

• самоуправлінська (влада всіх)

ВЛАДА

За рівнем поширення:

• мегавлада (ООН, НАТО та ін.)

• макровлада(центральні органи держави)

• мезовлада (регіональні органи)

• мікровлада (малі групи, організації)

За сферами прояву:

• державна

• партійна

• профспілкова

• армійська

• духовна та ін.

За функціями органів:

• законодавча

• виконавча

• судова

За способами взаємодії:

• авторитарна

• тоталітарна

• демократична

Рис. 6. Типологія влади

^^^^^^^^^^^^^    Розглядаючи проблему влади, неможливо ЛЕГІТИМНІСТЬ       обійти питання її легітимності.

ВЛАДИ Якщо влада спирається лише на силові

^^^^^^^^^^^^^ методи впливу, її можливості є доволі обмеженими. Набагато кращим з погляду ефективності влади є поєднання примусу з добровільною згодою населення підкорятися цій владі.

153

Легітимна влада сприймається громадянами як правомірна та справедлива. Легітимність пов'язана з консенсусом суспільства щодо основних політичних цінностей та наявністю у влади авторитету.

Найбільший внесок у теорію легітимності зробив згадуваний вже соціолог М. Вебер [361-363], який включав у неї визнання влади правителів і зобов'язання підлеглих підкорятися цій владі.

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виокремлював традиційний та харизматичний типи легітимності влади.

Традиційна легітимність (влада вождів, королів, царів, султанів) ґрунтується на праві успадкування влади, яка спирається на божественний характер влади монарха. Така влада базується на традиціях підкорення та примушення суспільства монархом.

Цей тип легітимності зберігся й донині в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт.

У більшості сучасних суспільств збереження королівської влади є більше символом, складовою ментальності цих суспільств, аніж реальним механізмом реалізації традиційної легітим-ності.

Потрібні приклади? Ось вони: Великобританія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія. Вас здивувало, що автор не назвав Бельгію, Монако, Люксембург чи, скажімо, Іспанію? Це зроблено цілком свідомо. У цих країнах інститут монархії має певні представницькі й навіть виконавчі функції. Скажімо, в Іспанії король за конституцією є верховним головнокомандувачем.

Повертаючись до М. Вебера, зазначимо, що він вважав за потрібне зберегти монархію, аби підкріпити демократію багатовіковими традиціями шанування влади. Наскільки він був правий? Народи майже половини країн Європи так і зробили. Ось вона, велич вивіреної політичної думки!

Харизматична легітимність (від грецьк. charisma — божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Якщо нова влада для визнання населення не може спиратися на авторитет традицій чи демократичне волевиявлення більшості, вона свідомо культивує велич самої особистості вождя. Це дає змогу використати його авторитет

154

для освячення інститутів влади, сприяє їхньому визнанню населенням.

Очевидно, у перехідних, нестабільних суспільствах харизма-тична легітимність є виправданою. Проте з вивільненням суспільної свідомості від впливу релігії вірогідність і доцільність використання такого підґрунтя влади зменшуються.

М. Вебер носіями справжньої харизматичної влади вважав Мойсея, Давида, Мухаммеда, Будду. Осучаснити цей список можна, долучивши до нього В. Леніна та Й. Сталіна (СРСР), М. Ганді (Індія), К. Ататюрка (Туреччина), Хомейні (Іран), Г. Алієва (Азербайджан). Як бачимо, ці лідери є представниками країн з переважним східним типом політичної культури, що орієнтується насамперед на особистісні якості лідера, а не на міць політичних структур.

Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав. її джерелом є віра громадян у правильність формальних правил, наприклад у необхідність формування влади на основі загальних і вільних виборів, верховенство закону, законослухняність.

У такій державі підкоряються не особистості керівника, а законам, у полі дії яких обираються та працюють представники влади.

Раціонально-правова легітимність є переважно структурною або інституціональною й базується на довірі громадян устрою держави, а не шануванні конкретних особистостей. Хоча в "молодих" демократіях легітимність влади може ґрунтуватися не стільки на повазі до обраних інституцій, скільки на авторитеті лідера. Але й у "старих" демократіях часто-густо трапляються випадки, коли рейтинг лідера перевищує рейтинг очолюваної ним політичної структури, тобто його особистість своїм персональним авторитетом збільшує рівень легітимності політичної структури в очах електорату.

Наприклад, колоритний німецький політик Гельмут Коль досить довгий час мав менший рейтинг порівняно з рейтингом очолюваного ним політичного блоку. (І це тому, що він на цей час був канцлером ФРН!) І лише після того як за активної участі цієї непересічної особистості відбулось об'єднання німецьких земель (1989), він отримав "бонус канцлера", внаслідок чого його власний рейтинг перевищив рейтинг блоку ХДС/ХСС.

155

Сучасна політична практика доповнила наробки М. Вебера іншими типами легітимності.

Зокрема, ідеальний тип раціонально-правової легітимності трансформувався в раціонально-бюрократично-правову легі-тимність.

Веберівський ідеальний тип поширюється на розвинені плюралістичні демократії. У них влада визнається більшістю населення легітимною через проведення вільних виборів уже протягом тривалого часу. Такий тип легітимності влади поширений у країнах Західної та Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Досить поширені також авторитарно-бюрократичні режими, де реалізовано раціонально-бюрократично-правовий тип легі-тимності.

Рівень легітимності в них значно нижчий, а влада має підтримку певних груп населення завдяки обіцянкам, адресній благодійності та лобіюванню інтересів певних верств, прошарків, етнічних і соціальних груп населення.

Якщо авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість, ми можемо говорити про ідеологічну легітимність. Цим типом підтримки користувалися тоталітарні режими у СРСР і країнах "соціалістичного табору" (комунізм), Італії та Німеччині (фашизм та націонал-соціалізм).

З певними зауваженнями до цієї ж групи легітимності влади можна зарахувати легітимність влади, яка ґрунтується на підтримці певних релігійних та етнічних кіл (Іран, Афганістан, деякі з балканських країн).

Насамкінець зазначимо, що в чистому вигляді наведена щойно типологія легітимності влади майже не існує. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати ці типи з метою підвищення рівня підтримки населенням своєї діяльності. Звичайно, не всім це вдається зробити.

При цьому законність і легітимність далеко не завжди збігаються. Скажімо, російська конституція 1993 р. згідно з проведеним референдумом стала законною, але нелегітимною, не діставши підтримки більшості населення.

У Німеччині націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером законно прийшли до влади, вигравши парламентські вибори (1933).

156

Проте навряд чи можна вважати, що тотальний терор щодо інакодумців, розв'язаний ними пізніше, мав легітимну підтримку. Проте все це — тема окремої розмови.

5.2. Поняття та структура політичної сфери суспільства. Політичне життя

Суспільство є багатошаровою та багаторівневою системою, яка виявляється через певні, відносно автономні сфери. Але вони настільки взаємопов'язані та підпорядковані одна одній, що говорити про їх самостійність можна лише в контексті системного аналізу. (Нагадаємо, що згідно з його методологією систему спочатку умовно "розбивають" на підсистеми, аби розібратися з їх внутрішньою структурою та функціями, а потім знову "збирають" докупи з метою встановлення системних зв'язків між зазначеними підсистемами.)

Оскільки суспільство, або суспільна сфера, є дуже складною системою, цілком зрозуміло, що різні дослідники виокремлюють ці підсфери по-різному.

Автор запропонував би зробити дослідницький наголос на соціально-економічній, політичній та духовній сферах.

Соціально-економічну сферу можна було б розглянути як матеріально-виробничий базис суспільства, що "прошитий" соціально-економічними відносинами (через відносини власності та обміну матеріальними ресурсами).

Духовну сферу, напевно, можна було б розглянути в контексті функціонування суспільної свідомості, морально-етичних норм, традицій, вірувань, політичної культури, суспільної психології, а політичну сферу — як підсистему суспільного життя, що пов'язана з політичною організацією суспільства в контексті відносин влади та суспільного управління.

Це коротко. Якщо ж говорити про поняття детальніше, то під політичною сферою суспільства розумітимемо інтегральну, матричну сукупність політичних структур, відносин, діяльності та свідомості, що впливають на напрями розвитку суспільства, процеси управління й реалізуються під час виборювання, володіння та утримування контролю над владою.

Останнє (функціональне) тлумачення стосується поняття політичних відносин. А під політичними інститутами розумітиме

157

мо сукупність їх державних (законодавчих, виконавчих, судових органів, армії, поліції тощо) і територіально-самоврядних та громадських компонентів (партій, рухів, суспільно-політичних організацій, об'єднань тощо).

Задля кращого розуміння структурно-функціональної побудови політичної сфери суспільства розглянемо рис. 7.

Зрозуміло, що всі компоненти та складові політичної сфери суспільства тісно взаємопов'язані й взаємно детермінують їх функціонування. Наприклад, політичні відносини громадянина з державою багато в чому залежать від правового поля та

Політичні структури

Держави:

• парламентські

• адміністративні

• судові

• місцевого самоврядування

Громадянського суспільства:

• політичні партії

• суспільно-політичні організації

Політичні відносини

Громадянин — громадянин Організація — громадянин Держава — громадянин

Держава — організація Організація — організація

Держава — держава Держава — група держав Група держав — група держав

Політична діяльність

Професійна Аматорська

Колективна Індивідуальна

Депутатська

Бюрократична

Партійна

Загальногромадська

Політична свідомість

Суспільства

Етносу

Класу

Групи

Індивіда

Рис. 7. Структурно-функціональна схема політичної сфери суспільства

158

реальної практики функціонування державних інститутів, які реалізують функції державної влади. А скажімо, політична діяльність, її характер і спрямованість тісно пов'язані з рівнем політичної свідомості.

Політична сфера акумулює в собі все, що стосується політики: політичні структури, політичні відносини, політичну діяльність, політичну свідомість і т. ін.

Динаміка функціонування політичної сфери найповніше характеризується через політичне життя суспільства.

Політичне життя — частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою, предметною та цілеспрямованою політичною діяльністю людей щодо виявлення, узгодження та реалізації їхніх соціально-політичних інтересів у процесі формування та реалізації політичної влади в суспільстві.

Надто складно? Спробуємо дещо спростити, використавши поняття змісту політичного життя, пов'язавши його з процесами встановлення та функціонування влади, реалізації притаманних їй функцій, відносин між різними суб'єктами політики.

Під останніми, нагадаємо, ми домовилися розуміти політичні структури, зокрема суспільно-політичні об'єднання, партії, лідерів, пересічних громадян та ін.

Політичне життя — річ різноманітна й різновекторна, бо кожен із компонентів політичної сфери суспільства (див. рис. 7) у різні моменти розвитку може мати й має неоднакову динаміку змін.

Проте, намагаючись раціоналізувати та структурувати навіть такі складні об'єкти дослідження, спробуємо класифікувати політичне життя за різними принципами.

Політичне життя детермінується (визначається) насамперед економічними та соціальними чинниками (табл. 3).

Скажімо, у XX ст. чітко виявлялися два види організації економічної сфери: ринкова та командна економіка. Відповідно до економічного базису будувалося й політичне життя, хоча абсолютизувати тезу ортодоксального марксиста В. Леніна "Політика — концентрована економіка" та ідеї прихильників теорії економічного детермінізму Д. Лернера, У. Ростоу, М. Ліпсета, Р. Дала навряд чи доцільно.

159

Таблиця 3

Типологія політичного життя

Параметр оцінки

Тип політичного життя

Сфера охоплення

Внутрішньополітичне Зовнішньополітичне

Структурні межі

Парламентське Адміністративне

Судове

Місцевого самоврядування Партійне

Суспільно-політичне

Рівень свідомості

Загальносуспільне

Групове (етносу, класу тощо)

Індивідуальне

Політичні відносини

Державне

Групове (організації) Індивідуальне (громадянина)

Форма організації

Організоване Стихійне

Причина? Динамічний економічний розвиток цілого ряду країн, де існували авторитарні режими (Бразилія, Іран, Ірак, Іспанія, Корея, Кувейт, Лівія, Саудівська Аравія, Чилі).

Звідси — поява прихильників теорії, що підтверджує тезу про сприяння авторитаризму стійкому економічному розвитку. До них належать С. Хантінгтон, Р. Гастіл, Г. О'Доннел, X. Лінц та ін.

Отже, рівень економічного розвитку не завжди і не зовсім визначає політичний розвиток, зокрема рівень демократизації суспільства.

Постає цілком логічне запитання, що спонукає до пошуків інших чинників впливу на політичне життя.

Хто шукає, той завжди знаходить. Але де саме?

Насамперед у соціокультурній сфері, що визначається діяльністю соціальних спільнот — етносів, класів, соціальних груп, окремих індивідів.

Політологія є наукою, що орієнтується насамперед на практику. Отже, говоритимемо не про політичне життя взагалі, а спро

160

буємо виокремити особливості політичного життя XX ст. на відміну від попередніх століть.

1. Стало можливим державно-політичними засобами регулювати динаміку економічного життя.

2. Широкого розвитку набула демократія, що сприяє приходу до влади політичних партій, які відбивають інтереси більшості громадян.

3. Розмиваються міжкласові та соціальні кордони, посилюються тенденції глобалізації суспільного життя в розвинених країнах та етнічно-державної консолідації в нових незалежних державах.

4. Поширюються масові рухи, що сприяють задоволенню загальнолюдських екологічних, етнічних, конфесійних, групових та інших інтересів мас.

5. Зростає інтенсивність комунікативних зв'язків між людьми різних країн, що сприяє розвитку світового політичного життя, і т. ін.

Що ж до конкретної країни, то метою її політичного життя можна було б назвати стабілізацію суспільного життя, цілісність, єдність, соціальну структуризацію, плюралізм, відбиття специфіки політичного часу, простору, політичну активність та ін.

5.3. Політичний процес.

Політичний розвиток (модернізація)

Політичне життя суспільства можна розглядати як сукупність різновекторних і різнодинамічних у часовому вимірі політичних процесів.

Будь-яка система (суспільна, політична, економічна, біологічна) живе в певних ритмах свого розвитку, які можна дослідити саме через динаміку процесів, що відбуваються в межах цієї системи. Те саме можна сказати і про розвиток державно-політичних, соціально-культурних та інших складних систем.

Скажімо, європейську сучасність XX ст. цілком логічно розглядати через призму феномена територіальної держави в контексті концепції етнодержавства. І це виправдано, оскільки розпад Австро-Угорської, Британської, Російської, Французької імперій відбувся саме за етнотериторіальним принципом.

161

Більше того, ці процеси не зупинилися на рівні імперських утворень. Здавалося б, цілком благополучні з погляду соціально-економічного розвитку та рівнів життя Чехословаччина та Югославія, які були "вітриною реального соціалізму", пережили і ще й досі болюче переживають період становлення державності своїх народів. Але якщо Чехія та Словаччина пройшли цей процес цивілізовано, то дезінтеграція посттоталітарної Югославії, що відбувалася на тлі дії релігійних (християнство — іслам) і геополітичних (Захід — Росія) чинників, здійснювалася шляхом кривавих збройних конфліктів.

Ось і спробуйте довести, що політичні процеси в сучасній Європі (та й у світі загалом) відбуваються не навколо політичного феномена нації-держави.

Досвід показує, що зміна політичного устрою, еволюція політичної культури та політичної свідомості, розподіл влади і т. ін. є різнопорядковими діями, що автоматично детермінують одна одну. Але їх усіх може методологічно об'єднати термін "політичний процес", який розвивається в результаті різних політичних дій, взаємодії політичних інститутів, ухвалення та реалізації тих чи інших політичних рішень.

Термін "процес" походить від лат. processus — рух вперед, просування. Отже, політичний процес віддзеркалює динаміку політичного життя й сучасних політичних подій та явищ. Звідси й визначення цього терміна.

Політичний процес — це динаміка подій, явищ і дій, що відбуваються в політичній сфері суспільства в контексті функціонування політичної системи розгляданого суспільства.

Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний, який являє собою сукупність подій, явищ, дій соціальних спільнот, груп, індивідів, спрямованих на їх відтворення та забезпечення стабільності суспільної системи.

Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного процесу.

У свою чергу політичний процес логічно розглядати як соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці.

Політичний процес охоплює вертикальний та горизонтальний зрізи політичних відносин, є безперервним і різновекторним.

162

У вузькому розумінні політичний процес можна розглядати як технологію здійснення влади суб'єктом політики. Якщо додати до цього ще й політичні події та явища, не контрольовані суб'єктом політики, можна розглядати політичний процес у широкому розумінні.

Структура політичного процесу (у вузькому розумінні) являє собою:

• формування цілей і завдань політичних інститутів (держави, політичних партій і т. ін.);

• конституювання та утворення політичних інститутів і організацій;

• ухвалення та виконання політичних рішень;

• підтримка функціонування політичних інститутів і організацій;

• контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку політичних інститутів.

Типологію політичних процесів унаочнює табл. 4.

Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні.

Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, умотивованим є введення ще й такого терміна до нашого політологічного словника, як "політичний розвиток".

Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.

Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутност

 

 ...  11



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх