Політологія для політика і громадянина

Розділ 9 Політична свідомість

9.1. Політична свіломість:

зміст, структура, типологія

Однією з найважливіших характеристик політичного життя суспільства є таке складне, багатовимірне та неоднозначне поняття, як політична свідомість.

Найпоширенішим є тлумачення політичної свідомості як сукупності поглядів і настанов, що характеризують ставлення людей до держави, партій, суспільно-політичних організацій, політичних цінностей і цілей розвитку, традицій і норм політичного життя [46; 88; 125; 138].

Політична свідомість є сукупністю раціональних і емоційно-чутливих, теоретичних і емпіричних, ціннісних та нормативних, свідомих і підсвідомих уявлень суб'єктів політики щодо подій, явищ і тенденцій, пов'язаних з питаннями політичної влади.

Якщо подивитися на цю проблему глобально, то можна виокремити такі сфери політичної свідомості:

• політичну науку (політичні теорії, концепції, гіпотези);

• політичну ідеологію (політичні цінності, доктрини, ідеали, програми, гасла);

• політичну психологію (політичні відчуття, настрої, думки, воля, спрямованість тощо).

Оскільки ми ознайомилися з основними засадами політичної науки як такої в розд. 3 і 4, спробуємо розглянути політичну свідомість в ідеологічному та культурно-психологічному аспектах.

Але спочатку дослідимо структуру політичної свідомості (рис. 9).

Свідомість є віддзеркаленням реалій буття: рівня розвитку продуктивних сил, особливостей суспільно-політичної структури та систем суспільних відносин, рівня освіти й культури.

Психічну основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, інтелектуальні структури, мислительні опе215

Політична свідомість

З погляду суб'єкта політики

З погляду якості відображення дійсності

Масова

Групова

Реально діюча політична свідомість масової спільноти людей.

Віддзеркалюється через:

• суспільні думки;

• суспільні настрої;

• політичні дії мас

Узагальнена політична свідомість великих (класи, етноси, соціальні групи) та малих (еліти) груп, пов'язаних з політикою

Політична свідомість конкретного індивіда, що складається

з пізнавальних, мотиваційних і ціннісних компонентів, які забезпечують пізнання політичної сфери та участь у політичній

діяльності

Індивідуальна

Рис. 9. Структура політичної свідомості

рації, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів. У всіх психічних компонентах політичної свідомості відбивається духовно опанований, засвоєний світ політики.

Політична свідомість є суб'єктивним образом політичного буття. Вона "виробляється", створюється суб'єктами політики у процесі політичної діяльності, відносин між ними, через залу-ченість до політичної сфери.

Політична діяльність є предметною. її предметами є відносини, інститути, норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла й програми, в яких втілюється й функціонує публічна влада організованого в державу суспільства. Але ця діяльність є похідною політичної свідомості. За психічним механізмом вона ідентична процесу віддзеркалення в суспільній свідомості політичної сфери суспільства.

Політична свідомість виникає у процесі практично-діяльніс-ного засвоєння людьми особливої форми соціальної культури станового суспільства — політики. Спосіб організації діяльності у сфері політики (її суб'єкти, цілі, напрями, засоби й методи реалізації) впливає на "анатомію" політичної свідомості.

Політична свідомість виникає з розшарування суспільства на стани, із загострення боротьби між ними за владу. Отже, політична свідомість — свідомість станова, і це є її важливою соціально-історичною ознакою.

Відповідно до цього виокремлюють політичну свідомість рабовласників і рабів, феодалів і селян, буржуазії та робітників. Однак структура політичної свідомості не обмежується таким поділом.

По-перше, політична свідомість станів не є рафінованою й монолітною. Вона формується під впливом складних матеріальних, політичних, ідеологічних залежностей і чинників у межах відповідної суспільно-економічної формації.

По-друге, суспільство поділяється не лише на стани. Його структура набагато складніша і складається з великої кількості різноманітних суспільних груп, які можуть суттєво відрізняється, а відтак мати цілком несхожу політичну свідомість. Отже, крім станів суспільства носіями політичної свідомості і т. ін. є також групи людей, які об'єднуються на професійній, політичній, етнічній, конфесійній, демографічній та іншій основі.

217

Беручи до уваги останнє, зазначимо, що є масова, групова й індивідуальна політична свідомість. Співвідношення між політичною свідомістю суспільства, групи, індивіда можна схарактеризувати за допомогою схем "загальне — особливе — одиничне" та "ціле — частина".

Політична свідомість суспільства інтегрує групові й індивідуальні свідомості, формує і регулює функціонування останніх. У цьому аспекті політична свідомість суспільства є нормативною, оскільки "примушує", регулює політичну поведінку, так би мовити, неформальним шляхом (на відміну від регулювальної сили законодавства).

Формування політичної свідомості суспільства не є простим, арифметичним процесом складання індивідуальних політичних свідомостей громадян. Під час співвіднесення "одиниць" політичної свідомості такі елементи виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в систему, що є ядром політичної свідомості суспільства.

Взаємне перетворення множини індивідуальних свідомостей на суспільну свідомість і навпаки здійснюється завдяки політичній комунікації (обміну соціальною інформацією). У такому вимірі політична свідомість відбивається у пізнавальній діяльності, результатом якої є отримання інформації про сутність політичної сфери, її законів, зв'язків з іншими царинами життя суспільства.

Пізнання політичного світу відбувається на буденному та науково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розвиваються одночасно.

Буденний (емпіричний) рівень політичної свідомості фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ, що відбуваються на поверхні суспільного життя (політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується багатий життєвий досвід учасників політичної комунікації та взаємодії.

Буденна, практично-політична свідомість створює інформаційну базу для узагальнень, на основі яких синтезуються політико-теоретичні моделі. Носіями буденної політичної свідомості є члени суспільства, які можуть нормально, раціонально мислити.

Науково-теоретична політична свідомість виходить на рівень узагальнень, аналізу механізмів управління політичною

218

сферою суспільства. Такий рівень політичної свідомості не є загальнодоступним. Він характерний для специфічної, висококваліфікованої діяльності політичних мислителів (ідеологів, науковців та ін.). Суттю теоретичної політичної діяльності є дослідження місця політики в суспільстві, сутності й форм її виявів у публічній владі, державності і т. ін.

Науково-теоретична й буденна політична свідомість співвідносяться не тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони пов'язані також функцією залежності, в якій практичні утворення окреслюють межі теоретичних конструкцій.

Однак науково-теоретична політична свідомість, перебуваючи в залежності від буденної (емпіричної) політичної свідомості, не детермінується останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й таланті протистояти певному впливу буденної свідомості на теоретичну, віддаючи належне сутності та специфіці виявів емпіричної масової свідомості.

Розглянувши основні види політичної свідомості, слід навести й два основні типи політичної свідомості: державну (етатизм) і антидержавну (анархізм) [125].

Етатистський тип політичної свідомості виходить з позиції, що інтереси держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і добродійником (найвидатніші представники цієї концепції — Н. Макіавеллі [122], Т. Гоббс [55; 56], Г. Гегель

[51]).

На відміну від етатистського анархістський тип політичної свідомості характеризується несприйняттям усіх політико-юри-дичних норм держави й суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором і ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М. Штірнер,

М. Бакунін [8]).

Класифікуючи типи політичної свідомості, користуються й такими параметрами, як централізм — децентралізм.

Наведемо централістську типологію політичної свідомості:

• Комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності; крайній ступінь — економічне безправ'я.

• Монархічна — характеризується концентрацією влади, владним авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія.

219

• Націоналістична — характеризується родовим, вузькогру-повим світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.

Децентралістська типологія політичної свідомості:

• ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — монополізм;

• анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній ступінь — повне безвладдя;

• інтернаціональна — позародове, загальногромадянське світосприйняття; крайній ступінь — імперський космополітизм.

Надзвичайно важливим поняттям для розуміння проблем суспільної, і зокрема політичної, свідомості є поняття ментальності, що характеризує глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, включаючи й підсвідомий її компонент.

Інакше кажучи, під ментальністю розуміють соціально-психологічні характеристики суб'єкта політики (людини, етносу, класу, іншої великої соціальної групи), що виявляються у способі та характері мислення, світовідчутті, соціальних і психічних настановах та поведінці.

Ментальність формується під впливом соціокультурних чинників: традицій, культури, соціально-політичних структур та інститутів суспільства. Однак і сама ментальність є чинником формування суспільної свідомості та джерелом культурно-історичної динаміки.

Якщо суспільна, зокрема політична, свідомість є регулятором політичної поведінки суб'єктів суспільного життя, то ментальність є внутрішньою характеристикою суб'єкта політики — нації, соціальної або демографічної групи.

Важливою ознакою ментальності та політичної культури взагалі є національний характер, який дослідники розглядають через призму історико-культурних традицій, суспільно-політичної практики та індивідуального способу думання. За аналогією з індивідуальним національний характер можна було б тлумачити як комплекс типових зразків поведінки, що регулюють поведінку нації упродовж тривалого часу.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що політико-психологічна культура суспільства є важливим чинником і механізмом політичної соціалізації, а відтак і регенерації та розвитку політичної сфери суспільства.

220

9.2. Політична ідеологія

Що не кажіть, а при всій неоднозначності та строкатості цілей та інтересів суб'єктів політики, які беруть участь у політичному процесі, дії останніх вирізняються певною логікою.

Політична діяльність завжди конкретно орієнтована, чи то йдеться про голосування на виборах, участь у політичних акціях або про роботу у складі представницьких чи виконавчих органів влади.

Що ж забезпечує інтеграцію різнорідних і різновекторних, часом діаметрально протилежних інтересів соціальних груп?

Науковці переконані — це відбувається завдяки політичним ідеологіям, що здатні сприяти досягненню консенсусу та просуванню суспільства шляхом прогресу.

Термін "ідеологія" (від грецьк. idea — поняття і logos — наука, значення) запровадив французький дослідник А. Дестют де Трасі (1754-1836), який розумів під нею вчення про ідеї або систему ідеологічних уявлень про світ [46].

У ті часи "наука про ідеї" означала дослідження орієнтацій певних соціальних груп у конкретно-історичних умовах.

Епоха Просвітництва, що породила ідеології, відкрила їх могутній мобілізаційний потенціал, підготувавши й забезпечивши буржуазні революції.

Згодом поняття "ідеологія" — твердження щодо цінності й фактів, актуальних для певного суб'єкта політики (соціальної групи, партії, індивіда), — набуло соціальної ваги, протиставивши себе релігійній вірі. Що далі, то більше це поняття пов'язувалося з мобілізацією політичної поведінки людей.

І в сучасному розумінні можна стверджувати, що політичні ідеології становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки.

Зауважимо, що популярність використання терміна "ідеологія" мала злети й падіння.

На перших етапах розвитку ідеології були створені для відображення та захисту інтересів певних соціальних груп і класів, що претендували на владу або захищали привілеї правлячої еліти, яка взяла на озброєння маніпулювання масовою свідомістю.

221

Згодом, коли рівень інформованості населення значно підвищився, потреби в ідеологіях начебто зменшилися.

У середині XX ст. чимало фахівців почали пророкувати "кінець ідеології" (Д. Белл).

У чому ж проблема?

Політичні ідеології, як зазначалося, виникли в епоху Просвітництва, що висунула ідею прогресу і можливості створення раціонального суспільного порядку на основі сформульованих людьми цілей.

Задля забезпечення можливості такої цілеспрямованої діяльності людей потрібна була наука про ідеї, яка б відбивала уявлення про ідеальне суспільство. Але оскільки розуміння цього ідеального суспільства було різним, неоднозначність тлумачення природи ідеальних уявлень про світ сприяла появі різних підходів до розшифрування терміна "ідеологія".

Т. Парсонс розглядав його в контексті функціонального підходу (розширювальне тлумачення ідеології), наголошуючи не на природі та специфіці, а на межі функціонування. Він вважав, що ідеологія є системою цінностей конкретного суспільства, що орієнтує соціальну діяльність у певному напрямі [333].

Марксисти намагалися відокремити ідеологію від інших форм політичної свідомості (директивне тлумачення ідеології), розглядаючи ідеологію як різновид наукового знання, до того ж, звичайно, у контексті претензій певного соціального класу (пролетаріату) на політичну гегемонію [20; 63; 89].

Відповідно ідеологія в класичному марксизмі розглядалась як система уявлень, що відбиває корінні інтереси класу.

Сучасні марксисти (К. Ленк) тлумачать ідеологію як систему цінностей, що легітимізує заведений у цьому суспільстві порядок панування. Проте це розуміння звужує інтегративні можливості ідеології, оскільки не сприяє діалогу влади й суспільства.

Культурологічне тлумачення ідеології використовували у своїх працях М. Вебер [361], К. Мангейм [321], Е. Дюркгейм [80], які досліджували природу і зміст ідеології як сфери суб'єктивних цінностей, актуалізованих групою чи індивідом і таких, що є мотивами їхньої діяльності.

Наприклад, М. Вебер [361] особливе значення надавав відповідності політичних ідеалів релігійним нормам. Ці норми та цінності, на його думку, є своєрідним культурним кодом, що дає

222

змогу зрозуміти специфіку політичних форм життя в конкретному суспільстві.

Цей самий підхід розвивають сучасні дослідники Е. Шилз, У. Мату та ін., вивчаючи роль ідеологій у соціальному прогресі.

Наприклад, Е. Шилз вважає таке:

1. Ідеологія як система цінностей виходить на політичну арену під час серйозних суспільних криз.

2. Ідеологія має силу віри, а відтак їй притаманний значний орієнтаційний потенціал.

3. Цей потенціал настільки великий, що може сприяти виходу з кризи [339; 353].

Схоже на правду? Напевно, якщо згадати, як змінювали одна одну найвпливовіші ідеології — лібералізм, соціалізм, комунізм, націонал-соціалізм, фашизм, що пропонували актуальні для конкретних суспільств у певних історичних умовах ідеологічні альтернативи.

Отже, кожна нова ідеологія з'являлася як наслідок невідповідності між зростаючими потребами певних соціальних груп і існуючими цінностями й нормами, що регулювали в той час суспільні відносини.

Роль ідеологій у суспільному житті визначається їх функціями:

1) орієнтаційною — спрямовує людську діяльність;

2) мобілізаційною — пропонуючи нові ідеали, мобілізує суспільство на їх реалізацію;

3) інтегративною — пов'язана з узгодженням інтересів на загальному рівні;

4) амортизаційною — сприяє послабленню соціального напруження;

5) соціально-представницькою — відбиває й захищає інтереси певних соціальних груп населення;

6) пропагандистською — створює позитивний імідж політичній лінії певної держави, нації, класу.

Як зазначалося, ідеології почали зароджуватися в XIV ст. в епоху Відродження, коли виникла перша суспільна криза [16;

21; 62].

Розвиток суспільного розподілу праці та пов'язаний з ним процес становлення Особистості та зародження основ громадянського суспільства сприяли вивільненню політичної та культурної систем від залежності релігійного світосприйняття.

223

Отже, перш ніж звернутися до типології політико-ідеологіч-них течій (табл. 6), варто повернутися до розд. 2, аби структуру-вати свої знання щодо провідних ідеологій, створених світовою політичною думкою.

Таблиця 6

Типологія політико-ідеологічних течій

 

 

 

 

 

 

 

 

Політичний рух

Визначення

Гасла

Політичний режим

Цінності

Орієнтація

Націонал-соціалізм, фашизм

Національно-авторитарний соціалізм

Справедливість,

порядок,

держава

Тоталітаризм

Сила (порядок)

 

 

Комунізм

Інтернаціонально-авторитарний соціалізм

Справедливість,

порядок,

співтовариство

(авторитаризм)

 

Т

И Р

А

 

Християнський соціалізм

Національно-анархістський соціалізм

Справедливість,

свобода,

батьківщина

Соціалізм

Справедливість

Н І

Я

 

Соціальна демократія

Інтернаціонально-анархістський соціалізм

Справедливість,

свобода,

солідарність

 

 

Конституційний монархізм

Національно-авторитарний лібералізм

Власність,

законність,

держава

Консерватизм

Істина, краса

Д

Е М

О

К

 

Конституційна демократія

Інтернаціонально-авторитарний лібералізм

Власність,

законність,

партнерство

 

Християнська

демократія

Національно-анархістський лібералізм

Власність,

свобода,

батьківщина

Лібералізм

Добро, розум

Р А Т І Я

 

Ліберальна демократія

 

Власність,

свобода,

партнерство

 

Анархізм

 

 

 

Свобода

 

 

224

На завершення наведемо форми прояву ідеології, що є ядром політичної свідомості: політичні теорії, концепції, ідеї, ідеали, принципи, гасла, погляди.

Вони можуть реалізовуватися на таких рівнях:

• теоретико-концептуальному, що розкриває основні положення ідеології;

• програмно-політичному, який впроваджується на рівні програм, маніфестів, гасел;

• актуалізованому, що визначається ступенем засвоєння базових засад ідеології громадянами.

Останнє, зрозуміло, і визначає популярність певної ідеології.

9.3. Політична психологія

як частина політичної свідомості

Політична психологія у структурному вимірі, як ми зазначали, входить до сфери політичної свідомості (див. підрозд. 9.1).

Нині можна впевнено стверджувати, що необхідність глибокого вивчення політико-психологічних аспектів соціальних процесів і діяльності суб'єктів політики викликана самим життям.

Недооцінювання психологічного компонента в політичному житті призводило не тільки до низького рівня вивчення політичної свідомості суспільства, а й до її надмірної ідеологізації.

Політичне життя детермінується не лише науково-теоретичними аспектами. Більшість населення оперує поняттями політичної науки на рівні буденної свідомості, якій притаманні емоції, фрагментарність інформації, швидкоплинність настроїв мас і т. ін. Відтак не випадковою є потреба у політичній психології — міждисциплінарній дисципліні, що об'єднує психологію, менеджмент і політологію.

Ідейно-теоретичні витоки цієї науки можна простежити в надрах політичної філософії (у працях Арістотеля, Т. Гоббса, Дж. Локка, О. Конта, Г. Спенсера) та історії (у працях А. Тойнбі, Дж. Оруелла та ін.)

Важко переоцінити й роль політичної соціології, проблеми якої розробляли такі вчені, як А. Гоулдман, С. Ліпсет, Т. Парсонс, А. Альтер, Л. Бурдьє, М. Головатий (предмет, цілі, призначення

225

політичної соціології), М. Вебер, Р. Мертон, П. Блау (бюрократія), П. Лазарфельд, Б. Берельсон, Р. Россі (виборчі кампанії),

В. Парето, Г. Моска, Р. Міллс, А. Ростоу, Г. Лассуелл, Д. Лернер (еліти) та ін. [30; 43; 57; 90; 120; 201].

Отже, політологові конче необхідно знати основні соціологічні методи дослідження психологічних феноменів у політиці: ідентифікації, конформізму, лідерства, соціалізації особистості та ін.

Окрім політико-філософського та політико-соціологічного підґрунтя, безумовно, є власне базове підґрунтя політико-пси-хологічної науки. Яке саме? Насамперед історія психології, теорія особистості, вікова психологія, психологія управління, пропаганди, соціалізації особистості та ін. [140].

Завдання політичної психології полягає у вивченні психологічних чинників функціонування політичної сфери суспільства. Якщо предмет політології може розглядатися (звичайно, спрощено) у контексті відносин категорій "влада" і "вплив", політичної соціології — "влада" і "політична поведінка різних спільнот", то сутність політичної психології віддзеркалюється співвідношенням категорій "влада" і "психологія" [58; 89].

Переможна хода психоаналізу З. Фрейда [285] створила передумови для розвитку цієї нової науки, в якій у процесі становлення сформувалися напрями дослідження психологічних аспектів внутрішньополітичного життя держави та психології зовнішньої політики: Г. Лассуелл [316], Т. Адорно [245], Е. Фромм [289; 290], Ч. Херманн [297], С. Рощин [188; 189], В. Іванов [88] та ін.

У цьому самому сенсі привертають увагу праці Г. Маркузе, який намагався поєднати марксизм з екзистенціалізмом і фрейдизмом. Він досліджував процеси соціальних та ідеологічних маніпуляцій та їх наслідки. Аналізуючи процес появи так званої одновимірної людини, він стверджував, що остання цілковито втратила соціально-критичне ставлення до суспільства. На думку Г. Маркузе, цей тип домінує в сучасному суспільстві (як капіталістичному, так і соціалістичному), і тому маси не можуть бути носіями революційної ініціативи. Внаслідок цього остання переходить до "аутсайдерів": безробітних, студентів, національних меншин [322; 323].

226

Чимало прихильників має психобіографічний напрям дослідження політичного лідерства: З. Фрейд, В. Булліт [285-287], Г. Лассуелл [315; 316], М. Брустер Сміт [257; 258], Е. Фромм

[224], У. Лангер [314], Л. Кертман [98], Д. Ольшанський [146],

Л. Радзиховський [183].

Як критичний опонент до психобіографічного напряму в 70-ті роки виник напрям психоісторії, який розглядає групові процеси через психоаналітичну теорію. Найвідомішими в цьому плані є праці таких дослідників, як Б. Мазліх, Е. Даймонд [324; 325], Л. де Маус, Г. Ебель, Б. Поршнєв [174].

Від початку ХХ ст. у психології розвивається течія культурної психології, що виникла на перетині психології, культурної антропології та соціології. її методичною базою є передусім психоаналіз [263].

Деякі представники цієї течії аналізували певні аспекти політичного життя суспільства виходячи з існування так званої базової особистості, розгляданої ними як комплекс психологічних характеристик структури особистості всіх або принаймні більшості членів суспільства.

У межах цієї течії працювали А. Кардінер (базова структура особистості), К. Дюбуа (модальна особистість), М. Мід, Дж. Горер, Б. Каплан, Д. Левінсон [188], Х. Дьюкер і М. Фрійда [272],

Б. Цимбалістий [230], які розглядали питання національного характеру.

Проблеми соціального характеру як форми зв'язку між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства досліджували Е. Фромм [289; 290], Д. Різман [346] та ін.

Політична психологія як автономна галузь знань з'явилася не так давно. її інституціоналізацію пов'язують зі створенням 1968 р. відділення політичної психології в Американській асоціації політичних наук.

Після створення 1978 р. на основі цього відділення Міжнародного товариства політичної психології (International Society of Political Psychology) ця наука вийшла на світову арену.

У нашій країні з 1995 р. існує Асоціація політичних психологів України.

Серед провідних політичних психологів світу (окрім названих вище) варто назвати таких учених, як Г. Айзенк, Дж. Бар-бер, С. Браун, А. Девіс, М. Дейч, Д. Дурнінг, Е. Еріксон, Д. Кемп

227

белл, Дж. Кнутсон, М. Мід, Ч. Осгуд, М. Слюсаревський, А. Улєдов

та ін. [188; 189; 198; 216; 263; 339].

Ця наука ствердилася не так давно, тому цілком зрозуміло, що за такий короткий проміжок часу вона не могла сформуватись остаточно. Проте ця дисципліна вже активно викладається у вузах, написано цілий ряд монографій і підручників. Отже, як наука політична психологія є. Що ж це за наука?

Політична психологія — наука, що вивчає психологічні компоненти політичної сфери суспільства в контексті реалізації психічних чинників (ціннісних орієнтацій, думок, настроїв, відчуття, волі, рис характеру, потреб, мотивів, традицій та ін.) у відносинах влади та політичних діях суб'єктів політики.

Проте, як зазначалося, політична психологія розглядається вченими не лише як наука. З погляду функціонування сфери політичної свідомості на неї варто звернути увагу як на невід'ємну складову останньої (рис. 10).

Політична психологія складається із свідомих (раціональних) і позасвідомих (ірраціональних) елементів. Завдяки цьому вона поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлектор-ність (безсвідома форма мислення).

Оскільки психологія включає в себе як соціальні, так і фізіологічні механізми відновлення почуттів і емоцій, можна сказати, що політична психологія охоплює:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відображенням інтересів людини і формуванням мотивів її політичної діяльності (соціальний аспект);

• індивідуально-психічні властивості (пам'ять, воля, мисли-тельні здібності);

• біохімічні та біофізіологічні механізми, зумовлені генетичними властивостями індивіда (збудження, спадковість, нервові закінчення), які виявляються в темпераменті, демографічних, вікових, статевих та інших характеристиках.

Роль ірраціональних елементів зростає, якщо людина не має (або не хоче мати) достатньо об'єктивної інформації, менше розуміє суть і причини політичних подій. А за певних умов фізіологічні почуття (голод, страх) узагалі можуть витіснити раціональні форми оцінювання та регуляції поведінки. Звідси — радикальні політичні дії: революції, бунти, заколоти.

228

Політична психологія як частина політичної свідомості

Основні види політичних утворень

Соціально-політичні властивості

Соціально-психологічний стан віповідно до політичних реалій

Соціально-психологічні норми політичної діяльності

Соціально-психологічні

процеси, характерні

для політичної комунікації

Форми прояву

Політичні потреби, інтереси,

орієнтації, воля, спрямованість

Політичні відчуття, емоції, настрої, думки, переконання, міфи, ілюзії, мотиви

Звички, навички, традиції,

стандарти поведінки

Переконання, чутки, вплив, сприйняття, здатність

до повторення

Характерні особливості

Формується в процесі політичної діяльності на основі взаємодії

суб'єктів політики

Віддзеркалення політичних подій і процесів має фрагментарний, поверхневий (буденний) характер

Соціально-психологічні норми політичної діяльності

Орієнтація переважно

на повсякденні, а не перспективні

стратегічні інтереси людей

Формується під впливом дії різних ідеологій

Здатна швидко змінюватися відповідно до змін політичних

умов

Рис. 10. Структура політичної психології як частини політичної свідомості

Відомо багато прикладів, коли соціальні або національні почуття під страхом зовнішньої агресії, етнічної чи конфесійної "чистки" здатні об'єднати людей, переборовши вплив ірраціональних механізмів.

Історія має чимало фактів, коли правителі спеціально збуджували ірраціональні емоції й почуття з метою мобілізації підтримки власних ідеологічних доктрин.

З огляду на викладене можна по-іншому оцінити нічні факельні ходи, монументальну архітектуру державних установ, пишні політичні ритуали, що орієнтовані на почуття юрби. Проблеми цієї самої "старовинної" (після сім'ї) соціальної групи досліджували Г. Лебон, Г. Тард, В. Бехтерев [181; 189; 198; 263].

Особливе значення для політичної психології має розгляд індивідуальних і групових (великих і малих) форм політичної свідомості, аналіз яких дає серйозне підґрунтя для адекватного оцінювання ситуації та вмотивованого ухвалення політичних рішень.

Варто також виокремити функції політичної психології: пізнавальну (філософи скажуть — гносеологічну), адаптаційну та мотиваційну.

Пізнавальна функція політичної психології полягає в можливості не лише доповнення політичними почуттями інформації, отриманої раціонально-логічним шляхом, а й заміни її під час вибору людиною своєї політичної позиції. Особливо яскраво це виявляється в разі зміни суспільно-політичних парадигм, кардинальних замін провідних цінностей.

Адаптаційна функція політичної психології передбачає забезпечення пристосування суб'єкта політики (насамперед людини) до навколишнього середовища.

Розрізняють три типи адаптації (пристосування) людини до навколишнього середовища:

• конформність (сприйняття встановлених порядків);

• інноваційність (збереження активності й самостійності людини);

• ритуалізм (символічна, некритична позиція людини).

Мотиваційна функція політичної психології полягає в перенесенні політичних цілей і намірів зі сфери свідомості до сфери політичних дій, політичної поведінки.

230

Розглянемо форми політичної поведінки.

• За характером участі:

відкриті (вибори, демонстрації, пікети);

закриті (ухиляння від виконання громадських і політичних обов'язків).

• За відповідністю "правилам гри":

нормативні (орієнтація на панівні принципи);

девіантні (ухиляння від виконання панівних принципів).

• За рівнем творчості:

традиційні (що постійно відтворюються);

інноваційні (творчі).

 

 ...  15



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх