Політологія для політика і громадянина

Розділ 1 Політична думка Стародавнього світу, Середньовіччя та Нового часу

1.1. Політична лумка Старолавнього Схолу

^"Схід — справа делікатна". Це твер-БЛИЗЬКИИ СХІД дження з популярного колись кінофільму не таке вже й далеке від істини. Адже всі провідні світові релігії зародились на Сході, і ця частина Земної кулі справедливо може вважатись осередком духовності нашої цивілізації [112; 195].

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного у політики й релігії? Здавалося б, небагато. Проте на початковому етапі становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не були узагальнені, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов'язувалося з богами. Наприклад, в одному з "Текстів пірамід" (2700-2400 рр. до н. е.) йдеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених текстів, фараон є цілком правомірним "політичним спадкоємцем" бога.

Зауважимо, що аналогічно побудований міф про божественне походження Христа, причому є чимало підстав стверджувати, що ці базові політичні міфи взаємопов'язані. Справді, ізраїльський народ довго перебував у складі Давньоєгипетської держави і його ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів єгиптян.

Але й до християнства євреї сповідували релігію — іудаїзм. Виникнення та розвиток цієї релігійно-філософської системи висвітлено в Старому Завіті, що як складова увійшов до тексту священної книги християн — Біблії. Перші п'ять її книг — П'ятикнижжя Мойсея (Тора) — являють собою основний священний текст іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлені високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього

10

Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. Месія з коліна Давидова, за версією послідовників іудаїзму, прийде спокутувати гріхи людства й правити як Цар усіма народами.

Характерно, що протягом століть цей міф певними іудейськими колами, і не тільки ними, тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природно було б зосередити увагу на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 р. н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали певних переслідувань і утисків, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремлення й внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм — локальна релігія, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства, а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що по суті спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

З нагромадженням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов відображення у формі зороастризму, який у VII ст. до н. е. був дуже поширений у Стародавній Персії. У Біблії згадуються царі-зороастрійці, які правили Перською імперією, зокрема Кір, Ахашверош, Дарій. Згідно з цим ученням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя.

Проте не без підстав можна стверджувати, що засновник цієї релігії Спітама Зороастр, або Заратуштра (660-583 рр. до н. е.), запозичив ідеї іудаїзму. (Визнання єдиного Бога, пришестя Спасителя, воскресіння мертвих, Суд Божий та вічне життя.)

Після арабського завоювання зороастрійці зазнали жорстоких переслідувань і 717 р. н. е. переселилися до Західної Індії, переважно до Бомбея, де частково асимілювалися з місцевим населенням.

11

Одну з найдосконаліших світоглядних систем

ІНДІЯ дала Стародавня Індія [78; 209].

Арійські  племена,   прийшовши  до Індії

(XV ст. до н. е.), аж до створення перших держав (VI ст. до н. е.) постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Водночас у суспільстві посилювалася соціальна нерівність і відбувалося розшарування. Зрештою, ця епоха, названа ведійською (веди — староіндійські релігійно-філософські збірки текстів), породила кастовий устрій.

Суспільство структурувалося, поділившись на чотири касти (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (правителів і воїнів), вайшиїв (землеробів та торгівців) і шудрів (осіб фізичної праці, слуг). Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).

Наскільки живучими виявилися ці політико-психологічні структури в суспільстві Індії можна судити хоча б із такого факту: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем'єр-міністром) у цій країні став представник найнижчої касти — шудрів!

У Ведах і коментарях до них (упанішадах) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя створюють боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому разі правитель був підзвітний не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих (але це вже відповідно до дхарми — сукупності обов'язків людини).

Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у староіндійській політичній теорії та практиці домінувала патріархальна концепція, духовна влада мала пріоритет перед владою світською. (Скажімо, у збірці "Атхарваведа" брахмани взагалі називаються богами!)

Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводжувалося заміною панівної ідеології.

Як реакція на занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю та корупцією вищих каст постає буддизм.

12

Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Шак'я-Му-ні (563-483 до н. е.), за походженням був принц, на якого зійшло просвітлення (звідси й прізвисько — Будда). Він покинув палац, сім'ю і вирушив шукати істину. Згодом став проповідувати своє вчення.

На відміну від брахманізму, який ігнорує права особистості, розширюючи натомість права держави та влади, буддизм гуманістично зорієнтований і має психологічне та етичне підґрунтя. Його мета — перетворити кожну людину на доброзичливу, звільнену від страждань, а також від бажань і пристрастей особистість.

Будда відкинув теорію божественного походження каст і царської влади. Він проповідував рівність між людьми, але не в соціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).

Характерно й те, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кшатріям, а не брахманам, чітко розмежовуючи світське та церковне життя.

Зрозуміло, що це об'єктивно догоджало світській владі, сприяючи формуванню великих державних утворень.

Проте й брахманізм не загинув. Він не боровся з "єретичними вченнями", а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих племен. Так, на рубежі старої та нової ери виник індуїзм, у якому збереглися всі священні тексти брахманізму.

Що ж до буддизму, то він не втримався на висоті своїх філософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, оповивався забобонами та ритуалами, а через це різниця між двома системами вірувань ставала дедалі меншою. Буддизм був поглинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з території Індії (XIII ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став першою (за часом) світовою релігією.

Індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, збагатила, проте, і світську політичну науку. Йдеться про твір "Артхашастра" (IV-III ст. до н. е.), автором якого вважається Чанак'я, міністр засновника імперії Маур'їв Чандра-гупти. У цьому творі загальне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого богом. Намісник бога — цар, котрий силою тримає підданих у покорі.

13

У цій книзі наведено й методи політики та управління, ретельно розроблено систему шпигунства, стеження й контролю.

Привертає увагу й етична основа політики — владу й багатство треба зберігати та примножувати будь-якими засобами (згодом цю саму тезу висуватиме європеєць Н. Макіавеллі).

Однак найвідомішим джерелом давньоіндійської політичної думки є збірник "Закони Ману", авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману. Насправді ж цю книгу писали, як стверджують експерти, починаючи з ІІ ст. до н. е. аж до ІІ ст. н. е.

Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття "Закони Ману" проіснували як кодекс соціального життя Стародавньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.

Нас же цікавить насамперед політика. І тут починається найцікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії перемогу здобув усе-таки брахманізм як влада (церковна над світською) і як провідна релігія (над єретичними вченнями).

Основні тези: влада й варни (касти) — від бога, цар — божественного походження, порядок, встановлений Брахмою, — вічний.

Амінь!..

Перші дані про базові політичні міфи Стародав-КИТАЙ нього Китаю припадають на ІІ тисячоліття до

— н. е. [79; 92]. У басейні річки Хуанхе правила династія Інь (Шан), яка отримала владу від своїх божественних предків. Засновником династії вважалося небо — Шанді. Але наприкінці ХІІ ст. до н. е. і воно їй не допомогло. Вожді племені Чжоу (гуни) завоювали ці землі, встановивши свою династію, яка керувала аж до ІІІ ст. до н. е.

Владу взяли, а як її утримати, коли місцевий люд переконаний, що вона має бути від бога?

Отже, потрібно було обґрунтувати зміну династії.

Сказано — зроблено. Вихователь і радник другого царя династії Чен Вана — Чжоу Гун написав з цього приводу книгу "Чжоу Лі". У ній стверджується, що небо (бог) — господар сво

14

го слова: хоче — надає право на владу (тянь-мінь), а хоче — забирає. Зміна мандата — не вибір особи, а вибір правлячої династії.

Засновник династії, якому небо вручає мандат, — особа, безперечно, достойна. Проте коли влада передається з рук у руки, ці добродійні якості поступово втрачаються. Відтак і глибока думка: жодна система влади не є вічною.

Так і сталося. І справді, династія Чжоу в ІХ ст. до н. е. втратила владу.

Слід віддати належне стародавнім китайцям: на відміну від схильних до міфотворення індійців вони були справжніми раціоналістами.

Звичайно, вони не заперечують зв'язків між небом і піднебесною твердю (щось тут точно є!), однак у центрі китайської політичної думки не Всесвіт, а людина та суспільство, проблеми організації держави.

Ось тут і постає Конфуцій (551-479 до н. е.), найвідоміший китайський філософ, котрий нібито стверджував, що у світі немає речей, які б не можна було пояснити.

Це вже справжня позиція гностицизму!

Конфуцій (Кун Фуцзи означає мудрець, учитель) — людина розумна, енергійна й бездоганно порядна. Але в чиновницькому середовищі ці якості не в пошані. Навіть дослужившись до посади міністра у князівстві Лу, більшої "апаратної кар'єри" учений так і не зробив. Проте створив власну школу та назбирав чимало класичних книг і записав безліч народних звичаїв.

До нас дійшла збірка "Лунь-юй" ("Бесіди та висловлювання"), складена учнями цього видатного філософа в V ст. до н. е.

Основа вчення Конфуція — принцип доброчинності, що має поширюватися на всіх управлінців. Чи реально це? Напевне, не завжди.

Загалом же він висунув патріархально-патерналістську концепцію держави. Він трактував її як велику родину, де влада імператора ("сина неба") подібна до влади батька, а відносини правителів і підданих схожі на родинні стосунки старших і молодших.

Конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні державою, проте пропагувало громадянський мир і злагоду, стверджуючи, що сенс і мета державної політики полягають у тому,

15

щоб впроваджувати етичні принципи вчителя в життя. Поступово це вчення стало впливовою політичною течією, а в ІІ ст. до н. е. — офіційною ідеологією та державною релігією, яка створила ідеологічну базу для виправдання східної деспотії в її китайському варіанті.

Як противага конфуціанству виникли даосизм і моцзизм.

Засновником школи даосів став Лао Цзи (VI ст. до н. е.), який вважав, що цивілізація, ускладнюючи й удосконалюючи життя, призводить до конфліктів і загибелі. Ідеал даосизму — відхід від реального життя та суспільства.

Лао Цзи — один із перших анархістів, який засудив державу як штучну структуру. Якщо Конфуцій впевнений, що держава забезпечує загальне благо, Лао Цзи вважає, що "народ голодує через те, що влада бере надто багато податків".

Основні ідеї його політичної доктрини:

1) держава — штучний організм, апарат насильства й пригнічення;

2) потрібна децентралізація державності аж до рівня села;

3) найкращий уряд той, який найменше керує;

4) головне — ігнорувати політику, тобто не перейматися справами держави та суспільства.

Цікаво, чи знайомі ці тези сучасним анархістам? Якщо так, то вони, напевне, мали б поставити Лао Цзи пам'ятник як своєму провідному ідеологові.

Мо Цзи (479-400 рр. до н. е.) — випускник школи Конфу-ція— першим у Китаї висловив ідею виборності першого правителя, яка дуже схожа на договірну теорію.

У нього, як і в даосів, дуже сильні ідеї соціальної рівності, присутня критика соціальної несправедливості. Його концепція всеосяжної та рівновеликої любові надто близька до євангельського "Усі люди — брати".

Управління, на думку Мо Цзи, має здійснюватися за допомогою нагород і покарань, а також запровадженням нових законів (що заперечував Конфуцій).

У цьому розумінні він є предтечею ідеології легізму.

Засновником легізму вважають Шен Яна (390-338 рр. до н. е.) — прем'єр-міністра царства Цинь (Шан). Його думки викладені в трактаті "Книга правителя області Шан". Суть цієї доктрини, що й донині користується чималою популярністю на Сході, по

16

лягає у відкиданні гуманності й справедливості в політиці за рахунок абсолютизації інтересів держави. "Слабкий народ — сильна держава. Ослаблення народу — головне завдання держави"— наріжний постулат легізму.

По суті, легізм — теоретична схема східної деспотії, самодостатньої державної інституції, що є сенсом і метою існування суспільства.

Тим часом конфуціанство під впливом обставин змінювалося й уже беззастережно не відмовлялося від законів і покарань.

Зрештою Сюнь Цзи (313-238 рр. до н. е.) доходить висновку, що між легізмом і конфуціанством серйозних суперечностей немає і ці вчення прекрасно доповнюють одне одного.

З IV ст. до н. е. у китайській державній практиці панує ле-гізм. Проте на відміну від Індії з її кастовим поділом у Китаї поділ здійснюється на тих, хто при владі, і тих, ким керують.

Але згодом політики реанімують конфуціанство, яке органічно вбере в себе основи легізму. Це виразний приклад використання традицій для зміцнення нової держави.

І ще одне, трохи цинічне. Звід правил під назвою "Лі Цзи" з відвертістю, характерною для стародавніх джерел, декларував: для верхів — правила ("Лі"), для низів — покарання.

Вам це нічого не нагадує?

Насамкінець наведемо такий небуденний факт: з невеликими перервами конфуціанство до 1949 р. лишалося в Китаї офіційною ідеологією. Безприкладне довголіття! Чи не так?

1.2. Політична лумка Старолавнього Захолу

У розвиток політичної думки Заходу найвизначніший внесок зробила Стародавня Греція. Мислителі античної Еллади досить швидко подолали шлях від міфу до теорії [18; 197].

Та це й не дивно, оскільки форми правління тут швидко змінювалися: монархія — аристократизм — рабовласницька демократія. Бурхливе й мінливе політичне життя сприяло розвитку теоретичної думки та постійним пошукам досконалішої політичної системи.

Для мислителів Сходу постановка цього питання виглядала крамольною, оскільки вони виходили з раз і назавжди заведеного устрою життя. І "крок вправо — крок вліво" від усталеної

17

схеми політичної поведінки сприймався, говорячи сучасною мовою, як неприпустимий ревізіонізм.

Немає жодного сумніву, що такий розвиток політичної думки не міг не бути пов'язаний з формами політичної організації суспільства. На Сході — це величезні й могутні імперії (деспотії), на Заході (читай — у Греції) — невеличкі держави-міста, які мали спільну мову, релігію та культуру, проте постійно воювали між собою, так само як із зовнішніми ворогами.

Політична географія пояснює давньогрецьку нездатність до міцного єднання здебільшого природними умовами Еллади, де невеличкі долини перерізаються горами, що перешкоджають політичним та економічним зв'язкам.

Зауважимо, що словосполучення "місто-держава" давньогрецькою звучить як "поліс", звідки й походить поширений нині термін "політика".

Але про це — пізніше. Тепер лише зауважимо, що розміри полісів були невеликими. За найкращих часів навіть Афіни мали не більш як 35-40 тисяч жителів. (До речі міста Трипільської цивілізації, що стала колискою української державності, мали приблизно таку ж чисельність населення і систему соціальної організації).

Невисока населеність полісів не сприяла формуванню бюрократії та регулярної армії, а це, зрештою, спричинювало політичну нестабільність і постійні зміни політичних форм.

У сучасному розумінні поліс є політично організованим суспільством, і це поняття, безперечно, є ширшим за поняття держави.

Життя людини в полісі жорстко регламентувалося правом або звичаєм, і в цьому контексті поліс був тоталітарним відносно особистості.

Аналізуючи політичне життя Еллади, слід також зазначити, що антична цивілізація була заснована на рабстві, яке давало змогу заможним громадянам віддаватись роздумам про життя-буття, політику чи мистецтво.

Пік розвитку давньогрецької цивілізації припадає на VI-V ст. до н. е., коли афінська демократія перемогла у війні з Перською імперією.

Але минуло не більш як 50 років, і Греція знов поринула у внутрішні війни. Поступово занепадали Афіни — оплот демо

18

кратії, яка не змогла виробити дієвих механізмів контролю за діяльністю влади. Чого варте, скажімо, жеребкування під час розподілу урядових посад або роздача грошей бідним, що породжувало безвідповідальність і утриманство!

Крах політичної системи Еллади мав і позитивні аспекти. Цей масштабний експеримент дав надзвичайно цінний емпіричний матеріал для політичного аналізу, який здійснили грецькі мислителі, насамперед Платон і Арістотель.

Отже, ознайомимося з політико-філософськими системами цих мислителів докладніше.

^^^^^^^^^^^^^^^^^^    Платон (427-347 рр. до н. е.) був "КОМУНІЗМ" ПЛАТОНА.       афінянином. Після смерті свого АКАДЕМІЯ вчителя Сократа, якого "демократично" примусили випити отруту, покинув батьківщину і намагався переконати правителів Сіракуз провести реформи в дусі своїх уявлень про ідеальну державу.

У 387 р. до н. е. він купив невелику ділянку землі в афін-ському передмісті, названому на честь грецького героя Академа, і заснував там свою філософську школу — Академію, яку очолював рівно 40 років. Академія проіснувала набагато більше — аж до 529 р. н. е. (усього 916 років), коли була закрита за розпорядженням візантійського імператора Юстиніана.

Платон небезпідставно вважається автором філософської системи об'єктивного ідеалізму. Він одним із перших окреслив предметне коло політики, створив картину ідеального суспільства, що знайшло відображення в його праці-діалогах "Держава", "Політик", "Закони" [162].

Платон — прихильник жорсткої соціальної ієрархії. На його думку, все суспільство має поділятися на правителів (філософів), воїнів і виробників (ремісників і землеробів).

Як і в індійських варнах, приналежність до станів визначається не особистими якостями, а походженням людей. Як виняток, він "дозволяв" переходити з першого стану до другого, і навпаки. Але простолюдинам — зась, мовляв, це може призвести до загибелі держави.

Отже, зводився нездоланний бар'єр перед "кухарками", які не повинні керувати суспільством.

19

У чому ж тоді полягає "комунізм" Платона? Він усерйоз вважав, що треба ліквідувати приватну власність серед правителів і стражів. Останнім заборонялося мати сім'ю. Жінки й діти, на його думку, мають бути спільними, а останніх мусить виховувати держава.

Ці обмеження не поширювалися на виробників. Проте за певну свободу приватного життя й економічної діяльності вони мали платити громадянським безправ'ям — не брати участі в управлінні державою.

Платон регламентує всі сторони людського життя: економічні та соціальні відносини, матеріальні умови, дітонародження, виховання, культуру, думки людей.

Йому замало, що філософи правлять. Він пропонує знищувати всіх, хто претендуватиме не лише на владу, а й на філософію, виступає за заборону творів мистецтва, які піддають сумніву доцільність його політичної моделі.

Привертає увагу й типологія форм держави, яку він запозичив у Геродота (табл. 1).

Таблиця 1

 

Форма правління

Засади

Звід законів

Беззаконня

Монархія

Влада небагатьох

Влада народу

Царська влада

Аристократія

Демократія,

що додержує законів

Тиранія

Олігархія

Демократія,

що нехтує законами

Серед законних форм держави Платон найгіршою вважає демократію. Проте вона, на його думку, все-таки краща за олігархію та тиранію.

Під кінець життя Платон відступає від свого станово-комуністичного проекту (незакінчена книга "Закони"). Усім громадянам його ідеальної держави вже дозволяється мати сім'ї, будинки та земельні наділи. Земля та нерухомість розподіляються жеребкуванням, а наділ є загальнонародною власністю, що успадковується лише одним із дітей*. Станів-каст уже немає. Є лише

* Цей спосіб успадкування майна потім утвердиться в середньовічній Західній Європі.

20

чотири класи залежно від матеріального стану. Перехід з класу до класу дозволяється в разі зміни майнового статусу людини. А ось із політичними правами та обов'язками справи дещо інші. На народні збори перші два класи ходити зобов'язані, а громадяни третього та четвертого класів можуть робити це добровільно.

Політичне безправ'я рабів та іноземців компенсується їхнім рівним майновим становищем з громадянами полісу.

Форма правління характеризується поєднанням принципів монархії та демократії. На чолі держави — 37 правителів віком від 50 до 70 років. Вони обираються не більш як на 20 років шляхом багатоступеневих виборів. З їхнього числа виокремлюється "нічна рада", до якої входять 10 наймудріших осіб. Формується й виборна рада з 360 членів (по 90 від кожного класу). Усі посадові особи обираються після попередньої перевірки, а право голосу на виборах мають ті, хто носить зброю або вже брав участь у війнах.

Як і в "Державі", у "Законах" зберігається жорстка регламентація приватного життя, виховується почуття єдності й колективізму, суворе покарання за порушення законів та інакомислення. Останнє, до речі, дало підстави для звинувачень Платона як ідейної предтечі тоталітаризму.

Підсумовуючи творчу спадщину Платона, слід наголосити на таких цінних політичних думках:

• ідеї загального блага та спільного інтересу як основи політичного об'єднання;

• приватній власності як основи соціальних суперечностей та конфліктів;

• чіткому визначенні форм держави й закономірностей їх змінювання;

• визначенні законності як найважливішого атрибута політичної організації.

Однак не варто забувати й про негативи:

• ідеалізацію кастовості та аристократичного правління;

• зневагу до прав особистості;

• виправдання соціальної нерівності;

• жорсткий контроль і регламентацію всього життя.

21

Давньогрецького мислителя Аріс"ЗАОРОВИЙ ГЛУЗД"        тотеля (384-322 рр. до н. е.) не без АР|СТОТЕЛЯ. Л|КЕЙ підстав вважають засновником політичної науки [15].

Попри те, що Арістотель протягом 20 років перебував — як учень, а далі викладач — у платонівській Академії, в історію політичної думки він увійшов не як послідовник Платона, а як рівний йому філософ, який створив власну світоглядну систему. Відомий він ще й як вихователь майбутнього великого завойовника — імператора Александра Македонського, а також як засновник власної школи — Лікею (тепер кажуть — ліцей).

На відміну від свого вчителя Платона Арістотель орієнтується не на ідеальні схеми, що ігнорують психологію людей, а на досвід і раціональний аналіз. Він зробив політику предметом емпіричного дослідження, проаналізувавши разом з учнями 150 конституцій держав і відповідних проектів.

Політичні погляди філософа найповніше висвітлено в його працях "Політика", "Афінська політія", "Етика" та ін.

Політика, за Арістотелем, визначається як наука про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

Як і Платон, його талановитий учень не вийшов у своєму політичному аналізі за межі полісу, характеризуючи решту видів державної організації варварського світу як нижчий рівень, що не досяг політичних висот.

Арістотель вважав, що людина є "твариною політичною", а тому поліс — це суспільство, держава — "творіння природи", продукт природного розвитку.

Які ж характерні риси полісу?

Насамперед, це об'єднання людей, котрі мешкають на певній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Поліс — спільнота вільних і певною мірою рівних людей (окрім рабів). Він вищий за сім'ю та індивіда, а мета його функціонування — благо громадян.

Арістотель критикує платонівський "комуністичний проект". Він переконаний, що приватна власність (у розумних межах) відповідає природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення.

22

Отже, впізнаємо відому сучасну тезу: те, що вигідно громадянину, вигідно й суспільству!

Проте Арістотелю більше до вподоби нагромадження багатства завдяки створенню матеріальних цінностей, а не засобами торгівлі та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага. Цей ідеал був сприйнятий християнством та ісламом і ... довів свою практичну неспроможність.

Платон у діалозі "Держава" надає перевагу рішенням царя-філософа перед законами, вважаючи, що останні не можуть охопити всі аспекти життя. Арістотель, навпаки, переконаний, що завдяки своєму загальному характеру мають панувати саме закони, оскільки вони вільні від пристрастей.

Право — це норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнане) і умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх належить виконувати.

Арістотеля небезпідставно називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показником справедливості відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами та інтелектуальним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Громадянство, на його думку, не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, освіти нездатний самостійно мислити та ухвалювати рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й судить. Жінки, до речі, робити цього не повинні (у Платона вони мають громадянські права).

Арістотель розвиває й типологію форм правління (табл. 2).

Демократію Арістотель вважав нестійкою формою правління, але все ж таки кращою за олігархію і навіть за аристократію.

Найкраща форма — ПОЛІТІЯ, "золота середина", що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії. Для забезпечення стабільності потрібне зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче нині говорять ідеологи центризму!).

При демократії панує абсолютизація рівності, при олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.

23

Таблиця 2

 

Форма правління

Характер законів

Правильні (правителі дбають про загальне благо)

Неправильні (правителі дбають про власні інтереси)

Монархія

Царська влада (цар — видатна особистість)

Тиранія (цар — невидатна людина)

Влада небагатьох

Аристократія (правління групи хороших людей)

Олігархія (правління групи поганих людей)

Влада більшості

Політія:

тип І — усі на рівних засадах беруть участь в управлінні; тип ІІ — влада реалізується на основі майнового цензу і здатності обіймати державні посади

Демократія (народ править, не спираючись на закони, кожне рішення тут — закон)

Ми не випадково так докладно спиняємося на основних положеннях концепцій Арістотеля. Створивши нову методологію емпіричного та логічного дослідження, він настільки вдосконалив систему базових понять, що нею й тепер оперують сучасні мислителі від політичної науки, філософії, соціології та права.

Аналізуючи античну спадщину політичної думки (як Заходу, так і Сходу), слід відзначити такі основні цінності: феномен полісу, принципи республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та імперії [18].

Феномен полісу, що виник у VIII-VII ст. до н. е., пов'язують із широким ужитком усного слова, писаних законів і рівності громадян полісу перед законом, що стало, зокрема, підставою для грецької демократії.

Принцип республіканізму, що й нині дуже поширений у політичній практиці сучасного світу, полягав у виборності всіх посад, звітності посадових осіб та обмеженості їхнього перебування при владі, а також у використанні суду присяжних.

Принцип договірного походження держави базується на розумінні кожної людини як суспільної, політичної істоти. Саме тому людська спільнота укладає суспільний договір про утворення держави з розподілом усередині неї політичної влади.

24

Ідея тахісу полягає в єдності всіх громадян полісу, які повинні ставити інтереси громади вище за приватні інтереси. Ця ідея гармонізувала поміркованість, мужність, мудрість і силу, що разом узяті становили інтегральне поняття справедливості.

Ідея імперії включила в себе одновладність, впровадження культу можновладця-автократа, який поєднував у своїй особі законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. По суті, реалізація імперської ідеї сприяла уніфікації державного будівництва з диференційованою податковою системою, утвердженням державної мови і т. ін.

Політико-правова думка Риму розвивалася на базі інституту сім'ї, а політичне життя відбувалося за законами, що охоронялися від монарха і громади й реалізовувалися під наглядом монарха. Революційним щодо підходу до права був поділ права у V ст. до н. е. на громадянське, державне й приватне (перша кодифікація).

Республіканський Рим, ґрунтуючись на досягненнях грецької політико-правової думки (за твердженням Дж. Шира [237], навіть державна мова протягом 300 років була тут грецькою!), розвинув інститут громадянства. Останнє можна було отримати від народження або за заслуги перед державою. Цей інститут постійно розширювався: спочатку громадянами були лише вільні жителі Риму, потім його союзники, а ще пізніше — вільні жителі провінцій. Громадяни мали право голосу, могли домагатися всіх посад, апелювати до народу проти смертних вироків, безчесних покарань (розп'яття, різки, батіг), мали право на власність і право брати шлюб.

Але згодом республіканська ідея згасає й поступається імперській, коли Сенат перетворюється на дорадчий орган, а імператор — на необмеженого правителя. Імперія розбудовується на основі месіанської ідеї Риму і на зламі І ст. до н. е. міцно стає на ноги.

Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід зазначити, що обґрунтування абсолютної влади правителя домінує не тільки в Римі, а й у Персії, Китаї та інших країнах і скрізь базується на політичному міфі божественного походження влади. Це дає підстави говорити про можливість існування певного першоджерела, з яким були ознайомлені представники тодішньої політичної еліти людства.

25

1.3. Християнська політична лумка

У середні віки (V-XVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній Європі, поступається релігійно-християнській концепції. Провідною темою політичних дискусій того часу стало питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). Але про це — пізніше. На початку дослідимо основні засади християнської політичної думки.

Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму.

Священні тексти іудаїзму писалися з ХІІ по ІІ ст. до н. е. Християнство додало до Старого Завіту іудеїв Новий Завіт Ісуса Христа (від грецьк. Christos — помазаник), що писався від середини І до середини ІІ ст. н. е. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.

У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, контролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна сфера була державною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.

Однак нова релігія мала кілька переваг: була космополітична, декларувала нові морально-етичні цінності — спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.

Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність покори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легі-тимізації.

Промине небагато часу — і християнство перетвориться з катакомбної (тепер сказали б неканонічної) на рівноправну, а потім і державну церкву (з 313 р. н. е.). Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення духовної та світської влади, яка стає провідною для політичної думки на багато століть.

26

Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі християни почали утискувати представників інших релігій та інакодумців (єретиків) у власному середовищі. Так закінчилась епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів.

395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава розпадається на дві імперії — Східну (пізніше Візантійську) та Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово "римська".

Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п'яти церков і називається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодоксальною) церквою. Керують нею п'ять патріархів. Кожен з них називається іменами, що склалися історично: Римський — папою, Константинопольський — архієпископом, Александрій-ський — па

 

 ...  5



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх