Розділ 2 Зародження, еволюція та ідеологічні засади провідних політичних доктрин - Політологія для політика і громадянина - Книжный рай
Політологія для політика і громадянина

Розділ 2 Зародження, еволюція та ідеологічні засади провідних політичних доктрин

2.1. Лібералізм

Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта, лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основному сформувався на ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.

У політичних працях Томаса Гоббса (1588-1679) держава називається головним творінням людей, а не бога (чим продовжує місію Н. Макіавеллі).

В його працях "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642) і "Левіафан" (1651) він викладає свою теорію держави, аналізує плюси і мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її надмірність. Що ж стосується обов'язків суверена, то він мусить керуватися тезою: "благо народу — вищий закон".

У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск'є порушуються питання походження і характеру держави, її права на примусову реалізацію влади.

Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток якого, як вважають, сприяв становленню сучасних європейських держав.

Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини аристократичного та демократичного лібералізму.

До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, ПІ. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Канта, Б. Констана, А. Токвілля.

Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за межі конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції.

58

Автор соціально-політичної концепції лібералізму і поняття "громадянське суспільство" Джон Локк (1632-1704) розглядав відповідні проблеми у праці "Два трактати про державне правління" (1690).

На його думку, лише народ є повним носієм влади, якій він передає лише ті права, що пов'язані з діяльністю правосуддя, здійсненням виконавчих функцій управління державою та відносин з іншими державами. Звідси й розподіл державної влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і федеральну (зовнішні зв'язки) [120].

Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності, а основною метою об'єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.

Звідси й думка про те, що держава, політична влада виникають лише на певному етапі розвитку громадянського суспільства, коли в людей постає потреба у створенні держави. До речі, твердження Дж. Локка, що для жодної людини, яка живе у громадянському суспільстві, не може бути винятків щодо виконання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні.

Джамбаттіста Віко (1668-1744), професор Неаполітанського університету, розглядав історію як об'єктивний процес розвитку і результат діяльності самих людей. Користуючись історико-порівняльним методом, він вважав, що суспільство розвивається по спіралі (дитинство, юність, зрілість, а потім розпад і повернення до початку), а кожна нація проходить три цикли, створюючи, зрештою, республіку-демократію чи представницьку монархію, де монарх є носієм народного суверенітету, а всі громадяни рівні перед законом.

Фундаментальну соціологічну теорію суспільства виклав Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755) у праці "Про дух законів" (1748). Він розробив принципи розподілу влади й типологію видів правління (республіканське, монархічне, деспотичне), які надалі були покладені в основу політичного устрою буржуазно-демократичних держав, запропонував концепцію "географічного напряму", згідно з якою географічне середовище, насамперед клімат, є основною причиною різноманіття форм державного устрою. (До речі, нині ця концепція має чимало прихильників і

59

послідовників серед сучасних науковців, котрі розроблюють проблематику політичної географії.)

ПІ. Монтеск'є, вважаючи, що державність є приналежністю, але не тотожністю громадянського суспільства, розрізняв громадянські та державні (політичні) закони. Перші, на його думку, регулюють недержавні, неполітичні відносини (скажімо, відносини власності між добровільними об'єднаннями громадян). Другі регламентують здебільшого політичні права та свободи громадян.

Говорячи про діалектичну єдність і суперечності законів громадянського суспільства та держави, П. Монтеск'є вважав, що зникнення однієї зі сторін цієї єдності обов'язково призводить до суспільних катаклізмів [136].

Дені Дідро (1713-1784) і Поль Гольбах (1723-1789), упорядники "Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел", виступали за обмежену монархію, рівність усіх людей перед законом, підтримували ідею П. Монтеск'є про народне представництво, захищали природні права людини на свободу, власність і безпеку.

Ідеї суспільного договору знайшли втілення в концепції "правової держави", одним з основних творців якої був засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (17241804).

Діалектично розглядаючи сутність громадянського стану, І. Кант [95] дійшов висновку, що останнє має бути побудоване на таких принципах:

• свободі члена суспільства як людини;

• рівності його з іншими як підданого;

• самостійності члена суспільства як громадянина.

І. Кант опрацював етичні принципи політики. Він вважав, що загальнообов'язкове право має обмежувати свавілля людей, а благо держави полягає в досконалому праві, якнайбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Свобода, на його думку, полягає у свободі критики, участі у встановленні правопорядку через ухвалення конституції, яка легітимізує монархію. Водночас він вважав, що народ не має права на повстання, а має право лише на пасивний опір.

Бенжамен Констан (Анрі Констан де Ребек) (1767-1830), французький ідеолог лібералізму, виклав свою ліберально-кон

60

ституційну концепцію в книзі "Курс конституційної політики" (1818-1820), в якій розглядав питання співвідношення особи та держави. На його думку, людині властива свобода, з якої випливають фундаментальні права громадянина.

Завдання влади він розглядав як запобігання внутрішнім конфліктам і захист держави від зовнішніх ворогів, а стримувальними умовами проти зловживань влади — силу громадянської думки, що зосереджена в парламенті, та збалансований поділ влади. Б. Констан одним із перших увів в обіг поняття політичної відповідальності уряду, який має узгоджувати загальні напрями своєї діяльності з програмними вимогами парламентської більшості.

Історичну генезу, сутність і перспективи розвитку демократії досліджував у своїх працях французький соціолог Алексіс де Токвілль (1805-1859), розглядаючи останню як принцип соціальної організації суспільства. У своїх міркуваннях він виходив з порівняння й певного протиставлення "аристократичного" та "демократичного" суспільств. Аристократичне суспільство, за А. Токвіллем, уособлював "старий режим" феодальної влади, а демократичне — політичний режим, встановлений у США [210].

У праці "Про демократію в Америці" колишній посол Франції у СПА докладно описав комунальні засади американського суспільного життя, форми та механізми роботи адміністративної та судової влади, виборчу систему, вплив демократичної системи на ставлення до праці й сімейні стосунки.

На думку А. Токвілля, головною ознакою "демократичного етносу" є індивідуалістична життєва позиція, схильність покладатися на власний розум, вивільнення від прив'язаності до групи, відсутність надмірної пошани до авторитетів. Водночас він пише про "тиранію більшості", коли людина, позбавлена традиційних групових зв'язків і віри в авторитети, залишається одинокою у протистоянні з владою й безсилою проти маніпуляцій "центру".

Він вважав, що наслідком демократичних революцій є ще більша централізація влади, що небезпечно для людини.

Отже, А. Токвілль одним із перших відчув централізаторський інстинкт демократії, загрозу переростання "демократії натовпу" в тоталітаризм.

61

Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунтуються насамперед на ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеологом революційної французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах "Про людину, її розумові здібності та її виховання" та "Про розум" (останній був засуджений Сорбонною і спалений).

На його думку, "люди не народжуються, а стають тими, хто вони є", тобто формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов'язаний випадкові. Для прикладу він розповідав про Пекспіра, якого було затримано як браконьєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вовною (про що мріяв).

У політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися тиранам.

Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712-1778), який став відомим передусім завдяки книзі "Про суспільний договір, чи Принципи політичного

права" (1762).

Основною ідеєю "суспільного договору" є ідея народу як суверена — носія верховної влади. Але на відміну від концепції суспільного договору Т. Гоббса теорія Ж. Ж. Руссо є радикаль-нішою.

Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природним правом, а тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена "суспільна особа". Учасники угоди, за термінологією автора, є "народом", окремі особи — "громадянами", які підвладні державним законам.

Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропонував для врахування та виконання владою волі народу проводити всенародні плебісцити — опитування.

Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право скинути її та побудувати владу на засадах громадянського республіканського устрою [192]. (До речі, прин

62

цип народного суверенітету Ж. Ж. Руссо знайшов відображення в Конституції Франції 1793 р.)

Ідея "природних прав", що дістала подальший розвиток у концепції "суспільного договору", підштовхнула до розуміння державності як соціального інституту. Відповідно до неї першоелементом суспільства є автономно існуючий індивід, а сукупність індивідів становить "суспільство в природному стані".

Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирішили перейти від "природного" до "громадянського" стану, уклали договір і в такий спосіб створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство.

Республіканських ідей додержував Иоганн Готліб Фіхте (1762-1814) — ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства має бути воля народу, а національне відродження пов'язував із соціальним оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу.

Теорію утилітаризму опрацював Ієремія Бентам (17481832), англієць, який консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке громадянство рішенням Національних зборів Франції 1792 р. У цій теорії стверджується, що основним кредо є користь і щастя особи залежно від кількості грошей у її розпорядженні.

Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель радикальної політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть здобути ці права, навчившись читати. За його концепцією, законодавча влада має обирати голову держави, здійснювати політичний контроль за ним аж до позбавлення повноважень.

Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798-1857) нової науки — соціології. О. Конт не лише ввів у науковий обіг означений термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання, окреслив предмет, структуру, інструментарій і можливості нової науки.

Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядає стійкі ("природні") умови існування будь-якої суспільної побудови, а також соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного розвитку [107].

63

О. Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить спиратися на твердження: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета". Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого (держави) та її частин.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873), котрий розпочав як послідовник І. Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер.

Герберт Спенсер (1820-1903) створив систему еволюційної філософії, що спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про соціальні інститути. Розвиваючи думку О. Конта про суспільство як систему, започаткував теорію рівноваги суспільно-політичних систем і системний аналіз суспільства. Заперечував революції, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму.

Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі:

1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті;

2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян;

3) широкі права й свободи особи;

4) принцип приватної власності як основа свободи;

5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату;

6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.

2.2. Неолібералізм

Ліберальні доктрини набули у XX ст. нового розвитку. Найхарактернішими з них є концепції технократичної та плюралістичної демократії.

Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем і А. Берлі. Т. Веблен висунув ідею, що в нових соціально-економічних умовах у зв'язку з науково-технічним прогресом влада має перейти до рук інженерів, оскільки головною суперечністю

64

суспільства стае суперечність між інженерно-технічною інтелігенцією й бізнесменами. Дж. Бернхем твердив, що в індустріальних країнах відбувається революція менеджерів (керуючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити в суспільстві насамперед обов'язки та дисципліну громадянства. А. Берлі, розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції, навів нову періодизацію розвитку християнської цивілізації та відповідних типів соціальних революцій.

Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М. Дюверже, Р. Дарендорфом та ін. В її основу покладено твердження, що в умовах значної соціальної стратифікації постін-дустріального суспільства, вільного волевияву політична влада та прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада розподіляється між різними системними суб'єктами влади, настає її "дифузія", що є вираженням плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні "правил гри". Саме тому Р. Да-рендорф опрацював теорію політичного конфлікту, а М. Дюверже — теорію політичних партій, їх класифікацію [274].

Творці теорії еліти Вільфредо Парето (1848-1923) і Гаета-но Моска (1858-1941), на відміну від марксистів, більше уваги приділяли конфлікту інтересів статусних і престижних груп правлячого класу (тут вони близькі до М. Вебера) [362].

В. Парето вважав, що здібності до управління має лише еліта, яка перебуває на верхівці суспільної піраміди і керується вождями.

Історія, на його думку, — арена постійної боротьби еліти за владу, а "циркуляція елітних прошарків" є неодмінним законом суспільного життя.

Кожен тип елітної групи не задовольняє всі вимоги керівництва суспільством, а тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни еліти за допомогою насильства.

На думку В. Парето, найвищим принципом політичного життя є влада незалежно від етичної оцінки шляхів її здобуття

[201].

Г. Моска, перебуваючи на позиціях консервативного лібералізму, вважав неможливою стабільність суспільства без оновлен

65

ня політичної еліти. На його думку, це зумовлено тим, що будь-яка еліта має тенденцію до перетворення її на " закриту" спільноту, а потому й до виродження [185]. (До речі, концепція X. Лассуела не збігається з ідеологічними та історико-філософ-ськими парадигмами Г. Моски та В. Парето.)

Роберт Міхельс (1876-1936) працював над ідеєю про неминуче олігархічне переродження всіх демократичних партій і систем. Він вважав, що демократія неможлива без професійного управлінського апарату. У противному разі харизматичних лідерів змінюють бюрократи, революціонерів й ентузіастів — консерватори й пристосуванці, а керівництво загалом, формально додержуючи революційних догм, насправді відходить від цілей класу й мас [328].

Якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіталізму ідеї вільного ринку й держави, яка просто не заважає, відігравали прогресивну роль, то згодом ліберальні ідеї еволюціонували в бік обмеження дій монополій і обстоювання найменш захищених верств населення. Завдяки працям англійських мислителів Дж. Гоббсона, Т. Гріна, В. Хобхауза, німецьких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, італійського Б. Кроче, американських учених В. Уорда, Дж. Кроулі, Ч. Бірда, Дж. Дьюї було сформульовано концепцію нового, або соціального, лібералізму. Суть її полягала в тому, що під впливом марксизму й соціал-демократії окремі базові принципи класичного лібералізму було переглянуто в бік визнання позитивної ролі держави в соціальному та економічному житті [46].

Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса.

Так, ЕмільДюркгейм (1858-1917) розвинув концепцію соліда-ризму, запропонувавши поділити його на механічний і органічний. Перший притаманний архаїчним, другий — розвиненим суспільствам. Звідси вчений вивів два види права — репресивне та кооперативне. Суть проблеми полягає не в переслідуванні порушників права, а в наверненні їх до нормального співжиття [81].

Леон Дюгі (1859-1928) вважав, що підвалинами сучасного суспільства мають стати профспілки-синдикати як основа об'єднання, солідарності всіх громадян у державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить державу, на знаряддя синдикатів.

66

Макс Вебер (1864-1920) широко розвинув теорію соціальних груп, представницької демократії та політичного панування, концепцію бюрократії. Він дав класичне визначення політики: у широкому розумінні — це відносини, що пов'язані із самостійним керівництвом різних галузей суспільного життя, у вузькому — це керівництво державою.

М. Вебер як засновник теорії соціальної дії вивчав питання взаємодії економіки з політикою, правом і релігією [44]. У своїх працях він обстоював ідею раціональності європейської культури, яка в політичній сфері виявляється через становлення інститутів формального права, парламентаризму тощо. На його думку, ставлення до влади, різний соціальний статус і престиж, ідеологічні та релігійні ознаки окремих спільнот не менш важливі, ніж розбіжності, зумовлені різним ставленням до власності.

Основним конфліктом політичного життя сучасної держави він вважав боротьбу між політичними партіями та бюрократичним апаратом, а в політичній соціології приділяв увагу конфлікту інтересів різних угруповань правлячого класу — статус-них і престижних.

Толкотт Парсонс (1902-1979) розвинув теорію суспільної організації, поклавши в основу виокремлення необхідних функцій для існування кожної системи, і започаткував структурно-функціональний підхід до вивчення політичної влади [157; 332;

333].

Оцінюючи загалом історичну роль лібералізму, слід наголосити, що його доктрини відіграли провідну роль у формуванні основних принципів та інститутів сучасної політичної системи: парламентаризму, поділу влади, правової держави тощо, які були прийняті всіма провідними політичними силами й партіями.

Зауважимо, що починаючи з 60-х років XX ст. політики та політологи дедалі частіше починають говорити про кризу лібералізму як такого, пов'язуючи це з певним зниженням авторитету ліберальних партій. На наш погляд, це не зовсім відповідає дійсності. На думку К. Форлендера, лібералізм як організована політична сила нібито й застарів, виконавши своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція зберігає значний вплив. Підтвердження тому — зростання інтересу до лібералізму в колишніх соціалістичних країнах. Щоправда,

67

спроби реалізації ліберальних моделей в посттоталітарних країнах не увінчалися успіхом [164; 191; 208].

Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібералізму сприяла появі багатьох новітніх його модифікацій. За версією американського дослідника Д. Белла, серед них виокремлюються течії:

• ліберального консерватизму (М. Фрідмен);

• консервативного лібералізму (С. Семуелсон);

• ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).

Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існування вільного ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям як заманеться, консервативний лібералізм — у необхідності існування змішаної економіки, а ліберальний лібералізм декларує необхідність існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних програм, виступаючи водночас проти елітарної культури.

Німецький політолог Р. Дарендорф переконаний в існуванні таких напрямків лібералізму:

• економічний лібералізм;

• лібералізм правової держави;

• соціал-лібералізм;

• радикал-лібералізм.

Прихильники економічного лібералізму перебувають у широкому спектрі: від тих, хто вважає, що "ринок завжди має рацію", до тих, хто додержує думки, що ринок сам собою не може здолати інфляцію та безробіття. Прихильники лібералізму правової держави виступають за збереження результатів реформ, реалізованих останніми десятиліттями; соціал-ліберали вбачають свої завдання в реалізації соціальних прав громадян; радикал-ліберали виходять з того, що ринкові відносини є наслідком плідного антагонізму між потребами та можливостями їх задовольнити.

Підсумовуючи, зазначимо, що нові ліберальні концепції можна поділити на дві доволі строкаті течії: неолібералізму (в США її ще називають Чиказькою школою) і соціального лібералізму.

Перша течія тяжіє до вільного ринку, мінімального впливу держави та негативного трактування свободи (по суті це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Друга займає середні позиції між со

68

ціал-демократією та консерватизмом й орієнтується на реформізм з правим чи лівим ухилом (залежно від національних особливостей у тій чи іншій країні).

Серед французьких політологів варто виокремити Ж.-М. Варо, який запропонував концепцію "інституціонального лібералізму", що має на меті обмежити роль держави, здійснити денаціоналізацію та дерегламентацію. А його співвітчизник Л. Рутьє, який переконаний у необхідності розмежування економічного та політичного лібералізму, вважає, що ліберальною є держава, де автомобілісти їдуть куди заманеться, але поважають при цьому правила дорожнього руху [30].

Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних доктрин як таких не існує, оскільки вони мають тенденцію до врахування ідей з інших політичних доктрин сучасності, і це є характерною ознакою XX ст.

Наостанок можна виокремити провідні вимоги неолібераліс-тів: до політичної системи — наявність справедливості, до уряду — орієнтація на моральні принципи і цінності.

2.3. Консерватизм

Якщо з ліберальною доктриною щодо народження та визначення ідеологічного батьківства все більш-менш зрозуміло, то з консерватизмом ситуація не така вже й однозначна.

Беручи до уваги формально-фактологічні критерії, можна стверджувати, що історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст., яка кинула виклик традиційним формам суспільно-політичного устрою у вигляді панування аристократії.

Прихильники цієї версії походження консерватизму вважають, що ця політична доктрина розпочала свою переможну ходу у політичному світі після опублікування праці британського мислителя Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1790) і праць французьких мислителів Ж. де Местра і Л. де Бо-нальда. Термін "консерватизм" почали активно використовувати після заснування 1815 р. Ф. Шатобріаном журналу "Консерватор".

Але так само як не можна розпочинати відлік історії політології лише з появи цього терміна як такого, не зовсім пра

69

вильно чинити аналогічно і з доктриною консерватизму, оскільки насправді ключові проблеми консервативної теорії європейські мислителі й політики досліджували понад чотири століття (хоча й не називали себе консерваторами).

Про які ж проблеми насамперед йдеться? Передусім про виправдання абсолютизму та пристосування його до нових суспільно-політичних умов. Згодом з'явились інші провідні проблеми, що опинилися в центрі уваги консерватизму, але спочатку ця політична течія саме й виправдовувала абсолютизм.

Серед мислителів і політичних діячів, які розробляли цю проблематику, насамперед варто згадати Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Мазаріні, С. фон Пуфендорфа, Р. Філмера.

Розвиток політичної теорії буржуазії взагалі, і консерватизму зокрема, тісно пов'язаний з ім'ям вже згадуваного нами автора фундаментальної праці "Шість книг про державу", професора права університету Тулузи (Франція) Шана Бодена (15301596), який розглядав державу як сукупність родин. Але на відміну від родини держава не має суверенітету, який передбачає вільну від підпорядкування законам владу над громадянами та підданими. Джерелом суверенітету він вважав як "божественні", так і "людські" закони.

Ж. Боден відкидав лише божественне походження влади та обстоював ідею монархії, обмеженої законами, визнавав право народу на вбивство тирана.

Крім того, Ж. Боден у праці "Метод легкого вивчення історії" (1566) започаткував становлення географічного напряму в соціології, розглядаючи географічне середовище як чинник суспільного життя. Він вважав, що клімат, рельєф, родючість земель тощо зумовлюють особливості суспільної побудови, психічні та інтелектуальні риси населення [166].

Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демократія. Водночас він допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співіснує зі становим представництвом у вигляді Генеральних Штатів.

Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був і Арман Шан дю Плессі Рішельє (1585-1642), який зробив блискучу кар'єру, розпочавши її у 21 рік єпископом і закінчивши кардиналом, герцогом і керівником Королівської ради — першим

70

міністром і фактично правителем Франції, визначаючи її політику упродовж 18 років без перерви.

По суті, його можна назвати державником, який дбав про зміцнення державних інститутів. Зокрема, він вважав податки головним двигуном держави, оскільки остання тримається на бюджеті, який не повинен бути надмірним тягарем для виробників і бідних станів. Міць держави має спиратися на регулярну армію, в якій чини слід надавати лише залежно від доблесті та відданості державі. Кардинал Рішельє значно підірвав військові можливості представників регіональної знаті, зруйнувавши укріплення в їхніх замках, які відтоді стали не фортецями, а чудовими архітектурними пам'ятками середньовічної Франції.

Його наступник — кардинал католицької церкви Джуліо Раймондо Мазаріні (1602-1661), рекомендований свого часу Рішельє королю Людовіку XIII, продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції на могутню абсолютну монархію. Для вирішення цих завдань він змінив податкову політику, спираючись на провінційне чиновництво і в такий спосіб нейтралізуючи феодальну знать та провінційні парламенти.

Концепція абсолютизму Дж. Мазаріні полягала в політиці підтримки церкви, за що остання мала захищати королівський абсолютизм. Обмеження політичних свобод, на його думку, мало компенсуватися послабленням податкового тиску на громадян. А дворяни мають служити королю, але не допускати його до влади. Судова ж влада не повинна виходити за "межі своїх обов'язків".

Р. Філмер (праця "Патріархат, або Природна влада королів", 1680) виводив джерела монаршої влади з патріархальної, яка стала абсолютною від Бога. Відтак прагнення підданих до свободи є гріхом. А на думку С. фон Пуфендорфа, державу створено як з ініціативи Бога, так і за згодою людей. Його ідеал — абсолютна монархія, яка допускає запровадження станових зборів представників — Ради для вирішення важливих питань. Піддані в такому разі мають коритися монархові, а кріпацтво вважається добровільною угодою.

Повалення монархії у Франції мало всесвітнє значення для перемоги капіталізму й зростання популярності демократично

71

го лібералізму. Це спонукало частину мислителів-консерваторів звернутися до проблеми адаптації монархії до капіталізму, захисту монархізму як політичного устрою.

Едмунд Берк (1729-1797), член англійського парламенту й один із керівників британської партії консерваторів, вважав революції злочином, виступав за еволюційні реформи монархії та пристосування її до нових умов. Зокрема, він був прихильником меншого втручання держави в економічну сферу, її опікування соціальними проблемами, питаннями виховання в родині, формування здорового індивідуалізму (поступка лібералізму! — В. Б.). Провідне місце в його концепції відводилося питанням захисту власності, свобод, незалежності, децентралізації держави.

Ідеолог ультрароялістів (традиціоналістів) Луї Габріель Амб-руаз віконт де Бональд (1754-1840) у своєму головному творі "Теорія політичної і релігійної влади" (1796) різко виступив проти революції. На його думку, людські, суспільні закони випливають із природи людини як божого створіння, причому абсолютна монархія є найдосконалішою формою державного утворення та організації, яка не потребує законів і т. ін. Ідеал для Луї Бональда — середньовічна монархія. Він заперечував усе: конституції, літературу, техніку, банки, вважаючи їх вигадками сатани, виступав проти суспільного договору, поділу влади, законодавства як таких.

На схожих позиціях стояв і Джозеф де Местр, який вбачав причини демократичних революцій не лише в атеїзмі, а й у недосконалій природі людини взагалі. Саме тому, на його думку, й потрібна жорстка релігія та абсолютна монархія.

Одночасно з ними Талейран з метою захисту інтересів Бурбонів увів поняття легітимізму: "жодною територією на можна розпоряджатися, поки законний правитель від неї добровільно не відмовиться".

Як окремі соціальні інститути розглядав громадянське суспільство і державу Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Він вважав, що громадянське суспільство разом з родиною становить базис і спосіб існування держави, залежить від держави й певною мірою поглинається останньою.

На його думку, у державі втілено загальну волю громадян, а в громадянському суспільстві — специфічні, приватні інтереси

72

окремих індивідів. До державної сфери Г. Гегель зарахував урядову владу, адміністрацію, а до сфери громадянського суспільства — поліцейську й судову гілки влади.

Крім того, громадянське суспільство він розглядав як опосередковану через працю систему потреб, що базується на пануванні приватної власності та загальній формальній (тобто законодавчо оформленій) рівності громадян [51].

Замолоду Г. Гегель додержувався доволі демократичних поглядів, проте згодом його ідеалом стала конституційна монархія з двопалатним парламентом і поділом влади на законодавчу та виконавчу. Окрім того, захищаючи пангерманську месіанську ідею, він по суті виправдовував війни як засіб оновлення, оздоровлення нації.

На ще більш крайніх позиціях перебував Артур Шопенгауер (1788-1860). Відкидаючи ідею прогресу, він вважав народ натовпом і виступав на захист необмеженої абсолютної монархії. На його думку, держава необхідна для противаги егоїзмові та вродженій несправедливості людського роду, який потребує існування привілейованого класу вождів (аристократії). Цей філософ виокремлював три види аристократії: за народженням і чином, грошову і розумову. Остання, на його думку, є найвищою.

Третю тезу пізніше підтримав Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844-1900), який вважав, що від народної демократії можуть врятувати "люди нової віри", себто аристократія. Погляди Ф. Ніцше — це бунт проти приходу мас у політику, панування посередностей, "зрівнялівки", духовного зубожіння.

Отже, на думку консерваторів, на суспільство слід дивитись як на органічну й цілісну систему, що не повинна змінюватися революційним шляхом [50]. Ідеям індивідуалізму, прогресу та раціоналізму, які породжені лібералізмом, мають протистояти усталені традиції, звичаї, стабільні суспільно-політичні інститути, що становлять моральні та матеріальні цінності суспільства.

Засновники консерватизму вважали, що політичні принципи потрібно пристосовувати до існуючих реалій і традицій, оскільки ці інститути й відносини між суб'єктами політики мають незаперечну перевагу перед будь-якою теоретичною схемою, хоча б раціонально виваженою й побудованою.

73

На відміну від лібералізму та соціалізму, які були провідними політичними доктринами відповідно буржуазії та робітничого класу, консерватизм характеризується дещо іншою соціально-психологічною та соціальною базою.

Тут йдеться не тільки і не стільки про класи та інші соціальні чи етнічні групи, які мають панівне, привілейоване становище в суспільстві. Часто-густо консерватизм є своєрідною захисною реакцією середніх, а то й знедолених верств населення (підприємців, фермерів, ремісників, селян), які відчувають страх перед невідомим майбутнім і можливістю втратити навіть те, що вони досі мають.

На ці складні процеси впливають традиційні соціальні та психічні норми регулювання поведінки, а також традиції, звичаї, цінності, що вкорінилися в суспільній свідомості широких народних мас.

Таким чином, можна стверджувати, що консерватизм було б правильно розглядати як:

1) психологічну настанову або інерційний стиль мислення;

2) особливу ідеологічну позицію, що ґрунтується на певній "охоронній" філософії;

3) певну модель існування і політичної поведінки.

Отже, можна зробити висновки, що консерватизм зосереджується на збереженні традиційних правил, норм поведінки, ієрархії влади, соціальних і політичних структур та інститутів [105]. Однак це абсолютно не означає, що дана політична доктрина відкидає можливість і необхідність урахування змін і пристосування до них існуючих структур та інститутів.

З часом ця політична доктрина перетворилася по суті з консервативної на еволюційну, пережила в другій половині XX ст. своєрідний консервативний Ренесанс, про що йтиметься далі.

2.4. Неоконсерватизм

Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали назива

 

 ...  6



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх