Порівняльне правознавство (Курс лекцій)

Тема 7 Торгове (господарське) право

Історія розвитку та загальна характеристика галузі. Суб'єкти торгового (господарського) права: правовий статус комерсантів та інших торговельних агентів; інші види суб'єктів торгового (господарського) права зарубіжних країн. Умови здійснення підприємницької діяльності.

7.1. Історія розвитку та загальна характеристика галузі

Історія розвитку торгового права сягає часів середньовіччя. Батьківщиною торгового права вважаються італійські міста і передусім міста, пов'язані з морською торгівлею. У період, що охоплює приблизно ХІХШ ст. і який називають "італійським", торгове право ще не було загальним правом. Воно являло собою звичаї, які вироблялися під час діяльності купецьких гільдій і застосовувалися для регулювання відносин між ними. Гільдії об'єднували купців якогось одного міста і, як правило, одного виду торговельної діяльності, тому звичаї, що вироблялися в межах кожної такої гільдії, суттєво відрізнялися від звичаїв іншої гільдії. Саме тоді було здійснено першу спробу записати торговельні звичаї. У разі виникнення суперечок між різними гільдіями для їх розв'язання почали виникати спеціальні суди, які отримали назву консульських. Консули — це спеціально призначені гільдіями особи для вирішення таких конфліктів, а їх рішення занотовувалися у хронологічній послідовності в особливі книги (статуси). По суті це вже було прецедентним правом.

Поступово торгівля розвивалася і в північних країнах. Роль Італії зменшувалась, зростало значення таких морських країн, як Іспанія, Англія, Голландія, Франція. Саме Франція опинилася у центрі найбільш економічно розвинених країн. Тому цей період розвитку торгового права називають французьким. У цей період, особливо на його початку, торгове право все ще залишалося звичаєвим і

мало кастовий характер. Однак розвиток торгового права потребував уніфікації торгових звичаїв, тому що відмінності різних статутів різних купецьких гільдій заважали розвитку та поширенню торгових зв'язків. Систематизувати норми звичаєвого торгового права можна було за допомогою їх легалізації, тобто надавши їм законодавчого характеру. Саме у Франції було зроблено перші спроби такої систематизації. В 1673 р. прийнято королівський ордонанс "Про торгівлю", автором якого був купець Ж. Саварі. У 1681 р. було видано ще один королівський ордонанс "Про мореплавство". Чинність цих ор-донансів поширювалась на всю територію Франції, в них закріплювалося право купецького прошарку Франції здійснювати торговельну діяльність1. Однак мине понад сто років, перш ніж Французька революція 1789 р. знищить кастові привілеї та проголосить свободу підприємницької діяльності, зокрема торговельної. В 1807 р. був прийнятий Французький комерційний кодекс, який юридично закріпив подвійне регулювання господарської діяльності за допомогою норм торгового та цивільного права. Такий стан отримав назву "дуалізм приватного права". Норми цивільного права застосовувалися у разі відсутності норми торгового права.

Приклад Франції наслідували інші країни. Тобто поділ приватного права на торгове та цивільне відбувся і в таких країнах континентальної Європи, як Португалія, Іспанія, Німеччина та інші, де на початку ХІХ ст. були прийняті окремі торгові кодекси.

Наступний період розвитку торгового права пов'язують із Німеччиною, де в 1861 р. з'явилося перше німецьке торгове зведення, а в 1897 р. — нове торгове зведення, що мало розділи, присвячені визначенню правового статусу торговельних товариств, регулюванню договірних відносин тощо. Ця кодифікація, яка з часом зазнала численних змін і доповнень, чинна у Німеччині і нині.

1 Про це детальніше див.: Мережко А. А. Транснациональное торговое право. — К., 2002.

У торговому праві, незважаючи на його тісний зв'язок із цивільним, було вироблено свої норми і принципи, які властиві тільки цій галузі права. Наприклад, якщо цивільне право, починаючи з римського, завжди вирізнялося формалізмом, торгове право, прагнучи до якнайшвидшого та безперешкодного здійснення комерційних угод і договорів, завжди намагалося звільнитися від форми. Це знайшло відображення в його нормах.

У галузі торгового права частіше, ніж у цивільному, застосовується підвищена відповідальність незалежно від форми вини, частіше застосовуються звичаї, особливо в міжнародній торгівлі. Тобто торгове право має свої особливості, закріплені в його специфічних нормах. Такі норми не можуть виникати за межами торговельного обігу і є приписами специфічного характеру.

Водночас із розвитком економіки розширюється коло відносин, що регулюються нормами торгового права. Якщо на початку вони охоплювали лише сферу товарообігу, яка стосувалася рухомого майна і не охоплювала сферу виробництва, то поступово норми торгового права почали поширюватися на відносини, які виникають у процесі переробки продукції, надання послуг, у сфері видавництва, при операціях з нерухомістю тощо. Тобто принципи і приписи торгового права набувають дедалі більшої питомої ваги, їх роль постійно зростає, особливо у розвитку міжнародних економічних зв'язків.

Проте, з іншого боку, це призводить до того, що деякі вихідні принципи та інститути торгового права втрачають свій особливий характер і стають загальними принципами цивільного права, це насамперед стосується норм зобов'язального права. Відбувається процес, який отримав назву «комерціалізації» цивільного права. Через це межі між цивільним і торговим правом стають умовними, чіткі критерії розмежування розмиваються. Саме тому в деяких країнах почали ставити під сумнів необхідність одночасного існування цивільного і самостійних торгових кодексів. З початку ХХ ст. простежується тенденція відмови від подвійного регулювання. Однією з перших на цей шлях стала Швейцарія, яка в 1911 р. включила норми торгового права до зобов'язального закону, поєднавши їх із цивільним. Так само сталося і в Італії, яка в 1942 р. видала єдиний Цивільний кодекс.

Подібні процеси відбуваються в країнах Азії та Арабського Сходу, де не розрізняють цивільні та торгові договори. В латиноамериканських країнах приватне право хоча і виокремлює цивільні та торгові договори, однак усі загальні положення щодо порядку укладення, дійсності та виконання торгових угод містяться в цивільних кодексах.

Слід зазначити, що нині в торгових кодексах західних країн предметом регулювання є і торговельна діяльність (сфера обігу), і виробнича діяльність з усіма супутніми галузями інфраструктури

(транспорт, зв'язок тощо). Так, відповідно до § 632 Французького комерційного кодексу торговельними визначаються угоди при купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, а також діяльність промислових і транспортних підприємств, ділових контор, установ з продажу з торгів, банків, а також усі операції між негоціантами, торговцями та банкірами. Згідно з § 633 торговельними вважаються угоди підприємства щодо будівництва та будь-яких купівель, продажу та перепродажу суден для внутрішнього і закордонного плавання, фрахтування та оренди суден, морської позики, страхових та інших договорів, які стосуються морської торгівлі.

Згідно з § 1 Німецького торгового зведення, торгове законодавство регулює діяльність комерсантів, якими визнаються ті, хто здійснює торговельний промисел. У свою чергу, торговельним промислом вважається промислова діяльність, предметом якої є такі дії: придбання рухомих речей (товарів) і цінних паперів з метою подальшого перепродажу; обробка та переробка товарів для інших осіб; страхові операції за винагороду; банківські та валютні угоди; морське і сухопутне перевезення вантажів та пасажирів тощо.

Отже, зміст комерційних і торгових кодексів вийшов далеко за межі комерції та торгівлі в буквальному розумінні й охоплює регулювання діяльності, яку в інших країнах називають підприємницькою або господарською. Зокрема, в Україні подібні відносини регулюються такими галузями права, як господарське, підприємницьке та комерційне. В інших країнах вони отримали назву економічного права (Ekonomik Law), публічного господарського права (Droit publik Economoque), комерційного права (Commercial Law), ділового права (Business Law), яке й досі називається торговим (Trade Law).

Відмінність термінології, що вживають у зарубіжних країнах для визначення цього виду діяльності, ускладнює процес її порівняння з вітчизняною термінологією. Прийнято вважати, що такі поняття, як "комерційна діяльність", "підприємницька діяльність", "господарська діяльність", "торговельна діяльність", що використовуються у зарубіжних країнах, є тотожними тим поняттям, які вживаються в України для регулювання господарської діяльності.

Є кілька класифікацій етапів розвитку торгового (за сучасною термінологією — господарського) права. Г. Шерешеневич виокремлює італійський, французький і німецький періоди у розвитку торгового права. В. Мамутов і О. Чувпило пропонують такий поділ на

періоди: ХІ-ХШ ст. — виникнення та розвиток торгового права; XIV-ХУШ ст. — одержавлення торговельних звичаїв, формування купецького права; ХІХ ст. — формування промислового права; ХХ ст. — етап господарського права, коли завершується процес поширення норм торгового (господарського) права на сферу виробництва. На думку науковців, така періодизація характеризує розвиток торгового права у загальнолюдському масштабі, тоді як усередині кожного етапу розвиток права можна класифікувати за країнами, часом виникнення тощо.

7.2. Суб'єкти торгового (господарського) права

Правовий статус комерсантів та інших торговельних агентів

Законодавство західних країн по-різному класифікує суб'єктів господарської діяльності. У комерційних і торгових кодексах одних країн їх називають комерсантами, в інших — підприємцями, причому застосовуються різні ознаки класифікації. Так, у США комерсантом вважається той, хто здійснює операції з товарами певного виду або за родом своїх занять у будь-якій інший спосіб поводиться так, ніби він володіє особливими знаннями чи досвідом стосовно операцій (товарів), тобто зазначається професійний характер підприємницької діяльності комерсанта. Відповідно до законодавства ФРН комерсантами є суб'єкти, що займаються торговельним промислом, під яким розуміють будь-яку підприємницьку діяльність, що охоплює все коло обігу капіталу в галузі виробництва та продажу товарів. У Франції комерсантами вважаються особи, які здійснюють торговельні операції в процесі своєї звичайної професійної діяльності. В Іспанії під комерсантами розуміють, по-перше, осіб, які є дієздатними для здійснення торговельної діяльності і займаються нею постійно, по-друге, торговельні та промислові компанії. У законодавстві Португалії зазначається, що комерсантами є особи, що займаються торговельними операціями як професією, а також торговельні товариства.

Отже, статус комерсанта визнається за особою, діяльність якої характеризується такими двома ознаками:

укладення угод і здійснення інших господарських операцій;

здійснення підприємницької діяльності від свого імені, тобто як самостійний господарський суб'єкт.

Комерсантами можуть бути як індивідуальні, так і колективні особи. До індивідуальних належать фізичні особи, які є окремими підприємцями. Сфера їх діяльності — переважно ті сектори економіки, де не потрібен великий капітал (сфера обслуговування, роздрібна торгівля тощо). Колективні комерсанти — це різноманітні об'єднання підприємців, що мають різні організаційно-правові форми і здебільшого є юридичними особами.

До категорії торгових представників або агентів належать ті особи, які здійснюють свою торговельну діяльність на основі доручення власника і пов'язані з ним відносинами трудового найму. Обсяг наданих службовцю повноважень може бути різним. Найхарактернішим є надання відповідним службовцям широкого кола повноважень за збереження за власником підприємства права контролювати їх діяльність.

Законодавство кожної з країн регулює діяльність різних видів торгових агентів. Зокрема, Торгове уложення ФРН, Зобов'язальний закон Швейцарії особливо приділяють увагу регулюванню правового статусу таких торгових агентів, як прокурист. Прокурист наділений широким колом повноважень, обсяг яких встановлено законом. Він має право здійснювати не лише всі угоди, які є звичайними для підприємства його роботодавця, а й також угоди, які властиві взагалі торговельним підприємствам, хоча вони і виходять за межі звичайної діяльності цього підприємця. Прокура може бути надана або власником підприємства, або його законними представниками, причому цей представник повинен мати згоду опікунського суду. Надання прокури та її відкликання повинні бути занесені до торгового реєстру. Службовець, якому надано прокуру, при підписанні угод зобов'язаний до свого імені додавати вказівку на прокуру. Прокура не може бути передана іншим особам. У разі смерті власника підприємства відносини за прокурою не припиняються. Прокура втрачає чинність у разі смерті прокуриста; припинення правовідносин, на яких вона була заснована; відкликання власника підприємства; відкриття конкурсу щодо майна власника; відчуження підприємства.

Особливу групу службовців, що беруть участь в оперативній роботі торговельних підприємств, становлять комівояжери — особи, які повинні їздити на зазначені підприємцем ринки і приймати замовлення на його товари, демонструючи при цьому зразки продукції, що виробляє підприємець. Комівояжер, окрім заробітної пла

ти, отримує винагороду, а також покриття всіх витрат, пов'язаних з відрядженнями. Комівояжери мають право отримувати гроші за придбані або замовлені товари, а також встановлювати строки платежів. В окремих країнах для здійснення своєї діяльності комівояжер повинен отримати особливий дозвіл. Зразки товарів, що мають при собі комівояжери, як правило, підлягають митному обкладенню при ввезенні до тієї або іншої країни. При поверненні і вивезенні зразків назад митні збори, як правило, повертають.

Існує ще одна група торгових агентів, які не пов'язані трудовими відносинами з підприємцями, але виступають від їх імені і укладають угоди за їх рахунок. Правовий статус таких торгових агентів урегульований у законодавстві деяких країн. Так, у Франції торговим агентом визнається особа, яка не є службовцем, а самостійно займається діяльністю з укладення угод купівлі-продажу або надання послуг від імені і за рахунок підприємця. У ФРН згідно із законом про торгові представництва торговим представником є той, хто займається самостійним підприємництвом і наділений постійними повноваженнями надавати посередництво з укладення угод для іншого підприємця або укладати угоди від свого імені. В Швейцарії агентом визнається особа, яка бере на себе зобов'язання постійно надавати посередництво з укладення угод для одного або кількох підприємців чи укладати угоди від їх імені та за їх рахунок, не перебуваючи з ними у відносинах за трудовим наймом.

Про самостійність торгового агента говорить те, що за послуги він отримує винагороду у вигляді обумовленого відсотка від вартості укладеної угоди, а також реєструється як особа, котра здійснює самостійно підприємницьку діяльність та веде торгові книги. Для постійного представництва торговий агент повинен мати доручення, яке видається на певний або невизначений термін. Дійсність та обсяг повноважень, що надаються торговому представнику для укладення угод, визначаються за законами тієї країни, де він має постійне місце проживання або здійснює свою основну діяльність.

У США та Великобританії представництво поділяється на законне і договірне та регулюється нормами, які вироблені судовою практикою. У Великобританії термін "агент" (представник) вживається як у широкому розумінні, що охоплює всі види представництва і посередництва, так і у вужчому, згідно з яким агентом визнається осо

ба, уповноважена на укладення угод і на здійснення інших дій від імені і за рахунок особи, яку він представляє. В широкому розумінні термін "представництво" охоплює всі відносини, що існують між двома особами, одна з яких (агент) діє за іншу (принципал) і під її контролем. Судовою практикою США і Великобританії особливо детально врегульовано правове становище певних видів агентів, послуги яких найширше використовуються як у торгівлі, так і в зовнішньоекономічних відносинах. До них належать консигнаційний агент або фактор, агент-делькредере, брокер, агент з виключними правами, аукціоніст.

Правове становище консигнаційного агента, або фактора, у Великобританії визначається законом про факторів, який характеризує його як агента, наділеного за звичайних умов і обставин повноваженнями продавати товари чи відправляти їх для продажу, або купувати товари, чи позичати гроші під забезпечення товарами. Особливістю фактора є те, що він володіє товарами принципала, з чого випливають важливі наслідки. Закон встановлює, зокрема таке: якщо фактор за згодою принципала володіє товарами або товаророзпоряд-чими документами, то будь-який виконаний ним продаж або будь-яка інша дія з розпорядження товарами за умови звичайного перебігу торгівлі є дійсними стосовно осіб, з якими фактор має справу.

Агент-делькредере за додаткову винагороду гарантує принципалу надходження від покупця вартості куплених товарів. Він зобов'язується відшкодувати принципалу збитки, якщо той через неплатоспроможність покупця не зможе отримати гроші. Але такий агент не несе відповідальності, якщо покупець відмовляється оплатити вартість товару на тій підставі, що сам принципал не виконує у належний спосіб зобов'язання за договором.

Брокер — це особа, яка здійснює посередництво, тобто виконує підготовчі дії, необхідні для укладення договору. Брокер не володіє товарами і не уповноважений отримувати платежі, він лише готує проект договору і надсилає його сторонам для підписання.

Агент з виключними правами має виключне право на продаж товарів принципала на визначеній території. Агенту виплачується винагорода за продаж, який здійснено на закріпленій за ним території, незалежно від того, хто продав товар, навіть якщо це було зроблено зусиллями інших осіб, у тому числі і принципала.

Аукціоніст — агент, якому принципал передає товари для продажу з аукціону і який має право на отримання проданого товару.

Інші види суб'єктів торгового (господарського) права зарубіжних країн

У західних країнах існує спеціальне законодавство, яке визначає правове становище суб'єктів господарювання. У ФРН, наприклад, це Закон про акціонерні товариства, у Франції — закон № 66537 "Про торговельні товариства", у Великобританії — закон про компанії. В США правове становище корпорацій регулюється законодавством окремих штатів, що ґрунтується на зразковому законі про підприємницькі корпорації, підготовленому американською асоціацією адвокатів, та на загальному законі про корпорації окремих штатів. Крім того, в США існує Єдиний торговий кодекс, а також Єдиний споживчий кредитний кодекс і різні закони, зокрема закон про єдину споживчу реалізаційну діяльність, закон про захист кредитних прав споживачів, закон про гарантії та повноваження Федеральної торгової комісії та ін.

Законодавство західних країн найдетальніше регламентує діяльність компаній. У комерційних і торгових кодексах велика увага приділяється саме статусу компаній або корпорацій. В юридичній літературі законодавство про компанії характеризується як законодавство про організації підприємств. Саме поняттям "підприємство" деякі юристи зарубіжних країн пропонують замінити поняття юридичної особи, оскільки, на їх думку, це поняття більше відповідає економічному та юридичному становищу суб'єктів господарської діяльності. Цьому сприяє дедалі ширше застосування цього поняття за кордоном у законодавстві, судовій практиці та в міжнародних відносинах.

Тривалий час у західному правознавстві підприємства розглядалися з позицій цивільного права як сукупність засобів виробництва, як об'єкт права власності засновників. Підприємство є частиною майна засновників, відокремленою від їх іншого майна. Ця ознака підприємства як сукупності майна засновників закріплюється встановленням обов'язку підприємства вести торговельну книгу, в якій фіксуються як первинний розмір статутного капіталу, так і подальші зміни у його складі.

Так, відповідно до традиційної концепції, що була розроблена німецькою правовою доктриною і отримала широке визнання серед фахівців, підприємство розглядається як певний майновий комплекс, що включає матеріальні і нематеріальні елементи і виступає тільки як об'єкт права. Цей майновий комплекс належить підприємцю, індивідуальному або об'єднаному з іншими, який і управляє цим майном.

Згодом підприємства почали розглядати як самостійні суб'єкти права. До них адресуються розпорядження фінансового, адміністративного та інших норм права навіть у тому разі, коли вони не є суб'єктами цивільного або торгового права. Це привело до того, що дехто з дослідників почав розглядати підприємство та його економічні інтереси окремо від інтересів засновників.

Окремо визначається правовий статус державних підприємств. У різних країнах вони називаються по-різному. Наприклад, у Великобританії існують публічні корпорації, в США — урядові корпорації або агенції, в Німеччині та Франції — публічні підприємства або публічні установи. їх правовий статус залежить від особливостей кожної з країн. Однак, незважаючи на ці відмінності, у науковій літературі розглядають загальні ознаки, які дають змогу виокремити певні види організаційно-правових форм державних підприємств у західних країнах.

Французькі вчені вважають, що державні підприємства можуть перебувати у користуванні публічних служб або безпосередньо державних установ, у загальному користуванні на колективних засадах, а також у приватному користуванні, не втрачаючи при цьому ознак державної власності. Залежно від того, хто використовує державне майно, зменшується або збільшується обсяг юридичних прав та обов'язків суб'єктів щодо тієї частини державного майна, яке перебуває під їх управлінням, і, відповідно, характер відносин з державними установами.

Французький автор С. Вікам поділяє державні підприємства на монопольні та конкурентні. Монопольні державні підприємства цілком підконтрольні державним установам, мають більш-менш постійну клієнтуру споживачів своєї продукції, наділені правом встановлювати ціни, що дають змогу їм відшкодовувати свої витрати. Державне керівництво монопольними державними підприємствами не має на меті досягнення деякого комерційного ефекту та одержання прибутку, йдеться лише про те, щоб запобігти збиткам. Конкурентні державні підприємства у господарській діяльності враховують умови, що виникають на ринку. Залежно від здійснюваної державою економічної політики вони намагаються економічно впливати на підприємства недержавного сектору. Присутність на ринку конкурентних державних підприємств дає можливість позитивно впливати та стабілізувати ціноутворення і рівень заробітної плати на відповідному ринку.

Дослідники проблем державного сектору економіки Португалії, зокрема, А. Фернандеш, зазначають, що декрет 1976 р. визначає державний сектор як важливий засіб здійснення економічної політики уряду й передбачає контроль з боку галузевих міністерств за використанням державними підприємствами фінансових коштів. З огляду на фінансове становище державних підприємств учений поділяє їх на такі групи:

рентабельні підприємства, що мають можливість відшкодовувати витрати на капітальне будівництво та робити інші інвестиції у розвиток виробництва;

підприємства, які мають позитивний баланс, але отримуваний прибуток надто малий, аби фінансувати свій розвиток без допомоги з боку держави;

збиткові підприємства, яким постійно бракує фінансових коштів для того, щоб мати позитивний баланс.

Розглядаючи правовий статус державних підприємств у Великобританії, Франції, ФРН, Р. Наришкіна виокремлює три основні організаційно-правові форми:

підприємства, капітал яких установлено у формі торговельних товариств;

підприємства, капітал яких не розділено на акції або паї;

казенні товариства.

Правовий статус публічних корпорацій (компаній) найдеталь-ніше визначено в Великобританії. Залежно від характеру здійснюваної діяльності тут розрізняють:

комерційні державні підприємства (публічні корпорації). Наприклад, Британська рада газової промисловості, Комітет з атомної енергії, Британська корпорація з радіомовлення Бі-бі-сі, Британське управління залізниць тощо;

публічні корпорації управлінського типу, що забезпечують функціонування та управління сферою обслуговування. Наприклад, корпорація з управління госпіталями на регіональних засадах, корпорації з розвитку міст і житлового будівництва;

публічні корпорації, які забезпечують консультативні та регулюючі функції, наприклад, щодо ціноутворення та прибутків.

Що стосується казенних підприємств, то вони не мають юридичної, господарської і фінансової самостійності, ними управляють міністерства або інші установи, у господарському обігу вони ви

ступають не від свого імені, а від імені того державного закладу, у віданні якого перебувають, вони не сплачують податків, а їхні прибутки та витрати відображаються у державному бюджеті. Це, наприклад, порохові заводи, гобеленові майстерні, пошта, телефон у Франції; порохові заводи та королівські доки у Великобританії; пивоварні заводи (броварні), підприємства з видобутку торфу та солі у землях ФРН тощо.

Згідно з науковими джерелами США, державні підприємства за характером відносин з державним бюджетом поділяються на комерційні та держбюджетні. Останні називаються урядовими агенціями. Фінансові ресурси комерційних державних підприємств формуються з прибутку, за рахунок позик у держави або емісії власних цінних паперів. їх звільнено від багатьох видів державного контролю з боку Конгресу США та Білого дому, вони мають великі права у сфері господарської правосуб'єктності. Також вони самостійно укладають договори та угоди, визначають порядок найму та звільнення тощо. Урядові агенції фінансуються з державного бюджету США відповідно до рішень, які щороку приймає Конгрес. Фінансування має цільовий характер, невикористані у поточному році кошти повертаються до бюджету. Дії урядових агенцій на ринку перебувають під жорстким контролем урядових установ США.

Особливу групу серед організаційно-правових форм становлять господарські товариства. Назви товариств, їх структура та правове становище тощо у кожній країні відрізняються. Можна виокремити найтиповіші організаційно-правові форми товариств у зарубіжних країнах: повні, командитні, негласні, акціонерні та товариства з обмеженою відповідальністю.

Економічним підґрунтям для виникнення повних товариств була необхідність концентрації капіталу. Ще за часів середньовіччя купці намагалися не дробити своє майно між нащадками, аби зберегти прихильність кредиторів. Для цього вони брали від спадкоємців обіцянку не ділити спадкове майно між собою, а продовжувати разом вести справу, яка ставала для них спільним підприємством. При цьому відносин мали родинний, особистий характер. Згодом форма повного товариства почала використовуватися для об'єднання капіталів осіб, які не були родичами, але довіряли одне одному.

Повне товариство — це об'єднання осіб з метою здійснення підприємницької діяльності. Майно повного товариства становить

спільну власність його членів і може належати самому товариству. Питання про правосуб'єктність повного товариства у зарубіжних країнах розглядається по-різному. В деяких країнах визнається правосуб'єктність повного товариства, в тому числі як юридичної особи (Франція, ФРН), в інших — не визнається (Великобританія, США). Такий неоднаковий підхід до розуміння правосуб'єктності повного товариства пояснюється розмитістю меж між майном повного товариства та особистим майном його учасників.

Командитні, або товариства на довірі, виникли пізніше, ніж повні товариства. їх появу пов'язують з морською торгівлею, коли купці, вирушаючи до інших країн, брали в інших осіб товари або гроші для використання їх у торговельному обігу разом зі своїм капіталом. Якщо торгівля була успішною, то особи, які надали свої кошти, отримували прибуток пропорційно своїм внескам. У разі невдачі вони втрачали тільки свій внесок, тоді як купець відповідав усім своїм майном. На основі цього і виникла ідея створити командитні товариства, в яких беруть участь два види засновників: учасники, які несуть повну майнову відповідальність за зобов'язаннями товариства і мають такий самий правовий статус, як учасники повного товариства; вкладники-командитисти, відповідальність яких обмежена розмірами їх внесків до статутного фонду товариства. На відміну від учасників командитисти не мають права брати участь в управлінні діяльністю товариства, якщо інше не передбачено в установчих документах товариства. Вони не мають також права включати до назви товариства своє ім'я, передавати свій внесок іншим особам тощо.

Різновидом командитного товариства є так зване командитне товариство на акціях, або як його ще називають, акціонерна коман-дита. Ця форма відрізняється від командитного товариства лише тим, що капітал вкладників поділено на акції, які можуть передаватися іншим особам, а самі вкладники отримують статус акціонерів. Хоча вони і мають право скликати загальні збори та обирати спостережну раду або інші органи, передбачені акціонерним законодавством, ці органи мають право здійснювати лише внутрішні функції, тоді як зовнішні залишаються прерогативою учасників повних товариств.

У країнах континентальної Європи, переважно в ФРН, існує ще форма негласного товариства. Воно створюється на основі нереє

строваного договору, згідно з яким вкладник (негласний учасник) надає власникові фірми певний капітал для здійснення підприємницької діяльності, внаслідок чого отримує право на частину прибутку. Ім'я його залишається невідомим для третіх осіб, які можуть вимагати повернення боргу лише у власника фірми. Негласний учасник несе ризик збитків у розмірі зробленого ним внеску, не може втручатися в господарську діяльність власника, але має право деякого контролю за його діями шляхом перевірки торговельних книг та іншої документації.

Найбільшого поширення в зарубіжних країнах набули акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю.

Акціонерне товариство є товариством, статутний фонд якого розділено на частки однакової номінальної вартості (акції). Власники акцій відповідають за зобов'язаннями товариства тільки у межах акцій, що належать їм. У французькому законодавстві акціонерні товариства називаються анонімними.

Акціонерні товариства з'явилися в період первинного нагромадження капіталу на початку XVII ст. Першими акціонерними товариствами були голландські Ост-індська компанія (1602 р.), Вест-індська компанія (1621 р.) та Суринамська компанія, Англійська Ост-індська компанія (1613 р.), Французька Вест-індська компанія (1623 р.). У промисловості акціонерні товариства почали виникати у ХІХ ст.

Через обмежений ризик і можливість одержати високі дивіденди в акціонерних товариствах брали участь багато дрібних вкладників. Однак у разі банкрутства товариства вони вже не могли одержати назад вкладені кошти, що призводило до зловживань та афер з боку засновників акціонерних товариств. Наприклад, великим шахрайством виявилася організація акціонерного товариства з будівництва Панамського каналу між Північною і Південною Америкою. Для боротьби з шахрайством та зловживаннями з боку засновників акціонерних товариств держави встановлювали дозвільний порядок їх створення і законодавчо регламентували їх правовий статус. Але це не давало очікуваних результатів. Крім того, розвиток економіки потребував меншої регламентації порядку виникнення акціонерних товариств, тому на початку ХІХ ст. відбувся перехід до нормативно-явочного порядку створення таких товариств. Серед країн, які першими запровадили такий порядок, були

США (закон штату Нью-Йорк 1811 р.). Нині у більшості західних країн акціонерні товариства утворюються у нормативно-явочному порядку, хоча і з детальною регламентацією всіх етапів їх створення та правилами публічного звітування за здійснювану діяльність.

Товариства з обмеженою відповідальністю виникли пізніше, ніж інші види товариств. їх поява є наслідком достатньої централізації капіталу, коли відпадала потреба залучати капітали багатьох власників, що характерно для акціонерних товариств. Товариства з обмеженою відповідальністю, зберегли переваги акціонерних товариств і водночас були гнучкішою організаційно-правовою формою об'єднання капіталів суб'єктів господарювання. У товаристві з обмеженою відповідальністю, як і в акціонерному, ризик його учасників обмежений розмірами їх внеску в капітал товариства. Товариства з обмеженою відповідальністю також є юридичними особами і від акціонерних товариств відрізняються меншим розміром статутного фонду, спрощеним порядком створення, ширшим колом повноважень у регулюванні внутрішніх відносин, обмеженим колом учасників і високим рівнем особистих довірчих стосунків між ними, необхідністю згоди інших учасників товариства при передачі або продажу своєї частки третім особам та деякими іншими особливостями. Разом з тим законодавство обмежує фінансові можливості таких товариств. їм заборонено одержувати довгострокові кредити, випускаючи для цього облігаційні позики. Учасниками товариства з обмеженою відповідальністю майже в усіх країнах, крім Великобританії, можуть бути лише фізичні особи.

Англійські приватні компанії за своєю природою нагадують товариства з обмеженою відповідальністю. Вони не можуть оголошувати публічну підписку на акції, їх капітал розподіляється на паї між засновниками, кількість останніх не може бути менше двох і більше п'ятдесяти осіб. У внутрішньому регламенті приватної компанії можуть бути встановлені обмеження щодо передачі паїв, які належать компаньйонам, третім особам. Керівництво приватною компанією може здійснювати один директор.

7.3. Умови здійснення підприємницької діяльності

Порядок наділення суб'єктів господарської діяльності правоздатністю залежить від вимог національного законодавства країни та місця перебування суб'єктів. Незважаючи на різноманітність на

ціональних процедур у зарубіжному законодавстві, можна виокремити щонайменше дві загальні для всіх країн обов'язкові умови, необхідні для визнання учасників господарської діяльності суб'єктами права. Це визначення назви, під якою підприємець повинен виступати у господарських відносинах (фірма), та державна реєстрація його підприємства.

Щодо поняття "фірма". Це ділове ім'я суб'єкта господарювання, а не назва підприємства, хоча в окремих випадках вони можуть збігатися. Призначення фірми полягає в індивідуалізації підприємця, в його ідентифікації. Це виявляється в тому, що підприємець має право використовувати фірму в рекламі, на вивісках підприємств, у товарних знаках тощо. Більш того, він зобов'язаний вказувати фірму в документах (на бланках комерційної кореспонденції, в тексті угод, позовних заяв тощо). Внаслідок цього фірма набуває важливого значення в конкурентній боротьбі та в системі відносин учасників господарського обігу, має певну економічну цінність для її власника і стає дедалі важливішим елементом майнового комплексу підприємств, особ

 

 ...  10



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх