Порівняльне правознавство (Курс лекцій)

Тема 1 Поняття і предмет порівняльного правознавства

 

Історія виникнення і розвитку порівняльного правознавства. Загальна характеристика і предмет порівняльного правознавства. Метод, принципи і функції порівняльного правознавства.

1.1. Історія виникнення і розвитку порівняльного правознавства

1          Див., напр.: Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996.

2          Див., напр.: Р. Давид. Основные правовые системы современности. — М., 1998.

3          Див.: Хачатуров Р. Л. Становление права (на материале Киевской Руси). — Тбилиси, 1998.

Для правознавства як системи з вивчення різних правових сімей, державних інститутів характерний історичний підхід до визначення періоду виникнення порівняльного правознавства, його розвитку на різних континентах з урахуванням особливостей існування того або іншого народу. Слід зауважити, що до цього часу серед науковців, які вивчають цю проблему, немає одностайності. Одні вважають, що порівняльне правознавство має давнє походження (Закони 12 таблиць Риму тощо)1, інші дотримуються думки, що воно виникло в XIX ст.2. В англійській літературі зазначається, що засновником порівняльного правознавства був Ф. Бекон, у французькій — LLL Л. Монтеск'є, у німецькій — В. Лейбніц. При дослідженні історії України також виникають певні суперечності щодо часу зародження компаративістики. Наприклад, досліджуючи договори, що укладалися в Київській Русі в X-XI ст. з греками, можна побачити, що обидві сторони використовували не право власної країни, а запозичене — "чуже право"3. Така практика була започаткована в кожній країні в різні часи, але загалом вона сягає античного періоду. У XIX ст. уже широко використовували зарубіжне право, вивчали порівняльний метод і свідомо застосо

вували його як науку. Саме цей період прийнято вважати початком науки порівняльного правознавства, що зародилася як порівняльно-історичне правознавство. У 1869 р. було офіційно визнано існування порівняльного права й порівняльного методу в праві, коли в Парижі було засновано Товариство порівняльного законодавства. Тобто в другій половині XIX ст. центр компаративістики переміщується у Францію. Після проведення у Франції в 1900 р. 1-го Міжнародного конгресу порівняльного права активність компаративістів підвищилась.

Негативні тенденції у відносинах між країнами після Першої світової війни перешкоджали запровадженню в університетські навчальні плани курсів порівняльного правознавства. Однак у 20-30-х роках XX ст. ситуація почала змінюватися. У 1934 р. Р. Паунд, відзначаючи тенденції у цій галузі, заявив, що, на його думку, у майбутньому викладання права буде засноване на порівняльно-правовому методі: викладач має постійно на конкретних прикладах показувати студенту, що жодна з національних правових систем, жодна доктрина, концепція, норма або конструкція не можуть запропонувати адекватного вирішення проблем, які постійно виникають у повсякденному житті. Друга світова війна також негативно позначилася на розвитку порівняльного правознавства та його освітніх функцій, значною мірою загальмувавши цей процес. А вже після закінчення війни тенденції розвитку компаративістики було пов'язано із прагненням до створення уніфікованого "європейського права"1.

Згодом розвиток права був пов'язаний не лише з діяльністю законодавчих органів, а й судовою практикою, яка відігравала роль джерел права. Ще на початку XX ст. серед юристів розгорнулася дискусія щодо предмета порівняльного правознавства та місця цієї галузі права в юридичній науці. В другій половині XX ст. у центрі уваги юристів-компаративістів світу перебували кілька комплексів проблем:

1 Ковалевский М. М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции и применение для изучения истории права. — М., 1980.

загальнотеоретичні питання порівняльного права: предмет, цілі, функції, основні аспекти;

порівняльне дослідження основних правових систем сучасності;

порівняльно-правові дослідження в межах галузевих юридичних наук.

Сучасне порівняльне правознавство стало "професійнішим" порівняно з минулими роками, оскільки розвивається на глибшій професійній основі і залучає ширше коло фахівців, які займаються винятково його проблемами. Порівняльне правознавство дедалі активніше проникає із суто інтелектуальної сфери застосування до прикладної. Зокрема, зі сфери науки й освіти воно у повоєнний період поширилося у галузі комерції та індустрії, слугуючи важливим джерелом інформації стосовно світових правових систем для бізнесменів, політиків, урядовців тощо.

Враховуючи різні точки зору дослідників і застосовуючи метод синтезу та диференціювання, можна визначити етапи розвитку порівняльного правознавства1.

Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень. Зокрема, у працях Платона "Закони", Аристотеля "Політика", англійського вченого Дж. Фортеск'ю, німецького юриста другої половини XVII ст. Струве, а також при використанні порівняльного аналізу для співставлення римських і біблейських законів. В епоху Просвітництва до порівняльно-правового аналізу звертались англійський філософ Дж. Локк, французький філософ Ж. Ж. Руссо, італійський юрист Ч. Беккаріа. Помітний слід в історії розвитку порівняльного правознавства залишив французький мислитель XVIII ст. L. Л. Монтеск'є.

Другий етап пов'язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Найвидатнішими представниками цього напряму були Г. Мейн в Англії, Ж. Лерміньє у Франції, А. Пост, I. Колер у Німеччині, М. Ковалевський і П. Виноградов у Росії. Історико-право-вим було також спрямування першої кафедри порівняльного правознавства та перших журналів з порівняльного правознавства.

1 Для аналізу було взято праці таких дослідників, як Р. Давід, В. Денисов, А. Дмит-рієв, О. Лисенко, О. Тихомиров, Ю. Тихомиров, А. Шепель та ін.

Третій етап — це застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний імпульс його розвитку додала, зокрема, широкомасштабна робота з кодифікації, що розгорнулась у різних країнах Європи на початку XIX ст. Оскільки європейські країни перебували у подібних економічних, політичних та соціокультурних умовах, це зумовлювало аналогічні тенденції в розвитку законодавства.

Четвертий етап характеризується застосуванням порівняльного аналізу до різних правових систем з метою поглибленого вивчення самого феномену права та тенденцій його розвитку. Розуміння того, що право як явище існує не лише у формі закону, а й у інших формах — судової практики, правових звичаїв, доктринального тлумачення тощо, змінило діапазон використання порівняльного правознавства. По суті, було визначено його основну мету: у результаті порівняння правових систем та окремих інститутів різних народів не лише з'ясовувати їх ефективність у досягненні емпіричних цілей, а й виявляти закономірності еволюції правових систем та інститутів, напрямів їх подальшого розвитку та наближення. Значний внесок у розвиток такого загального підходу до порівняльного правознавства зробили К. Міттермайєр, Г. Радбрух, Дж. Біндер (Німеччина); Р. Салейль, Е. Ламбер, А. Леві-Ульман (Франція); Е. Роген (Швейцарія); П. Ротонді, Т. Аскарелі (Італія); X. Гаттерідж (Англія); Р. Паунд (США) та ін.

П'ятий етап — це формування теорії порівняльного правознавства: його цілей, функцій, загальних правил порівняльно-правового аналізу, його методики тощо.

Нарешті, шостий етап пов'язаний з поступовим перетворенням теорії порівняльного правознавства на автономну науку: розширилось коло досліджуваних тем, сформувався предмет порівняльного правознавства, його понятійний апарат, визначилось місце в системі юридичних наук тощо.

На сучасному етапі розвитку української науки порівняльне правознавство є одним з актуальних та цікавих напрямів юридичної науки.

1.2. Загальна характеристика і предмет порівняльного правознавства

У правовій літературі, присвяченій дослідженню різних правових систем, використовуються різні терміни, такі як "порівняльне право", "порівняльне правознавство", "компаративістика", "порівняльна юриспруденція", "порівняльний аналіз правових актів і систем" тощо.

Як зазначає О. Тихомиров, з наукового погляду найближчим до поняття "порівняльне правознавство" є термін "компаративістика". На думку О. Лисенко, терміну "порівняльне право" і "порівняльне законодавство" не повинні вживатись як тотожні терміну "порів

няльне правознавство", бо це може призвести не лише до термінологічної плутанини, а й до змішування різних за своїм змістом явищ. Оскільки терміни "право", "законодавство" пов'язані з явищами, призначенням яких є регулювання поведінки людей та їх спільнот, то може виникнути думка про виникнення якоїсь нової галузі "порівняльного" права, тоді як порівняльне правознавство є лише системою знань, а не правил поведінки1.

Дослідники з інших країн, зокрема К. Цвайгерт, X. Кетц та інші, вважають, що термін "порівняльне право" є цілком прийнятним, адже він широко вживається протягом тривалого часу.

Свою точку зору на вживання цього поняття пропонують О. Xаритонова і Є. Xаритонов, зазначаючи, що терміни "порівняльне право", "порівняльне правознавство" і "компаративістика" доцільно вважати рівнозначними, оскільки найважливішим є те, який зміст вкладається при їх використанні.

Точка зору авторів посібника збігається з думкою дослідників з України: термін слід використовувати залежно від його змістовного навантаження при визначенні об'єкта або напряму галузі, або розбіжностей правових інститутів тощо. Однозначно тотожного визначення бути не може, тому що правознавство — це міжгалузева визначеність, це право як один з напрямів тієї або іншої галузі, а компаративістика — це іншомовний термін, який означає загальне поняття "система порівняння правових систем". Отже, доцільніше вживати ці терміни у тому разі, коли визначають спрямованість дослідної діяльності з вивчення об'єкта.

1 Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2001.

Однією з основних проблем сучасної компаративістики, крім загальнотеоретичних питань та дослідження провідних правових систем сучасності, є порівняльно-правові дослідження у межах галузевих теоретико-історичних і спеціальних (прикладних) юридичних наук. Нинішній стан розвитку порівняльного правознавства характеризується, так би мовити, переходом у русло досліджень, що мають практичне значення. Це зумовлено тим, що кожна держава має своє право. У світі немає двох таких держав, в яких би правопорядок повністю збігався. Більш того, в багатьох державах у межах однієї правової системи відбувається поділ права на регіональне (у федеративних державах, таких, як США, Російська

Федерація), релігійне (наприклад, в Індії) або за расовими ознаками (зокрема, в Малайзії).

Як відомо, існує міжнародне право, покликане регулювати у світовому або регіональному масштабі міждержавні та зовнішньоекономічні відносини. Слід зазначити, що розбіжності між правом різних країн значно зменшуються, якщо ці країни орієнтуються на систему міжнародно-правових норм, що виходять зі змісту постійніших, аніж конкретні норми, елементів, які використовуються для створення, тлумачення, оцінки норм. Порівняння рішень, що пропонуються різними правопорядками, дає змогу точніше зрозуміти сутність по-різному врегульованих ними соціальних проблем.

В юридичній науці порівняльному правознавству приділяється дедалі більше уваги. Xоча суперечки і дискусії щодо статусу цього наукового напряму в системі правових наук тривають і сьогодні, наразі загальновизнано, що порівняльні дослідження права досить важливі для подальшого розвитку юридичної науки1.

Порівняльно-правові дослідження разом з традиційним історичним, нормативним, соціологічним баченням права дають можливість вивчити ті явища правової дійсності, які раніше не охоплювалися проблематикою правознавства, і вийти за межі національної правової системи. Для юридичної науки, що звертається насамперед до національного права, використання порівняльного правознавства особливо важливе, оскільки воно допомагає встановити, як вирішується одна й та сама проблема в різних країнах, дає змогу розширювати юридичні дослідження, враховувати зарубіжний правовий

досвід.

1 Про це, зокрема, пише Л. Тимченко (Тимченко Л. Д. Международное право: Учебник. — Xарьков, 2000), а також інші автори.

Порівняльне правознавство — це структурована концептуально-понятійна система правових знань, систематизовані та взаємопов'язані уявлення про основні правові системи сучасності, теорії застосування порівняльного методу в науково-пізнавальному і практично-прикладному аспекті. Порівняльне правознавство характеризується не так хронологічними, як просторовими змінами. Це зумовлено тим, що воно завжди розвивалося в межах досить чітко відокремлених один від одного культурно-історичних регіонів. Зокрема, однією з особливостей стану сучасної юридичної компаративістики є значне розширення її географії.

Компаративістські концепції минулого використовуються у сучасному порівняльному правознавстві насамперед як доктрини. Сформувавшись у відповідних пізнавальних сферах, вони природно входять до структури сучасної юридичної компаративістики. Без вивчення історії компаративістських концепцій, без ознайомлення з її матеріалами, без оцінки пізнаного не можна виокремити коло основних питань, дослідження яких становить предметний зміст сучасного порівняльного правознавства. Це дає змогу пізнати розвиток юридичної компаративістики.

Сучасне порівняльне правознавство більш диференційовано і глибоко, ніж раніше, осмислює процеси, які відбуваються на правовій карті світу. Крім того, структура сучасної юридичної компаративістики є складною, і в ній можна виокремити своєрідне концептуально-понятійне ядро — положення, що характеризують переважно конкретно-історичні особливості об'єкта і пізнавальні установки її провідних представників.

Компаративісти прагнуть відшукати витоки правових явищ у зарубіжних правових системах і визначити тенденції їх розвитку. Власне, саме в процесі досягнення цієї мети і відбувається порівняння. Об'єктами в цьому разі є національна і зарубіжна правові системи, які розглядаються через призму виявлення в них загального і специфічного та можливості використання зарубіжного досвіду для вирішення конкретних правових завдань.

Будь-яке порівняння у галузі права завжди ґрунтується на критеріях, що мають об'єктивно-оцінний характер. Найширше порівняльне правознавство використовується передусім у наукових дискусіях для одержання нових знань про предмет. Воно слугує також інструментом правової політики у галузі законотворчості і правосуддя. I, нарешті, важливою сферою його застосування є викладання в юридичних вузах і на юридичних факультетах.

Порівняльне правознавство використовується у різних сферах для вирішення найрізноманітніших завдань:

при розробці проектів важливих національних законів з метою знаходження оптимального рішення для врегулювання проблеми;

у дискусіях про правову політику результати порівняльно-правових досліджень є переконливим аргументом;

для розвитку юридичної науки порівняльне правознавство надає багатий матеріал, що використовується в наукових

диспутах з проблем національного права і з метою впливу на законодавця для досягнення необхідних змін у правовій політиці і для сприяння прогресивному розвитку права;

у судах, особливо у справах з іноземним елементом, коли потрібно не лише застосовувати право зарубіжних країн, а й установити його точний зміст;

при розробці міжнародних угод спочатку виконують інтенсивні порівняльно-правові дослідження;

у навчальному процесі порівняльне правознавство є ефективним дидактичним засобом і допомагає краще зрозуміти національне право та взаємозв'язок існуючих у ньому традицій, наближення різних правових культур.

Визначення предмета порівняльного правознавства пов'язане з назвою цієї науки і навчальної дисципліни. Отже порівняльне правознавство має справу насамперед з такими явищами, процесами і поняттями, як процес порівняння, порівняльний метод, зіставлення і протиставлення, що застосовуються до таких категорій, як право, правові явища, правові інститути. За допомогою порівняння одні правові системи співвідносяться, зіставляються або протиставляються іншим правовим системам.

Предмет компаративістики може бути диференційованим і залежить від мети дослідження, галузі права, інституту або інших елементів правових систем, що порівнюються. На визначення предмета впливають також напрями дослідження, тобто вертикальний (історичний) або горизонтальний (сучасні правові системи). У першому випадку предметом є еволюція правових систем, у другому — порівняння на певному статичному рівні.

1.3. Метод, принципи і функції порівняльного правознавства

В юридичній науці немає єдиної та обов'язкової для всіх методології порівняльно-правових досліджень, яка підпорядковує їх виконання суворим канонам. Відправним пунктом є тема і мета конкретної роботи. Саме ці критерії визначають, яку роль повинно відіграти в її виконанні порівняльно-правове дослідження, у зв'язку з чим та в якому обсязі його потрібно здійснювати.

Метою порівняльно-правового дослідження можуть бути загальна систематика і структура певного правопорядку або однієї з його

частин, наприклад, господарського права. Водночас воно може стосуватися і незначних питань, наприклад, відшкодування за невикористану відпустку тощо. Що ширша і складніша сфера, яка підлягає порівняльно-правовому аналізу, то глибшими повинні бути знання науковця про правопорядок, який він досліджує. В основі компаративістських досліджень лежить порівняльний метод, який нині набув великого значення не лише при дослідженні національних правових систем, а й при порівняльно-правових дослідженнях галузей, інститутів та норм права.

Порівняльно-правовий метод — це сукупність прийомів виявлення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування правових систем (їх елементів) за допомогою їх порівняння, тобто здійснення пізнавальної операції, що дає змогу на основі фіксованої ознаки встановити подібність або відмінність об'єктів у результаті парного співставлення. Відповідно методологією порівняльного правознавства називають впорядковану як належить систему, що складається з порівняльно-правового та інших методів наукового аналізу.

Використання порівняльного методу в компаративістиці здійснюється на двох рівнях: історичному та логічному. Відповідно до цього розрізняють історико-порівняльний та формально-логічний аналіз. Стан розробленості методології порівняльного правознавства на сучасному етапі дає можливість застосовувати порівняльний метод для дослідження різноманітних об'єктів. Історико-порівняльний аналіз, або використання порівняльного методу в часі, допомагає зрозуміти вплив однієї системи права на іншу. Так, використання цього методу показує спільні ознаки класичного римського і європейського права, адже останнє набуло цих ознак внаслідок рецепції римського права. У доктрині права порівняльний метод дає змогу виявити відмінність, протилежність, ознаки наступності правових систем різних історичних типів і правових сімей; сформулювати загальнотеоретичні положення та конструкції; встановити закономірності функціонування й розвитку правових систем.

Найповніше порівняльно-правовий метод виявляється у принципах, що властиві саме порівняльному правознавству. Принципи є основою виникнення, становлення та розвитку різних явищ, соціальних, політичних та інших систем, інститутів тощо. Стосовно порівняльного правознавства принципи — це основні ідеї та положення, що пронизують усю порівняльно-правову матерію. Залежно

від того, які аспекти порівняльного правознавства розглядаються, можна виокремити групи принципів, що стосуються процесів становлення і розвитку порівняльного правознавства, його внутрішньої будови, функціонування, а також самого процесу порівняння як основи виникнення порівняльного правознавства (рис. 1).

Порівняльне правознавство виконує різноманітні функції: пізнавальну, інформаційну, аналітичну, інтеграційну та ін. Його використовують у законотворчій і правозастосовній практиці, воно сприяє правильному засвоєнню зарубіжних доктрин і досвіду, а також широкій юридичній освіті.

Існують різні думки щодо взаємозв'язку порівняльного правознавства і національного права, тобто чи виконують вони однакові функції, чи порівняльне правознавство у своїх функціональних виявах має цілком самостійний характер.

Порівняльне правознавство має самостійний характер при виконанні функції виявлення і дослідження подібності і відмінності порівнюваних правових систем, а також функції розгляду загальних тенденцій правового життя тих народів, правові системи яких стали предметом дослідження (рис. 2). В усіх інших випадках порівняльне правознавство стосовно національного права є допоміж

ною дисципліною. Одна з основних функцій порівняльного правознавства — це розширення сфери пізнання. Якщо під правовою наукою розуміти не лише тлумачення національних законів, правових принципів і норм, а й дослідження моделей для запобігання і регулювання соціальних конфліктів, то очевидно, що компаративістика має ширший спектр типових рішень, ніж національно замкнута правова наука1.

Отримання результатів порівняльно-правових досліджень як матеріалу для законодавця, як інструменту для тлумачення законодавства, забезпечення належного рівня юридичної освіти

Рис. 2. Функції порівняльного правознавства

1          Див.: Дмитрієв А. І., Шепель А. О. Порівняльне правознавство: Навч. посіб. / Відп. ред. В. Н. Денисов. — К.: Юстініан, 2003. — С. 18.

2          Такої думки дотримується Ю. Тихомиров (Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996. — С. 28).

Деякі вчені, які займаються питаннями компаративістики, виокремлюють функції порівняльного правознавства, що притаманні юридичній науці загалом, але модифіковані з урахуванням особливостей та специфіки порівняльного правознавства2. До модифікованих функцій належать такі: онтологічна, яка в свою чергу поділяється на описову (констатаційну) та інтерпретаційну, інформаційна, евристична, методологічна, прогностична, практично-організаційна, політико-правова, інтегративна. Серед специфічних функцій порівняльного правознавства вирізняють такі: функція подолання ізоляції національної правової системи та національної об

меженості правового мислення; функція збагачення національної правової системи правовим досвідом інших народів завдяки проникненню в їх правову культуру; функція гармонізації та уніфікації національної правової системи з іншими, насамперед європейськими правовими системами з огляду на інтернаціоналізацію сучасного правового життя; функція "інтернаціоналізації" вітчизняної юридичної освіти, подолання її національної обмеженості (самодостатності).

В юридичній компаративістиці розрізняють два поняття правової системи: у вузькому і широкому значенні. Якщо у вузькому значенні — це національне право, тобто національна правова система, то у широкому — сукупність національних правових систем, основних правових понять, методів, способів розвитку.

Питання для самоконтролю

Дайте визначення поняття "порівняльне правознавство".

Чи тотожні поняття "компаративістика", "порівняльне право" і "порівняльне правознавство"?

Визначте предмет порівняльного правознавства.

У чому полягає значення порівняльного правознавства?

Що може бути об'єктами порівняння?

В яких сферах використовується порівняльне правознавство?

Які завдання виконує порівняльне правознавство?

Охарактеризуйте виникнення і розвиток науки порівняльного правознавства в зарубіжних країнах.

Охарактеризуйте порівняльний метод, що використовується в порівняльному правознавстві.

У чому полягає історико-порівняльний аналіз?

У чому виявляється самостійний характер порівняльного правознавства?

Які принципи порівняльного правознавства?

Охарактеризуйте функції порівняльного правознавства.

Розкрийте пізнавальну функцію порівняльного правознавства.

У чому полягає прогностична функція порівняльного правознавства?

Дайте визначення правової системи в широкому і вузькому значенні.

Список використаної та рекомендованої літератури

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. В. Туманова. — М., 1998.

Кох X., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. Ю. Юмашева. — М., 2001.

Лисенко О. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К.,

2001.

Саидов А. Введение в сравнительное правоведение. — М., 1988.

Саидов А. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. — М., 1993.

Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996.

Фединяк Г., Фединяк Л. Міжнародне приватне право. — К.,

2000.

Харитонова О., Харитонов Є. Порівняльне право Європи: Посіб. — X., 2002.

Эминеску П. К вопросу о сравнимости различных правовых систем // Сравнительное правоведение / Отв. ред. В. Туманов. —

М., 1978.

 

 ...  4



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх