Порівняльне правознавство (Курс лекцій)

Тема 2 Правові системи світу

Романо-германська правова сім'я. Наближення правопорядків у країнах Європейського Союзу. Англо-американська правова сім'я, або система загального права: англійське право; право США. Особливості правової системи Мексики та інших латиноамериканських країн. Мусульманське право. Правові системи країн Далекого Сходу: китайське право; право Японії; право Індії. Правові системи країн Африки.

2.1. Романо-германська правова сім'я

Система права кожного народу проходила процес становлення залежно від розвитку суспільних відносин регіону або країни. Романо-германська, або іноді в літературі зустрічається назва "правова сім'я країн континентальної Європи"1, склалася на основі римського права і включає здебільшого європейські країни. Основними країнами, які входять до німецької правової системи, є Німеччина, Австрія і Швейцарія. З точки зору мови, форми та змісту правопорядки цих країн та найважливіші нормативно-правові акти мають між собою набагато більше спільного порівняно з іншими країнами. Подібність правових джерел, юридичної освіти, системи правосуддя та судової практики, стилю застосування і тлумачення законів також свідчить про тісний взаємозв'язок між правопорядками зазначених держав. У своєму розвитку їх право зазнавало великого взаємного впливу.

1          Див., напр.: Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. — М., 1996; Дмитрієв А. І., Щепель А. А. Порівняльне правознавство. — К., 2002 та ін.

2          Топорнин Б. Н. Европейское право. — М., 1998.

Найбільшою мірою це стосується німецької правової системи. В Німеччині боротьба за об'єднання була тривалою і часто супроводжувалась невдачами на шляху політичного та правового роз-витку2. Якщо порівнювати німецьку систему права з правовими

системами інших країнах Європи, то можна бачити, що відмінність полягає не лише в походженні норм, а й у стильових особливостях, зокрема у стилі судових рішень і правової аргументації, а також у юридичній освіті1.

Більшість дослідників до романської правової сім'ї відносять Бельгію, Люксембург, Італію, Іспанію, Португалію та деякі інші країни. Слід зауважити, що незважаючи на деякі відмінності й особливості, правові системи зазначених держав мають багато спільних ознак, що дає змогу об'єднати їх в єдину правову сім'ю, яка отримала назву "ро-мано-германська", або "країн континентальної Європи". Р. Давід наголошує, що романо-германська правова система у своєму історичному розвитку не була продуктом діяльності феодальної державної влади (у цьому її відмінність від формування англійського загального права), це винятково продукт культури, незалежний від політики2. Особливістю цієї правової сім'ї є те, що провідна роль у ній належить законам та їх кодифікаціям.

З історичних причин право почало розвиватись у романо-гер-манських країнах передусім як засіб регулювання відносин між громадянами, тобто фізичними особами, тому цивільне право вважається розвиненішим порівняно з іншими галузями права, які виникли набагато пізніше.

Сім'я романо-германських правових наук виникла саме в Європі і склалася в результаті зусиль європейських університетів, які виробили і розвинули її починаючи з ХІІ ст.3. На основі кодифікації імператора Юстиніана було започатковано загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. Термін "романо-германська" засвідчив великий внесок університетів латинських і германських країн. Згодом у процесі колонізації інших країн ця система поширилася на значні території.

1          Рассел Б. Мудрость запада: Пер. с англ. — М., 1998.

2          Див.: Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. —

М., 1996.

3          Див.: Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты в переводе и с примечаниями И. С. Перстерского. — М., 1984.

Правові системи, що належать до романо-германської сім'ї, за своїм змістом відрізняються одна від одної. Особливо це стосується публічного права, що пов'язане з політичною орієнтацією тієї або іншої країни. Але незважаючи на розбіжності матеріально-пра

вових норм, за структурою ці правові системи подібні, завдяки чому їх можна об'єднати в одну правову сім'ю. В усіх країнах цієї правової сім'ї юридична наука об'єднує правові норми в одні й ті самі великі групи, тобто відбувається поділ права на публічне і приватне.

Публічне право в усіх країнах романо-германської правової системи включає такі однакові галузі, як конституційне (державне) право, адміністративне, міжнародне публічне та ін. Приватне право містить цивільне право, контрактове, торгове, сімейне, спадкове та ін.

Слід зазначити, що в системі правової сім'ї схожість простежується і на нижчому рівні — рівні правових інститутів і визначень, тому зазвичай не виникає труднощів при перекладі юридичних термінів, наприклад, з французької мови німецькою, італійською або мовою інших країн континентальної Європи. Завдяки подібності правових систем той, хто знає одну з них, може розуміти й інші. Основні норми цих систем можуть дещо відрізнятися, але завжди можна зрозуміти, про що йде мова в тому або іншому випадку, яке питання обговорюється, які його правова природа та місце тощо. Це пояснюється тим, що правова наука всієї континентальної Європи протягом століть мала одну й ту саму базу для вивчення — римське і канонічне право.

Структурна схожість правових систем, які належать до романо-германської правової сім'ї, не є абсолютною. В правовій системі однієї країни можуть існувати категорії або визначення, яких немає в іншій. Наприклад, нормами Цивільного кодексу (ЦК) Іспанії визначено наявність у різних її районах регіонального права, яке не застосовується в інших країнах. У федеральних країнах, зокрема у ФРН або Швейцарії, федеральному праву протистоїть право земель або право кантонів тощо. Але всі ці інститути порівняно доступні для розуміння юристів, які знайомі хоча б з однією із систем романо-германської сім'ї.

В усіх країнах цієї правової сім'ї однаково розуміють, оцінюють і аналізують правову норму. Завдяки зусиллям науки норму права піднесено на найвищий щабель, її розуміють як правило поведінки, що наділене загальністю і має серйозніше значення, ніж використання суддями у конкретній справі. Поняття правової норми, прийняте в романо-германській правовій сім'ї, є основою кодифікації в тому вигляді, як її розуміють в континентальній Європі. У романо-германській правовій сім'ї кодекс не має на меті вирішити всі конкретні питання, що виникають на практиці. Його завдання — дати

досить загальні, пов'язані в систему, легкодоступні для огляду і зрозумілі правила, на основі яких судді і громадяни, доклавши мінімальних зусиль, можуть визначити, як саме мають бути вирішені ті або інші проблеми.

Правова норма романо-германської правової сім'ї є чимось середнім між вирішенням суперечки, тобто конкретним використанням норми, і загальними принципами права. Мистецтво юриста в країнах романо-германської правової сім'ї полягає у здатності відшукати норму і сформулювати її, виходячи із ситуації, що склалася. У країнах цієї правової сім'ї серед науковців поширена точка зору, що правова норма має залишати певну свободу судді, її функцією є лише встановлення правових меж і директив. Немає потреби регламентувати деталі, тому що законодавець не може заздалегідь передбачити різноманітність конкретних справ, які можуть виникати на практиці. Є певні труднощі у викладі прийнятої в романо-германській правовій сім'ї теорії джерел права, тому що правові системи, які складають цю сім'ю, досить різноманітні і кожна з них має свої специфічні ознаки.

Як зазначалося, на першому місці в цій системі права стоїть закон. У широкому розумінні закон — це основне джерело права. Всі країни цієї правової сім'ї — це країни "писаного права". Отже, юристи звертаються передусім до законодавчих і регламентуючих актів, що приймають парламент або уряд і адміністративні органи.

В усіх країнах романо-германської правової сім'ї є писані конституції, за нормами яких визнається найвища юридична чинність. Вона виражається у відповідності законів і підзаконних актів конституції і у встановленні більшістю держав судового контролю за конституційністю звичайних законів. Конституції розмежовують компетенцію різних державних органів у сфері правотворчості і відповідно до цієї компетенції диференціюють різні джерела права1.

1 Див.: Головатий С. П., Шаповал В. М. Правовий лад країн світу. — К. 1998.

В усіх країнах романо-германської правової сім'ї основним завданням є визначення ролі юристів, яка здебільшого полягає в тому, аби за допомогою різних способів тлумачення знайти рішення, що в кожному конкретному випадку відповідає волі законодавця. Основним принципом цього доктринального підходу є такий: юридичне рішення, яке не ґрунтується на законі, не має чинності. З урахуванням зазначеного положення інші джерела права посідають

другорядне і підпорядковане місце порівняно із законом.

Окрім законів, писане право країн романо-германської правової сім'ї включає на сьогоднішній день багато норм і приписів, виданих не парламентом, а іншими державними органами. Ці норми та приписи можна розподілити на дві основні групи. Першу групу становлять норми, прийняті на виконання законів. їх існування і чисельність не породжують жодних проблем політичного характеру. Адже у сучасній державі регламентація з боку законодавця не може охоплювати деталі і в деяких сферах викладаються лише принципи, більш-менш загальні норми. Тому у разі потреби детальнішу регламентацію здійснює адміністративна влада, якій законодавець надає відповідні повноваження.

У країнах романо-германської правової сім'ї чітко розрізняють нормативні акти, що формулюють юридичні норми, та адміністративні циркуляри, де пояснюється, як адміністрація має розуміти правову норму і як повинна її застосовувати. Ця відмінність у багатьох випадках має більше теоретичне, ніж практичне значення.

Стосовно стилю законів у країнах романо-германської правової сім'ї склалися дві протилежні тенденції. Перша полягає у намаганні зробити закони доступнішими, тоді як згідно з другою тенденцією під час розробки норми права вживається якомога точніша мова, навіть якщо це може призвести до того, що право буде зрозумілим лише фахівцям. У країнах романо-германської правової сім'ї є прихильники і одного, й іншого підходів. Якщо порівняти німецький Цивільний кодекс і французькі кодекси, можна побачити, які перешкоди для взаєморозуміння породжує застосування різної законодавчої техніки. Слід зауважити, що стосовно стилю судових рішень склалося таке становище: французькі судові рішення зрозумілі лише фахівцям, розгорнутіші німецькі читаються набагато легше.

Це підтверджує основне правило загальної теорії права — видання закону або регламенту є справою влади. Однак практичне значення закону залежить від способу його застосування. Відтак застосування закону передбачає й певний метод тлумачення, на важливості якого в наш час неодноразово наголошувала більшість юристів — теоретиків і практиків.

Нині поряд із законами дедалі більшого значення набуває друга група джерел права, таких як судова практика і звичаї, що рані

ше були притаманні іншим правовим системам.

Судді в країнах романо-германської правової сім'ї — це зазвичай юристи, які професійно і постійно займаються судовою практикою, тобто це свідчить про деякий відхід від римської традиції. Як відомо, судді і претори Риму не були професійними юристами1. Але є винятки із загального принципу. Так, у деяких країнах на певний термін на посаду судді можуть обиратися і не юристи (наприклад, у кантонах Швейцарії, у французьких комерційних судах). Судді, як правило, призначаються довічно, і принцип незмінності суддів є однією з гарантій їх незалежності.

За загальним правилом, у країнах романо-германської сім'ї кар'єра судді починається з перших років професійної діяльності. На відміну від країн загального права, тут дуже рідко на посаду судді призначається досвідчений адвокат. Тому у суддів континентальної Європи психологія дещо інша. їхнє бачення виходить за межі конкретних справ і не є таким обмеженим юридичною технікою, як у англійських колег. Цьому сприяє і наявність інституту прокуратури, що також покликаний охороняти громадські інтереси.

1          Драгоманов М. П. Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит. — К., 1869.

2          Синюков В. Н. Правовые системы и правовые семьи // Теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — М., 1999.

Роль, яку відіграє судова практика в різних країнах, відрізняється елементами різного характеру. Слід згадати наявність збірників судової практики, ступінь їх досконалості, а також їхній офіційний характер в окремих країнах. Офіційні збірники судової практики існують у Франції, ФРН, Іспанії, Італії, Швейцарії та деяких інших країнах. Враховуючи намагання юристів країн романо-германської правової сім'ї спиратися у своїх рішеннях на закон, можна розглядати судовий прецедент тільки як виняток з правила, яке не порушує основоположного принципу верховенства закону. Значення і роль права, яке створюється судовою практикою, вужче через це обмеження, і таке становище прямо протилежне тому, що існує в країнах англосаксонської сім'ї. В. Синюков зазначає: "У континентальній правовій сім'ї судова (правозастосовна) практика не може не мати деякого нормативного значення, тобто виконувати роль фактора "тиску" або корегування законодавства, яка, однак, офіційно визнається пріоритетним або навіть єдиним джерелом пра

ва"2 . Становище, коли сім'я загального права має ознаки, що притаманні сім'ї континентального права (писане право), а остання використовує певні механізми англосаксонської правової сім'ї, зокрема судову практику, свідчить про глибокі взаємозв'язки світового правового розвитку, певну єдність правового регулювання в межах європейської цивілізації.

Заслуговує на увагу стиль судових рішень, що повинні бути мотивованими. Проте так було не завжди. Протягом тривалого часу у рішенні вбачали владний наказ, що не потребує пояснення. Практика мотивації судових рішень склалася поступово. Як загальне правило її наказали застосовувати судам у Франції у 1790 р. та у Німеччині у 1879 р. Хоча судові рішення в країнах романо-германської сім'ї схожі у тому, що вони повинні бути мотивовані, стиль їх викладу відрізняється. У деяких країнах використовується французький стиль, що походить від стилю висновків стряпчих: судове рішення має бути стислим. Такий концентрований стиль викладу розуміють і захоплюються ним лише досвідчені юристи. В інших країнах, навпаки, стиль судового рішення близький до публіцистичного, тому таке рішення зрозуміле широкому загалу.

Особливе місце в системі джерел права романо-германської правової сім'ї належить звичаю. Це зумовлено тим, що закон як писаний нормативно-правовий акт у деяких випадках для правильного розуміння потребує доповнення та пояснення звичаєм, на основі якого він створений. До того ж певні поняття, категорії, що використовуються в юриспруденції, потребують пояснення, в тому числі і з точки зору звичаю. При цьому слід зазначити, що нині роль звичаю у правових системах романо-германської правової сім'ї досить обмежена внаслідок прогресу кодифікації та визнаної першості закону, хоча в деяких випадках звичай застосовується для його тлумачення.

Протягом тривалого часу доктрина була основним джерелом права у романо-германській правовій сім'ї: саме в університетах у ХІІІ-ХІХ ст. були здебільшого вироблені основні принципи права. У теорії закон мав місце як джерело права. Отже, з урахуванням цих двох чинників можна встановити істинне значення доктрини всупереч спрощеним формулам, які часто зустрічаються і згідно з якими вона не є джерелом права. Ці формули мають сенс лише у тому разі, коли допустити, що право виражається тільки у правових нормах, вироблених публічною владою. Це виявляється у тому, що док

трина сприяє створенню юридичної термінології, якою користується законодавець. Важливим є значення доктрини для встановлення методів, за допомогою яких досліджують право і тлумачать закони. Вона також може справляти вплив на самого законодавця, який часто лише виражає тенденції, визначені доктриною, та сприймає підготовлені нею пропозиції (при цьому не йде мова про зменшення ролі законодавця). Роль доктрини має в нашу епоху першорядне значення, і її збереження у сучасних умовах можна вважати прогресом та необхідністю. Попри це визнання важливості ролі законодавця не повинно призвести до того, щоб не зважати на реальні відносини між ним та доктриною і стверджувати про диктатуру закону. Адже насправді все набагато складніше. Доктрина впливає на законодавця і є при цьому лише другорядним джерелом права. Але доктрина відіграє також роль у застосуванні закону, отже, важко заперечувати її як джерело права. І справді, доктрина має першорядну важливість, оскільки саме вона створює інструментарій для діяльності юристів у різних країнах.

2.2. Наближення правопорядків

у країнах Європейського Союзу

Компаративісти, які займаються правом сучасної Європи, зазначають передусім динамічність становлення єдиного європейського права. На це впливає зміцнення політичних зв'язків країн Західної, Центральної та Східної Європи, яке супроводжується гармонізацією їх правопорядків, що раніше являли собою різні механізми регулювання. Європейське співтовариство від початку планувалося як правове, тому воно створювало власне право і діяло на його основі у суворій відповідності з поділом компетенції між своїми органами, обсяг яких був визначений в установчих договорах1.

1 Про установчі договори, що стосуються ради Європи, Європейського Союзу, див. у кн.: Міжнародне публічне право: Практикум / Дмитрієв А. І., Мацко А. С., Му-равйов В. І.; Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губерський. — К., Юрінком Інтер, 2001.

У 50-х роках ХХ ст. на базі установчих договорів було створено три Європейські співтовариства — Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське співтовариство з атомної енергії, Європейське економічне співтовариство, які були інтеграційними об'єднаннями з

ознаками як міждержавного, так і наднаціонального характеру. З часом на основі європейських співтовариств було створено Європейський Союз (ЄС), який відрізняється від міжнародної організації наявністю таких повноважень і ознак:

своя територія, яка складається з територій держав-членів і на якій діє і має юрисдикцію ЄС, наприклад, територія митного союзу, єдиного внутрішнього ринку;

система інститутів, що здійснюють ті права і повноваження, які передано союзу державами-членами. Зокрема, функціонує Парламент, який обирається на основі загальних і прямих виборів громадянами ЄС (наприклад ООН складається тільки з делегацій держав-членів);

Суд Європейських співтовариств — незалежний судовий орган;

інститут громадянства;

Європейський валютний фонд, власна валютна система і грошова одиниця (для 11 держав-членів), що замінює національну грошову одиницю.

Зазначені ознаки властиві державно-правовій організації. Тобто створено своєрідну систему, де інтеграційні об'єднання не можуть бути ідентифіковані ні з міжнародною організацією, ні з національною державою, в тому числі слід підкреслити, що в рамках ЄС діє особлива правова система.

До основних ознак права Європейського Союзу належать такі:

норми права Європейського Союзу створюються інститутами ЄС, на базі установчих договорів. їх джерела — регламенти, директиви і рішення;

норми права Європейського Союзу є нормами прямої дії, тобто вони інтегруються в національні системи права без відповідних актів імплементації;

норми права Європейського Союзу мають верховенство щодо норм національного права. У разі колізії норми національного права і норми європейського права потрібно застосовувати норму саме європейського права, причому жоден акт не може скасувати або змінити норму європейського права;

суб'єктами права Європейського Союзу є фізичні і юридичні особи, причому до останніх належать юридичні особи як публічного, так і приватного характеру;

право Європейського Союзу забезпечене юрисдикційним захистом, тобто будь-яке зазіхання на право ЄС, будь-яке його порушення може бути оскаржене як на рівні національних установ, так і на рівні Суду Європейських співтовариств у межах тієї юрисдикції, що закріплена в установчих договорах та інших нормативно-правових актах;

територіально норми права Європейського Союзу діють у межах території ЄС. Заморські території держав-членів можуть мати особливий статус відносно митного і валютного союзів;

держави-члени передають у відання союзу суворо обмежені права і повноваження, отже, право ЄС не може мати такий само універсальний характер, як і національне право.

Основне завдання зі створення єдиного європейського права полягало в усуненні правових відмінностей між державами-членами, які б могли завадити нормальному функціонуванню спільного рин-ку1. Для виконання цього завдання можна використати саме порівняльне правознавство, яке допомагає передусім з'ясувати правові розбіжності та сприяє підготовці і розробці механізму наближення правопорядків держав-учасниць. Основними інструментами такого механізму є директиви, які є обов'язковими для держав-учасниць з точки зору поставленої правової мети, однак надають державам свободу дій у виборі шляхів і форм впровадження директив у національне законодавство. Згідно із загальною теорією права директива не має прямої дії, та якщо держава-учасниця не імплементує її в національне законодавство в передбачений термін, то після його закінчення громадяни цієї країни можуть у судовому порядку вимагати від владних органів здійснення своїх прав, посилаючись на пряму дію директиви, якщо вона має досить чіткий і безумовний характер (так звана вертикальна пряма дія директиви). Однак директива не має прямої дії між приватними особами.

1 Див.: Муравйов В. І. Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами. — К., 2003.

Відповідно до практики Суду ЄС судді країни зобов'язані тлумачити національне право згідно з подібною директивою, навіть якщо держава не імплементувала її у своє законодавство. Крім того, у практиці Суду отримала розвиток доктрина деліктної від

повідальності держави за порушення прав особи внаслідок несвоєчасного включення в національне законодавство директиви, яка дає особі зазначені права.

У галузі зобов'язального права директиви відіграли помітнішу роль у наближенні цивільного законодавства держав-учасниць, зокрема, директиви про відповідальність виробників, захист прав споживачів, надання пакетних туристичних послуг та деякі інші. В галузі права компаній Співтовариство розробило проекти 14 директив, спрямованих на зближення відповідних національних законодавств, і ухвалило їх. На рівні ЄС створена і функціонує оригінальна підприємницька структура — Європейське об'єднання економічного співробітництва. На основі права ЄС розроблено проект статуту європейської компанії, а також відкритого товариства.

У теорії європейського права розроблено класифікацію права ЄС, що ґрунтується на відмінностях джерел та на юридичній силі його норм. З огляду на це право ЄС поділяють на таке:

1 Право Європейського Союзу. — К., 2002.

первинне право ЄС, яке включає насамперед установчі документи про створення ЄЕС (нині ЄС), Євратому, а також міжнародні договори, що їх змінюють і доповнюють. Первинне право ЄС впливає на національне право країн-учасниць передусім внаслідок проголошення основних свобод щодо пересування осіб, товарів, послуг, капіталів, закріплених в установчих договорах, і досягнення мети створення внутрішнього ринку; інструментом для цього слугує усунення дискримінації і перешкод для торгівлі між державами-членами;

вторинне право ЄС створюється органами Співтовариства: регламенти, директиви, рішення, рекомендації, думки (ст. 249 Договору про ЄС). Особливу роль у цьому разі відіграють директиви ЄС, які сприяють гармонізації права держав-членів;

"допоміжне право" ЄС, джерелом якого є не безпосередньо акти органів Співтовариства, а міжнародні договори та домовленості, що укладають держави-члени між собою, аби, доповнивши первинне та вторинне право ЄС, сприяти поліпшенню правового обігу на європейському рівні. Найвідоміший документ — Римська угода про право, що застосовується до договірних боргових зобов'язань. Держави-члени можуть укладати такі договори не на підставі "гармонізаційних" статей договору про ЄС, а

добровільно, з метою попередити негативну практику вибору країни, суди якої прийматимуть найсприятливіші для зацікавлених сторін рішення із суперечок, що виникають1. Процес наближення законодавства держав-учасниць та далекоглядні спроби уніфікації права на рівні світового співтовариства свідчать про те, що в майбутньому не буде особливих відмінностей у правопорядках країн — учасниць ЄС.

2.3. Англо-американська правова сім'я, або система загального права

Англійське право

Основними представниками цієї правової сім'ї є Великобританія (включаючи, з деякими обмеженнями, і Шотландію, правопорядок якої зазнає великого впливу римського права і, відповідно, права країн континентальної Європи) і США (за винятком штату Луїзіана, в якому з 1808 р. діє цивільний кодекс, орієнтований на Кодекс Наполеона, а сама структура правової системи побудована на зразок французької). Основою для розвитку права США стало англійське загальне право, яке також впливає і на правові системи колишніх англійських колоній. Воно діє на більшій частині Канади (за винятком провінції Квебек, яка орієнтована на французьке право), в Австралії, Новій Зеландії та Ірландії, а в колишніх колоніях в Азії, Африці та Карибському басейні, крім сфери так званого особистого права (особистого статусу, сімейного та спадкового права), відіграє вирішальну роль, оскільки в них англійська мова залишається в основному мовою правової системи.

Нині Великобританія не є державою з єдиним правопорядком. Північна Ірландія, Шотландія, Нормандські острови та острів Мен мають частково власне право, яке відрізняється від права Англії та Уельсу. Однак у світі поширилося саме загальне право Англії1.

1 Романов А. К. Правовая система Англии. — М., 2000.

Систему загального права було створено в Англії після нормандського захоплення в 1066 р., ще до правління королеви Єлизавети І (1558-1603). Саме тоді склалася класифікація загального права та, коригуючи його недоліки, право справедливості, а також була розроблена методика прецедентного права. Принципи, які розвивалися на той час у багатьох галузях права, і донині ста

новлять фундамент чинного права. Водночас сформувалася централізована судова система, провідну роль в якій відігравали юрис-ти-практики. Період колоніального панування Англії в усьому світі (приблизно з 1600 р. до кінця Другої світової війни) можна розглядати як другий етап розвитку англійського права, що характеризується становленням вестмінстерського парламентаризму (симбіоз монархії і демократії). Це привело до подальшого ускладнення механізму дії загального права і ще більшої його диференціації від права справедливості, особливо в галузі торгового, економічного та морського права.

Після закінчення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку англійського права. Проблеми світової економіки, міжнародної політики, екології, соціального партнерства, зростання державної торгівлі потребували жорсткішого законодавчого врегулювання і розвитку адміністративного права. Суттєво вплинув на сучасне загальне право вступ Великобританії до Європейського співтовариства1.

Побудована на основі класичного англійського права, сім'я загального права включає майже всі правові системи англомовних країн. Вплив загального права був помітним і досить великим у тих країнах, що політично були пов'язані з Англією. Ці країни могли зберегти у низці сфер свої власні традиції, інститути і концепції, але англійський вплив наклав глибокий відбиток на мислення юристів цих країн. Найоригінальнішим моментом англійського права була теорія джерел права. Як уже зазначалося, юристи континентальної Європи виховувались у дусі культу закону і кодексів. Що стосується Англії, то вона не сприйняла ідею кодифікації і дотримується думки, що судова практика є основним джерелом права. Тобто на першому місці серед основних джерел права перебуває судовий прецедент — судове рішення з конкретної юридичної справи, якому надається загальнообов'язкове юридичне значення.

Зрозуміло, що в окремих галузях або з окремих питань загальне право може бути доповнене законами (статутами), але лише за умови їх вузького та буквального тлумачення. Тому закони у Великобританії відіграють безперечно меншу роль, ніж на Європейському континенті.

1 Цыганков П. А. Теория международных отношений. — М., 2002.

Англійське право відрізняється від романо-германського права передусім своєю структурою. В англійському праві немає поділу права

на публічне і приватне, не виокремлюють цивільне право, адміністративне тощо. Натомість англійське право поділяється насамперед на загальне право і право справедливості.

Є відмінності романо-германського й англійського права і на рівні визначень. В англійському праві немає такого поняття, як батьківська влада або юридична особа, але використовуються такі невідомі для права континентальної Європи поняття, як довірча власність, зустрічне задоволення тощо. В деяких випадках терміни англійського права неможливо перекласти на інші мови так, аби вони не втратили свого змісту.

Відмінність структури романо-германської та англійської правових систем виявляється також і на елементарнішому рівні — рівні норми права. В англійському праві, виробленому судовою практикою, норма права (legal rule) дещо відрізняється від норми, виробленої доктриною і встановленої законодавством у континентальній Європі, вона є менш загальною і абстрактною, не поділяється на імперативну і диспозитивну.

Коли перед юристом постає конкретна проблема, він насамперед намагається з'ясувати, до якої юридичної категорії належить цей випадок: кримінальна справа, цивільна тощо. Вирішення цього питання важливе ще й тому, що в усі часи юристи спеціалізувалися в окремих галузях національного права. Склався традиційний поділ, наприклад, на цивілістів, криміналістів, юристів, що спеціалізуються у галузі торгового права, та інших. Складність сучасного права призвела до ще вужчої спеціалізації юристів. Наприклад, один і той самий юрист не може консультувати клієнта або вести його справи в суді в таких різних галузях, як право інтелектуальної власності і справи про нездатність, кримінальне право або сімейне. Кожна галузь права має свою базу законодавчих актів, яку добре знає лише фахівець, тоді як інші юристи мають про цю галузь права лише загальні уявлення.

Аналогічна ситуація і в англійській правовій системі, але з історичних причин у ній склався інший поділ, ніж у романо-герман-ських системах права. Через це юристи континентальної Європи стикаються з труднощами, якщо бажають ознайомитися з англійським правом. В англійському праві навряд чи є фундаментальна книга, побудована за звичними для юристів континентальної Європи канонами.

Як уже зазначалося, в англійському праві немає поділу права на приватне і публічне, але є поділ на загальне і право справедливості. Право справедливості — це сукупність норм, які створені Судом канцлера для доповнення, а іноді і перегляду системи загального права. Право справедливості виникло через прогалини і недоліки загального права. Якщо, наприклад, громадянин вважав, що його засудили несправедливо, не врахували всіх пом'якшуючих обставин, то він мав право звернутися по допомогу до короля, який міг сам, керуючись імперативами совісті, здійснити правосуддя або зобов'язати суд прийняти справедливе рішення. Втручання короля — суверена правосуддя — було обґрунтованим у тих випадках, коли інші правові засоби були відсутні. Але втручання канцлера ніколи не створювало нових норм права, які б судді мали застосовувати в подальшому. В цьому розумінні канцлер не змінював права, яке застосовувалося судами загального права. Компетенція англійських королівських судів була вузькою, вони діяли за суворою процедурою і тому не мали свободи маневру. Звідси виникала потреба в особливій юрисдикції, заснованій на королівській прерогативі, яка могла б пом'якшити жорсткість загального права, доповнити його та узгодити з вимогами моралі і совісті.

До 1875 р. застосування права справедливості здійснювалося окремими особливими судами, які так і називалися — суди права справедливості. Нині право справедливості, яке має власну специфіку, стало частиною всього корпусу права, що застосовується в країні. Однак специфічні принципи права справедливості все ще зберігають свою дію. І саме завдяки практиці застосування права справедливості рішення англійських суддів були виважені і помірковані. До принципів права справедливості, визнаних усіма країнами загального права, належать такі:

будь-яке порушення повинно бути виправлене шляхом надання потерпілому засобів судового захисту (equity will not suffer a wrong to be without a remedy);

наслідування загального права, його коригування (equity follows the law);

за рівності суб'єктивних прав у сторін, які позиваються, пріоритет має перша за часом правова вимога (where equities are equal, the first in time shall prevail);

•           як зроблене розглядається тільки те, що повинно було бути

зроблено (equity looks upon that as done, which ought to be done);

важливість не так форми, як наміру (equity looks to the intent, rather than to the form);

хто шукає справедливості, сам повинен діяти справедливо (he who seeks equity, must do equity);

особа, яка шукає захисту у права справедливості, повинна бути бездоганною з усіх поглядів (he who comes into equity, must come with clean hands)1.

Характеризуючи англійське право, слід зауважити, що на відміну від континентальної Європи, юристів якої більше цікавить матеріальне право, тут на першому місці перебуває процесуальне право. Традиція Європейського континенту звертати менше уваги на судову процедуру, ніж на норми матеріального права, склалася здавна: ще в Римі розрізняли дійсних юрисконсультів і адвокатів (oratores), яких за рангом вважали нижчими. Згодом ця традиція розвинулася завдяки університетській підготовці юристів. Юрист — це той, хто вивчив римське право, і цим він відрізнявся від практика, який знав правила судочинства, але не мав загальної правової культури.

Англійське право — це не право, яке вивчається в університеті, не право принципів. Це право процесуалістів і практиків. Раніше тільки незначна частина юристів навчалася в університетах, і в ХІХ ст. у країні не було жодного судді з відомим ім'ям, який би мав університетський диплом. Сьогодні вивчення права в Англії починається з підготовчого етапу, який включає максимально наближену до практичної діяльності фазу навчання в спеціальних юридичних школах та складання іспитів. Минають роки професійного навчання в адвокатських конторах, і лише після цього можна буде сказати, що юридичну освіту повністю завершено.

1 Див.: Правовая система Англии. — М., 2002.

Серед юридичних професій адвокати відіграють провідну роль. Існує традиційний поділ адвокатів на соліситорів та баристерів. Соліситор — самостійний адвокат. Він консультує і представляє свого клієнта з правових питань, але не може ви

 

 ...  5



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх