Порівняльне правознавство (Курс лекцій)

Тема 5 Особливості правового регулювання цивільно-правових відносин

 

Поняття і джерела цивільного права країн загального та романо-германського права. Суб'єкти цивільного права: фізичні особи; юридичні особи; держава. Позовна давність у цивільному праві зарубіжних країн.

5.1. Поняття і джерела цивільного права країн загального та романо-германського права

Цивільне право будь-якої країни регулює майнові відносини, що зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві, та особисті немайнові відносини, які пов'язані з ними. В окремих країнах такі відносини регулюються двома галузями права — цивільним і торговим. Це так звана дуалістична система приватного права. Вона існує в деяких країнах континентальної Європи, а також у тих країнах, що побудували свої національні правові системи за західноєвропейським зразком. У країнах, які належать до системи загального права, немає поняття цивільного та торгового права, так само, як і немає поділу права на публічне і приватне. Майнові і пов'язані з ними немайнові відносини регулюються тут окремими правовими інститутами загального права.

Деякі країни романо-германської системи стали на шлях об'єднання торгового та цивільного права в єдину кодифікацію. Так, Швейцарія в 1911 р. включила норми торгового права до зобов'язального закону, який є частиною Цивільного кодексу країни. Італія в 1942 р. прийняла єдиний Цивільний кодекс, що регулює зазначені відносини.

Кожна країна внаслідок власних традицій, культури, специфіки розвитку, економічного стану та інших особливостей має відмінності і в правових системах, зокрема джерелах права, однак можна узагальнити характеристики джерел цивільного права з огляду на

подібність їх принципових ознак. В усіх західних країнах цивільне право оберігає передусім приватну власність, формально проголошує рівність усіх суб'єктів цивільних правовідносин перед законом, а також має спільні тенденції розвитку.

До основних джерел цивільного права зарубіжних країн належать закони, підзаконні акти, судова практика (прецеденти), звичаї та міжнародні угоди. Деякі з них сформувалися в епоху феодалізму і навіть рабовласницького устрою, засновані на римському праві. Кожне з джерел має в різних країнах неоднакове значення. Зокрема, в системі романо-германського права закони та різні кодифікації відіграють першочергову роль, тоді як у країнах загального права законам та іншим джерелам статутного права відводиться значно менша роль, а першочергове значення мають судові прецеденти. Втім, нині у країнах континентальної Європи дедалі більшого значення набуває судова практика, тоді як у країнах англо-американської системи, навпаки, значно відчутнішим є вплив законодавчих актів.

Серед джерел цивільного права особливе місце посідають цивільні кодекси. Наприклад, у Франції і досі діє Цивільний кодекс, який був прийнятий за часів Наполеона, тому його іноді так і називають — "Кодекс Наполеона". Звісно, до нього було внесено зміни і доповнення, але основні принципи і положення залишаються незмінними. Французький цивільний кодекс (ФЦК) набрав чинності в 1804 р. і містить багато положень римського права. Разом з тим у ньому було відображено ідеї Великої французької революції 1789 р. ФЦК має значення не лише для Франції, а й для інших країн, зокрема Іспанії, Португалії, Італії, Бельгії, які побудували своє цивільне законодавство за французьким зразком. Наприклад, поширенню ФЦК у Бельгії сприяла передача її території Франції, яку здійснила Австрія згідно з Кампоформійським миром у 1797 р. Цей кодекс набув чинності в 1804 р. і продовжував діяти після проголошення незалежності Бельгії в 1830 р. Однак у результаті численних змін у наші дні він не набув самостійного значення у вигляді ЦК Бельгії.

У 1810 р. до Франції як провінція були приєднані Нідерланди. Відтоді ЦК Франції почав діяти і в цій країні. А після того, як Віденський конгрес у 1815 р. своїм рішенням відновив незалежність Королівства Нідерланди, з 1838 р. там почав діяти власний Цивільний кодекс, який багато в чому був подібний французькому. Вплив ФЦК позначився на цивільному праві багатьох латино

американських країн, а через право колишніх метрополій — на праві колишніх колоній в Азії й Африці. Норми і конструкції ФЦК проникли в Маджалу (джерело права, яке виконувало в XVIII ст. в Османській імперії функції цивільного кодексу), а з Маджали — у цивільні кодифікації країн Арабського Сходу. Навіть Німеччину не оминув вплив ФЦК. У 1801 р. за Люневільським миром до Франції відійшли лівобережні області Рейну: в Майнці, Кобленці, Аахені та Трирі правили французькі префекти, діяло французьке право. Ватерлоо (1815 р.) поклав край французькій окупації, але не ФЦК, який залишався чинним до 1900 р., доки його замінило Німецьке цивільне уложення.

Цивільний кодекс Наполеона став по суті найважливішим досягненням революції в юридичній сфері. З точки зору стилю ФЦК вважається загальновизнаним шедевром. Кришталева ясність та елегантність формулювань вигідно вирізняє його серед інших цивільних кодексів.

Основним джерелом цивільного права ФРН є Німецьке цивільне уложення (або кодекс), прийняте ще в 1896 р. На відміну від ФЦК, який характеризується високим рівнем юридичної техніки і простотою викладу, німецькому кодексу властиві складність юридичної техніки та мови викладу. Німецький цивільний кодекс також мав велике значення у формуванні цивільного права деяких країн, зокрема Австрії, Швейцарії, Японії, Бразилії та інших. У свою чергу, він так само зазнав змін і доповнень, зумовлених необхідністю пристосування до сучасних умов.

Значний внесок у розвиток цивільного права вніс і Австрійський цивільний кодекс 1811 р. Концепція, покладена в його основу, була просякнута ідеями природного права та ідеалами епохи просвітництва, врахувала і вдало поєднала потреби своєї доби з класичними цінностями римського приватного права.

Цивільний кодекс Швейцарії був прийнятий швейцарським парламентом у 1907 р. Його появу позитивно сприйняли юристи інших країн. Наприклад, юристи Німеччини пропонували скасувати Цивільний кодекс Німеччини і замінити його швейцарським. Тобто ЦК Швейцарії став лідером позитивного законодавства центральноєвропейської сім'ї приватного права, оскільки в ньому вдалося уникнути багатьох недоліків австрійського (насамперед у структурі) і німецького (з його важкими для сприйняття формулюваннями) кодексів. Він був написаний чіткою і зрозумілою нефа

хівцям мовою, мав логічну, цілісну структуру (цілісність була досягнута за допомогою фактичного доповнення кодексу зобов'язальним законом, який хоча і залишився окремим актом з власною назвою і нумерацією статей, але реально став частиною ЦК).

Наголошуючи на особливостях правової системи Великобританії і США, що вирізняється відсутністю або другорядністю кодифікаційних актів, слід зазначити, що серед джерел цивільного права цих країн помітну роль відіграють законодавчі акти, які визначають порядок купівлі-продажу, передачі майна, надання послуг, оренди, позовну давність тощо, тобто ті питання, які в країнах континентальної Європи, як правило, врегульовані в одному кодифікаційному акті. Законодавство Великобританії, яка є членом Європейського Союзу, не може не зазнавати впливу країн цього об'єднання. Це стосується і цивільного законодавства.

У США, як відомо, існують дві системи законодавства, у тому числі цивільного права — федеральне і штатів. Більшість питань приватного права регулюється судовими прецедентами і статутним правом окремих штатів. Але США відрізняються від Великобританії тим, що в деяких штатах (Північна і Південна Дакота, Джор-джія, Монтана, Каліфорнія і Луїзіана) існують цивільні кодекси. У США є розподіл компетенції федерації і штатів. Так, до виключної компетенції федерації належать питання патентного, авторського, антимонопольного законодавства, торгівлі між штатами та торгівлі з іноземцями.

5.2. Суб'єкти цивільного права

Фізичні особи

Як правило, суб'єктами цивільного права є фізичні і юридичні особи. Основні елементи правового статусу громадян як суб'єктів цивільного права — правоздатність і дієздатність, а також місце проживання. Ці складові є в приватному праві майже всіх зарубіжних країн. Своєрідність США полягає в тому, що в їх законодавстві застосовується лише єдине поняття — правоздатність.

У найбільш узагальненому вигляді правоздатність — це здатність особи мати цивільні права й обов'язки. Законодавство різних країн, визначаючи моменти виникнення та припинення правоздатності, як правило, пов'язує їх з народженням і смертю людини. Наприклад, відповідно до німецького ЦК правоздатність людини виникає з мо

менту закінчення народження. Але тут постає запитання, що вважати моментом закінчення народження, тобто коли дитина вважається народженою. В різних країнах цей момент визначається по-різному. Наприклад, в Іспанії дитина вважається народженою і наділяється цивільною правоздатністю, якщо має людське тіло і проживе 24 години з моменту відокремлення від материнського організму. В інших країнах факт народження пов'язується із відокремленням плоду від матері. Як виняток, в особливих випадках, зазвичай пов'язаних із питаннями спадкування, правоздатністю може бути наділена ще ненароджена дитина.

За загальним правилом, правоздатність припиняється зі смертю особи. На відміну від народження, факт смерті встановити іноді буває досить складно, тому законодавство передбачає різні ситуації. Наприклад, якщо смерть настала в результаті нещасного випадку, але місце перебування тіла невідоме, хоча сам факт смерті не викликає сумніву, запис про смерть до книги посімейного запису вноситься на підставі свідчень певних органів і це називається оголошеною смертю. В деяких країнах для визнання людини померлою за певних обставин потрібне рішення суду. Нині виникають проблеми із визначенням моменту смерті людини через операції, пов'язані з пересадкою органів, коли, наприклад, людина підключена до медичних апаратів і її життя підтримується штучно. Іноді припинення правоздатності можливе після визнання громадянина в установленому порядку безвісти відсутнім.

Крім загальної правоздатності, існує поняття спеціальної правоздатності, яка виникає за інших обставин. Наприклад, шлюбна правоздатність настає у разі досягнення особою певного віку, який в кожній країні встановлюється по-різному. Наприклад, в деяких латиноамериканських країнах шлюбна правоздатність для чоловіків настає з 14 років, а для жінок — з 12 років, у Франції — для жінок з 15 років, у Великобританії — і для жінок, і для чоловіків — з 16 років. А в окремих провінціях Канади для чоловіків встановлений вік досягнення шлюбної правоздатності 19 років. У деяких випадках законодавство передбачає можливість зниження віку досягнення шлюбної правоздатності.

Дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати будь-яких цивільних прав і обов'язків. У деяких країнах дієздатність поділяють на угодоздатність (тобто, здатність укладати та виконувати договори та будь-які інші угоди) і деліктоздатність (здатність

відшкодовувати заподіяну шкоду). У багатьох країнах виокремлюють повну, часткову та обмежену дієздатність. Повною дієздатністю наділені особи, які досягли, як правило, повноліття, що в різних країнах настає у різному віці. Цей вік коливається від 18 років (наприклад, у Франції, Великобританії) до 21 року (Німеччина, Італія, деякі штати США).

В окремих країнах існує інститут емансипації, або звільнення від батьківської влади. За загальним правилом таке звільнення відбувається після досягнення особою повноліття, але емансипація можлива і в меншому віці. Наприклад, у разі взяття шлюбу або з дозволу осіб, які мають батьківську владу, або за рішенням суду. Така можливість передбачена, зокрема, цивільними кодексами Франції, Іспанії та деяких інших країн. ЦК Іспанії надає можливість емансипації неповнолітньому, наприклад, у тому разі, коли він залишається з одним із батьків, а той бере новий шлюб. Якщо суд дає дозвіл, то емансипований неповнолітній прирівнюється до повнолітнього за винятком деяких випадків. Зокрема, йому не дозволяється відчужувати своє нерухоме майно або об'єкти особливої вартості без дозволу батьків чи опікунів.

Частковою дієздатністю, як правило, наділені неповнолітні особи. Слід зазначити, що в деяких країнах частково дієздатні та обмежено дієздатні особи взагалі належать до категорії недієздатних. Так, ЦК Японії вважає недієздатними неповнолітніх осіб, осіб, які визнані недієздатними за рішенням суду, а також тих, хто має якісь фізичні вади, такі як сліпота, глухота тощо. В США недієздатними є також неповнолітні, душевнохворі, а також особи, які перебувають у стані сп'яніння.

Особу можуть обмежити або позбавити дієздатності з різних причин. Зокрема, ЦК ФРН передбачає позбавлення дієздатності осіб, які внаслідок душевної хвороби або слабкого розуму не можуть піклуватися про себе, чи осіб, які своїм марнотратством ставлять себе та свою сім'ю в скрутне матеріальне становище тощо. Позбавлений дієздатності або обмежений у ній не лише втрачає здатність самостійно укладати угоди, а й не може без дозволу законного представника визначити або змінити своє місце проживання. Подібними є підстави позбавлення дієздатності й у Французькому ЦК.

Важливим елементом правового статусу фізичних осіб є їх місце проживання. Не випадково, наприклад, у ЦК Японії наголошуєть

ся, що місце проживання є "основою життя" людини. Разом з тим юридичне визначення поняття "місце проживання особи" не є однозначним. Іноді місце проживання визначається не лише за місцем постійного проживання особи, а й за місцеперебуванням його основного майна або навіть за місцем роботи. Законодавство окремих країн, зокрема ФРН, Японії, Італії та інших, визнає кілька місць проживання. Так, § 7 німецького ЦК передбачає, що особа, яка постійно проживає в будь-якому місці, визнається такою, що має місце проживання в цьому місці, а також особа може мати місце проживання одночасно в кількох місцях.

Юридичні особи

До суб'єктів цивільного права належать також юридичні особи, які мають такі ознаки, як організаційна відокремленість, відокремленість майна, право виступати від свого імені та нести самостійну майнову відповідальність. У законодавстві деяких держав немає визначення поняття "юридична особа", наприклад, у Цивільному кодексі Франції.

Класифікація юридичних осіб залежить від національних особливостей та специфіки окремих сімей права, до яких належить та або інша країна. Поширеним є поділ юридичних осіб на дві великі категорії: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Іноді виокремлюють ще категорію змішаних юридичних осіб.

За цивільним законодавством Німеччини юридичні особи можуть існувати у вигляді спілок або установ. Спілки мають корпоративний устрій (статут, органи тощо), спільне ім'я, можуть мати статутну правоздатність або не володіти нею взагалі. В останньому випадку до них застосовуються положення про товариства, тобто за угодою, укладеною від імені спілки з третьою особою, відповідає не спілка, а особа, яка уклала таку угоду. Умови набуття спілкою правоздатності залежать від мети її створення. Якщо мета — господарська діяльність, то правоздатність виникає на підставі рішення уряду землі. Якщо такої мети немає, то для набуття правоздатності достатньо внесення до реєстру спілок відповідної державної установи.

Способи створення юридичних осіб можуть бути різними, але найчастіше зустрічаються явочно-нормативний і дозвільний способи. Дозвільний спосіб передбачає створення юридичної особи за дозволом компетентного органу держави, а явочно-нормативний не

потребує якогось особливого дозволу з боку держави на створення юридичної особи, достатньо відповідати вимогам загального законодавства, що допускає існування певного виду юридичних осіб у разі вияву ініціативи засновників такої юридичної особи та подальшої реєстрації у відповідних органах.

Важливим є питання визначення національності тієї або іншої юридичної особи, тобто її належності до тієї або іншої країни, особливо коли вона є суб'єктом господарювання, що займається зовнішньоекономічною діяльністю. Міжнародне приватне право зарубіжних країн по-різному підходить до визначення національності юридичної особи. Країни загального права, а також деякі країни Центральної та Східної Європи, зокрема Україна, визнають національність юридичної особи за місцем її заснування, тобто де юридичну особу створено і затверджено її статут.

Більшість країн континентальної Європи застосовує інший підхід до визначення національності юридичної особи. Як критерій для встановлення національності вони використовують закон місцеперебування адміністрації юридичної особи, тобто органу її правління. Деякі країни визначають національність юридичної особи за місцем здійснення основної діяльності, тобто виробництва (наприклад, Болгарія).

Держава

Держава може бути не лише сувереном у відносинах з іншими державами та міжнародними організаціями, а й суб'єктом цивільно-правових відносин з юридичними особами або окремими громадянами інших держав. Наприклад, держава може бути стороною у вказаних правовідносинах тоді, коли випускає цінні папери, що продаються іноземним громадянам, або у разі оренди земельної ділянки чи житлового приміщення у фізичних осіб за кордоном для розміщення дипломатичної служби тощо. Держава може виступати також у ролі спадкоємця виморочного майна, яке залишилося за кордоном після смерті її громадян, або бути спадкоємцем за заповітом. Можливі й інші подібні правовідносини.

У царині майнових відносин держава є особливим суб'єктом права, оскільки вона не юридична особа. В правовій доктрині зарубіжних країн було висунуто теорію "розщеплення" держави в тих випадках, коли вона бере участь у майнових відносинах, на дві особи: якщо вона діє в силу свого суверенітету — це одна особа, а

якщо укладає якусь цивільну угоду — це вже інша особа, яку потрібно прирівнювати до інших юридичних осіб. Багато хто не погоджується з цією теорією і вважає, що держава завжди залишається єдиним суб'єктом, але вияви її правосуб'єктності досить різноманітні.

Особливістю держави як суб'єкта цивільно-правових відносин є наявність імунітету, який ґрунтується на визнаних міжнародних принципах суверенності і рівності всіх держав. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідпорядкованість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Деякі держави та міжнародні конвенції встановлюють винятки з імунітету. Наприклад, Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. встановлює, що імунітет не визнається, якщо іноземна держава відмовилась від нього або сама подала позов, або спір виник з трудового контракту чи через нерухомість, або вимоги про відшкодування та іншу діяльність держави як юридичної особи.

У теорії та практиці міжнародного приватного права вирізняють кілька видів імунітету держави: судовий, від попереднього забезпечення позову і від примусового виконання рішення. Дехто додає ще один вид імунітету — майновий.

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої (par in parem non habet gurisdictionem, у перекладі з латин. означає — рівний над рівним не має юрисдикції).

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої інстанції. Майновий імунітет застосовують поряд із вищезазначеним. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

1 Про це детальніше див.: Феденяк Г. С. Міжнародне приватне право. — К.: Юрін-ком Інтер, 2002.

Всі імунітети взаємопов'язані, тому що мають одне підґрунтя — суверенітет держави, який не дозволяє застосувати до держав будь-які примусові заходи1. Однак існування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави можна подати у судах цієї ж держави,

а в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, яка може виражатися різними способами: через уповноважених осіб або державами на взаємних і добровільних засадах у міжнародних договорах, або за допомогою дипломатичних переговорів.

Закони про імунітет держави було прийнято в багатьох країнах світу, зокрема в США (1976 р.), Великобританії (1978 р.), Канаді (1982 р.), Австралії (1984 р.). Однак питання, пов'язані із визначенням сутності, видів, обсягу застосування імунітету не вирішено однаково й остаточно.

5.3. Позовна давність у цивільному праві зарубіжних країн

Засобом забезпечення здійснення фізичними та юридичними особами їх суб'єктивного права є можливість його захисту в позовному порядку при зверненні до суду. Але реалізація суб'єктивного цивільного права в примусовому порядку, гарантованому державою, обмежується певним терміном, що встановлюється законом. Період часу, із закінченням якого припиняється можливість примусового здійснення цивільного права за допомогою подання позову до суду, називається позовною давністю.

Інститут позовної давності відповідає інтересам будь-якої держави, що зацікавлена в своєчасному здійсненні всіма суб'єктами господарської та інших видів діяльності своїх зобов'язань. Тому в юридичній науці наголошується, що зазначений інститут відповідає публічним інтересам. А це визначає особливості правового регулювання інституту позовної давності, зокрема імперативний характер його норм.

Джерела правового регулювання позовної давності різноманітні. У Франції і ФРН, наприклад, позовна давність регулюється нормами цивільних і торгових кодексів, а також нормами спеціальних законодавчих актів. У Швейцарії — нормами Цивільного кодексу і зобов'язального закону. У Великобританії замість ряду нормативно-правових актів, що регулювали позовну давність, прийнято єдиний Закон про позовну давність 1980 р. У США положення про позовну давність містяться в законах штатів, а щодо договорів ку-півлі-продажу діє норма Єдиного торгового кодексу, яка доповнюється окремими законами деяких штатів.

Тенденція до уніфікації термінів позовної давності виявляється у впровадженні особливих норм у деяких міжнародних конвенціях щодо позовної давності.

Норми про позовну давність мають імперативний характер, і сторони не можуть у договірному порядку виключити дію давності або подовжити її термін, чи іншими способами ускладнити її умови для боржника. У разі внесення до договору подібних умов вони вважаються недійсними. Разом з тим у цивільному праві Франції, ФРН, Великобританії і США передбачається можливість встановлення сторонами в договорі скорочених термінів давності.

По-різному ставляться до позовної давності в країнах правової сім'ї континентальної Європи і англо-американської системи. Якщо романо-германська система розглядає позовну давність як інститут матеріального права, то система загального права — як інститут процесуального права. Таке неоднакове розуміння цього інституту породжує досить важливі юридичні наслідки. Це означає, що за правом країн континентальної Європи арбітраж або суд зобов'язані застосовувати норми про позовну давність того права, яке підлягає застосуванню при врегулюванні відносин між сторонами за умовами договору або за колізійною нормою. Це може бути як право країни суду, де розглядається справа, так і право країни, яке передбачено в договорі.

У країнах англо-американського права арбітраж або суд, розглядаючи позовну давність як сферу процесуально-правових відносин, застосовують для її регулювання в усіх випадках норми власного національного законодавства. Це зумовлено тим, що згідно із загальноприйнятою доктриною міжнародного приватного права, стосовно питань процесуального порядку завжди підлягає застосуванню законодавство тієї країни, в якій розглядається справа, іншими словами, застосовується закон суду.

Через різноманітні договірні та деліктні підстави виникнення цивільних або господарських зобов'язань у національних системах права встановлено різні терміни позовної давності. Строки давності в правовій науці поділяються на загальні та особливі. Наприклад, у Франції передбачено три основні групи термінів позовної давності: 30 років — для всіх вимог, якщо законом у цьому випадку не передбачено інше; 5 років — для вимог за зобов'язаннями, які підлягають виконанню з певною періодичністю та у встановленому обсязі; від 6 місяців до 2 років — для вимог за зобов'язаннями,

докази виконання яких можуть бути втраченими у разі встановлення триваліших строків.

У ФРН загальний термін позовної давності також становить 30 років. Поряд з тим існує система коротших строків давності. Від 6 місяців до 2 років — для деяких вимог комерсантів, зокрема, для вимог про відшкодування збитків внаслідок відсутності належної якості товару; 3 роки — для вимог про відшкодування завданої деліктом шкоди; 4 роки — для несплачених своєчасно періодичних платежів. У Швейцарії загальний термін позовної давності дорівнює 10 рокам. Для деяких вимог, зокрема, за договором роздрібної торгівлі, найму, встановлено 5-річний строк; для вимог за деліктними зобов'язаннями — один рік. У Великобританії і США також діють різні строки позовної давності залежно від підстави виникнення позову, як правило, від 4 до 12 років.

За всіма правовими системами початок закінчення термінів позовної давності визначається моментом виникнення права на позов, тобто моментом, з якого зобов'язання може бути пред'явлене для примусового виконання.

Питання для самоконтролю

Дайте визначення цивільного права за законодавством країн романо-германської правової системи.

Поняття цивільного права в країнах загального права.

Яку роль в історії права відіграв Цивільний кодекс Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона)?

Проаналізуйте основне джерело цивільного права ФРН.

Охарактеризуйте правовий статус фізичних осіб як суб'єктів цивільного права.

Як визначається правоздатність особи за різними правовими системами?

Особливості у визначенні та обмеженні дієздатності фізичної особи, що існують в різних країнах.

Що означає інститут емансипації?

Охарактеризуйте такий елемент правового статусу фізичних осіб, як місце проживання.

Правовий статус юридичних осіб за законодавством різних країн.

Способи визначення національності юридичних осіб.

У яких випадках держава може виступати як суб'єкт цивільно-правових відносин?

Що таке імунітет держави і які його види?

Загальна характеристика інституту позовної давності.

Які правові джерела регулюють позовну давність?

Задачі

У 17-річного мешканця Іспанії померла мати, а його батько взяв новий шлюб. Тому він звернувся до суду із заявою про визнання його повністю дієздатним, аби мати можливість проживати окремо і вийти з-під влади батька.

Яке рішення може прийняти суд Іспанії з цього питання?

Неповнолітній громадянин Франції, який рішенням суду за згодою осіб, що піклувалися про нього після смерті його батьків, був визнаний дієздатною особою, продав свій будинок. Довідавшись про це, особи, які раніше були його опікунами, звернулися до суду з вимогою визнати угоду про відчуження будинку недійсною, мотивуючи це тим, що вона була укладена без їхньої згоди.

Чи правомірна вимога опікунів? Яке рішення повинен прийняти суд у цьому випадку?

У Великобританії було засновано акціонерну компанію з продажу шин. її капітал становив 25 тисяч акцій, з яких лише одна належала англійцю, що і заснував цю компанію. Решта акцій належала німецьким власникам.

Юридичною особою якої країни вважатиметься ця компанія? Який критерій буде застосовано для визначення її національності?

До суду США в 1988 р. звернулися власники царських російських позик з позовом щодо погашення позики, поданим до уряду СРСР як країни-правонаступниці царської Росії. Посилаючись на закон США "Про імунітет іноземних держав" 1976 р., в якому випуск державою облігацій позики вважається комерційною діяльністю, що позбавляє державу імунітету, вони вимагали відшкодувати завдані збитки.

Яким повинно бути рішення суду?

Список використаної та рекомендованої літератури

Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Под ред. Р. Нарышкиной. — М., 1994.

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сб. нормат. актов / Под ред. В. Пучинского, М. Кулагина. — М.,

1989.

Гражданское и торговое право капиталистических стран: Учеб. пособие / Под ред. В. Мозолина, М. Кулагина. — М., 1980.

Германское гражданское уложение (ГГУ). Германское право. —

М., 1996.

Кох X., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение. — М., 2001.

Фединяк Г., Фединяк Л. Міжнародне приватне право: Навч.

посіб. — К., 2000.

Харитонова О., Харитонов Є. Порівняльне право Європи: Посібник. — X., 2002.

 

 ...  8



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх