Порівняльне правознавство (Курс лекцій)

Тема 6 Зобов'язальне право

Зобов'язання та підстави його виникнення. Поняття та умови дійсності договору. Порядок укладення договорів. Виконання зобов'язань. Наслідки невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань. Способи забезпечення зобов'язань.

6.1. Зобов'язання та підстави його виникнення

Зобов'язальні правовідносини дуже різноманітні як за характером суспільних відносин, що регулюються нормами зобов'язального права, так і з точки зору їх правових особливостей. Однак, незважаючи на численні відмінності, зобов'язальні правовідносини мають певну економічну і юридичну спільність, що дає змогу встановити загальні принципи і відповідним чином їх згрупувати.

У цивільному праві зарубіжних країн рівень узагальнення в галузі зобов'язального права неоднаковий, що виражається не лише в правових нормах, а й у доктрині.

Найдетальніше загальне вчення про зобов'язання розробили юристи Німеччини, що знайшло безпосереднє відображення і в Цивільному кодексі ФРН, де зобов'язання визначається так: "В силу зобов'язання кредитор може вимагати від боржника надання гарантій. Надання може полягати і в утриманні".

Швейцарський зобов'язальний закон (ШЗЗ), хоча і виходить з існування узагальненого визначення зобов'язальних правовідносин, не містить будь-якого його визначення. Французький ЦК не містить ні загального визначення зобов'язання, ні загальних норм, які б стосувались усіх різновидів зобов'язальних правовідносин. ФЦК дає лише визначення договору. Саме відносно договору в кодексі містяться норми, які регулюють порядок виконання, відповідальності за невиконання тощо. Беручи за основу визначення договору, яке закріплено в ФЦК, французька правова доктрина сформувала загальне визначення зобов'язання, яке загалом не відрізняється від німецького.

У системі загального права відсутнє поняття зобов'язання, і лише дехто з теоретиків права намагався виокремити деякі загальні ознаки зобов'язання, виходячи при цьому з концепції німецької та французької доктрини. Деякі з цих теоретичних конструкцій використовуються і на практиці.

Зобов'язання відіграють важливу роль у майнових відносинах і на відміну від речових прав є динамічнішими. З розвитком економічних відносин відбуваються і певні модифікації у галузі зобов'язального права. Тому сьогодні у країнах кодифікованого приватного права значна частина норм зобов'язального права опинилася за межами цивільних кодексів. Відповідні норми містяться в спеціальних законах. Законодавча діяльність у галузі зобов'язального права активно розвивається у країнах не лише в романо-германської, а й англо-американської системи права.

Є різні способи класифікації зобов'язань і одна з найпоширеніших — це поділ зобов'язань залежно від підстав їх виникнення. Наприклад, ФЦК, дотримуючись традицій римського права, встановлює такі підстави виникнення зобов'язань: договір або інші факти, з яких зобов'язання виникають незалежно від угоди. До них належать квазідоговір, у тому числі безпідставне збагачення і ведення чужих справ без доручення; делікти і квазіделікти; закон, коли конкретне зобов'язання виникає безпосередньо з норми закону, наприклад, зобов'язання піклувальника щодо підопічного, аліментні зобов'язання тощо. ЦК ФРН, на відміну від ФЦК, не містить поняття квазідоговору і квазіделікту, а підставою виникнення зобов'язання вважає угоду, зокрема не лише договір, а й односторонню угоду. Крім того, зобов'язання можуть також виникати з делікту, з безпідставного збагачення, з ведення чужих справ без доручення і безпосередньо з норми закону. За подібними принципами класифікуються зобов'язання і в Швейцарії.

Оскільки основною підставою виникнення зобов'язання все ж таки вважається договір, то саме він є центральним інститутом зобов'язального права.

6.2. Поняття та умови дійсності договору

У визначенні договору відповідно до права континентальної Європи основна увага приділяється узгодженню сторін, яке і встановлює їх взаємні права та обов'язки.

В англо-американському праві, де концепцію договірного права було розроблено судами, договір тлумачиться як обіцянка або гарантія, яку одна сторона дає іншій. Для того, щоб така обіцянка породила правові наслідки, її повинна прийняти інша сторона. Сучасні доктрина і законодавство зазначених країн вводять у визначення договору як обов'язковий елемент поняття угоди.

Договорам присвячені норми всіх цивільних кодексів. Вони детально регулюють не лише загальні поняття, а й окремі види договорів. Деякі з принципів договірного права застосовуються і до інших видів зобов'язань. У країнах загального права договорам присвячено чимало законів. Наприклад, у Великобританії ще в 1893 р. був прийнятий Закон про продаж товарів, у США є Зведення договірного права.

Одним з вихідних принципів договірного права є принцип свободи договору. Це означає, що сторони самі вирішують питання щодо необхідності вступити в той або інший конкретний договір, самостійно визначають зміст договору, дотримуючись при цьому імперативних норм чинного законодавства, а також "публічного порядку" тощо. Послідовно цей принцип дотримано у ФЦК, який називають ще класичним кодексом епохи промислового капіталізму. Аналогічне розуміння свободи договору характерне і для доктрини та практики Великобританії та США. Але протягом останніх десятиріч у цей виключно формальний принцип вносяться певні корективи. Так, деякі автори стверджують, що воля приватних осіб при укладенні договору не має вирішального значення, що розвиток сучасного права пов'язаний насамперед з такими договорами, більша частина умов яких наперед визначена для сторін імперативними приписами законів. Науковці вважають, що посилення прямого державного втручання в економіку звужує межі "автономії волі" сторін при укладенні договорів. Імперативні приписи валютного законодавства, зовнішньоекономічної діяльності, регулювання цін та ціноутворення тощо стають невіддільною складовою договірного права різних країн.

За загальним правилом, у разі укладення договору права й обов'язки виникають лише для учасників. Разом з тим існує й особливий різновид договорів "на користь третіх осіб", згідно з якими право безпосередньої вимоги кредитора набуває третя особа, що не є учасником договору і не бере участі в його укладенні. Таку особу називають "вигодонабувачем". Договори на користь третіх осіб

набули особливого значення з розвитком страхової діяльності, банківських операцій тощо.

Для виникнення правових наслідків, на досягнення яких відповідно до намірів сторін і був спрямований договір, він повинен відповідати певним вимогам, які в основному майже однакові в різних правових системах. Ці вимоги полягають у такому:

особи, які беруть участь у договорі, повинні бути правоздатними для укладення саме цього виду договору;

у багатьох випадках дійсність договору залежить від наявності в ньому підстави (за правом країн континентальної Європи) і зустрічного задоволення (за загальним правом анг-ло-американських країн);

зміст договору повинен бути правомірним;

волевиявлення осіб, спрямоване на укладення договору, має відповідати їх дійсній волі;

може мати значення форма договору.

В усіх випадках договір, який не відповідає принаймні одній із зазначених вимог, вважається недійсним. Може бути визнана недійсною лише частина договору. В деяких випадках суд має право вносити у договір необхідні зміни.

Як уже зазначалося, однією з умов дійсності договору в країнах континентальної Європи є наявність так званої підстави, тобто безпосередньої правової мети, для досягнення якої сторони беруть на себе зобов'язання за договором. Тобто визначити підставу — це означає відповісти на питання, для чого було взято на себе те або інше зобов'язання.

Вчення про підставу найповніше відображено у Французькому ЦК, статті якого прямо вказують на необхідність підстави як умови дійсності договору Тягар доказу наявності підстави покладено на кредитора, який заявляє вимогу. ЦК ФРН і ШЗЗ не містять загальної вимоги наявності підстави як умови дійсності договору.

Особливістю договірного права країн англо-американської правової системи є наявність інституту зустрічного задоволення. Юридична сила конкретного договору залежить передусім саме від наявності зустрічного задоволення. Хоча зазначений інститут виник досить давно, й досі ні доктрина, ні судова практика не виробили чіткого визначення цього поняття. В узагальненому вигляді зустрічне задоволення розглядається так: кредитор розплатився за набуття свого права, боржник отримав вигоду, або кредитор зазнав

збитків. Іншими словами, обіцянка виконати будь-яке зобов'язання не має характеру обов'язковості у разі відсутності зустрічної послуги з боку особи, якій цю обіцянку дали. Виняток становить лише обіцянка, зроблена письмово у вигляді особливого документа з печаткою (deed — документ, який має бути підписаний, запечатаний і надісланий — signed, sealed and delivered).

Зустрічне задоволення повинно враховувати такі принципи:

за загальним правилом як зустрічне задоволення не може бути подане так зване попереднє зустрічне задоволення, тобто не можна заявити зобов'язання, яке існувало або, тим більше, було виконане до того, як було дано зустрічну обіцянку (наприклад, сплатити за якусь уже отриману користь);

зустрічне задоволення повинно бути реальним. Так, не розглядається як реальне зустрічне задоволення обов'язок, який випливає в силу іншої підстави (наприклад, закону, службового становища тощо). Однак реальність не означає, що зустрічне задоволення має бути еквівалентним тому, що отримане іншою стороною. З точки зору права взагалі не має значення, є чи ні у наданого задоволення будь-яка загальновизнана цінність, головне, що така цінність визнається сторонами договору. Визнання договору недійсним можливе лише в тому разі, коли буде доведено, що нееквівалентність була викликана обманом або оманою.

у Великобританії обов'язковою умовою зустрічного задоволення є те, що його повинен надати лише сам кредитор, воно не може виходити від третьої особи. В праві США подібна вимога відсутня, тому право цих країн по-різному визначає юридичну силу договору на користь третіх осіб.

Доктрина зустрічного задоволення зумовлює принципово важливі наслідки для договірного права, з якими зазвичай юристам континентальної Європи стикатися не доводиться і серед яких можна виокремити такі:

виконання односторонніх обіцянок без зустрічного задоволення (в будь-якій формі) не можна вимагати через суд. Вони не породжують правових наслідків, навіть якщо зроблені в письмовій формі;

особа, яка є поручителем або гарантом боржника, не має права вимоги до кредитора у разі відсутності будь-якої форми зустрічного задоволення з боку останнього;

• взаємні обіцянки про надання послуг одне одному означають взаємне зустрічне задоволення. Тому двосторонні договори, що передбачають взаємне виконання зобов'язань сторонами, не належать до договорів, у яких відсутнє зустрічне задоволення. Не можна відмовити в праві лише одній стороні, а також не можна лише одну сторону звільнити від виконання зобов'язань або надати їй відстрочку в їх виконанні.

У різних правових системах до категорії недійсних належать договори з так званими вадами волі. Йдеться про ситуації, за яких волевиявлення особи відбувається під впливом хибних уявлень або вона укладає договір у результаті застосування примусу (насилля, погрози, шантажу тощо). До таких вад волі належить і омана, але вона може бути визнана підставою для визнання договору недійсним лише у тому разі, якщо її буде визнано суттєвою. Наприклад, ФЦК суттєвою вважає оману, яка стосувалася субстанції речі, що була предметом договору, або особистості контрагента, якщо права саме цієї особистості були підставою укладення договору.

На думку юристів загального права, омана у формі помилки може бути, коли вона сталася незалежно від участі іншої сторони. Якщо ж омана виникла внаслідок інформації, отриманої від контрагента, то це вже буде не омана, не помилка, а введення в оману. При цьому особа, яка повідомила неправдиві факти, або сама могла добросовісно помилятися, або її дії могли мати навмисний характер. Навмисне введення в оману, тобто обман, тягне за собою визнання договору недійсним як за загальним, так і за правом континентальної Європи.

Сучасне право зарубіжних країн виходить з принципу дійсності консенсуальних договорів, і лише в окремих випадках закон встановлює обов'язкові приписи щодо форми, у разі недотримання якої договір вважатиметься недійсним або для сторін настануть інші негативні наслідки. Найчіткіше цей принцип відображено в ст. 11 Швейцарського зобов'язального закону, згідно з якою "для дійсності договорів особлива форма вимагається лише тоді, коли вона приписана законом".

Особлива форма договору може знадобитися і в тому разі, якщо самі сторони домовилися про необхідність надати договору певної форми.

Найпоширенішим способом оформлення договору є проста письмова форма, коли в укладенні й оформленні документа беруть

участь тільки самі сторони (приватні акти). Іншою, також досить поширеною формою договору є укладення його за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса (публічні акти).

Особливого оформлення потребують договори, які відчужують або встановлюють речові права на нерухомість, а також договори дарування. Відповідно до ФЦК та ЦК ФРН для дійсності такого договору його потрібно засвідчити у нотаріуса. Згідно із ШЗЗ для договору, що містить обіцянку дарування, потрібно проста письмова форма.

В англо-американському праві деякі види договорів також повинні укладатися в письмовій формі, зокрема всі договори на строк більш ніж один рік, договори запоруки, договори купівлі-продажу з відстроченням. У більшості країн договір, укладений з порушенням приписів щодо обов'язкової письмової форми, але виконаний хоча б частково однією зі сторін, за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного без порушення приписів про форму.

Специфічною формою договорів у Великобританії та інших країнах загального права є так звані договори за печаткою. Оформлений у такий спосіб договір породжує особливі юридичні наслідки, що, як правило, не виникають у результаті укладення звичайного договору. "Договори за печаткою" вважаються одним з найдавніших видів договорів, юридична сила яких визнавалася англійськими судами задовго до поширення інших видів договорів. Особливість цього договору полягає в тому, що для надання йому юридичної сили не потрібне зустрічне задоволення. В такій формі можуть бути оформлені договори дарування, спрощення боргу тощо. Якщо раніше для печатки використовували віск з видавленим на ньому гербом або іншим зображенням, за допомогою якого можна було ідентифікувати особу, котра підписувала договір, то нині його замінили інші, доступніші і сучасніші матеріали. Печаткою визнається будь-який знак або зображення, а не герб роду, як це було колись.

З часом печатка почала перетворюватися на просту формальність, а "договір за печаткою" за характером свого оформлення дедалі більше наближався до звичайних письмових договорів. Через це з'явилися думки щодо необґрунтованості тих особливих правових наслідків, які колись настали після здійснення такого урочис

того акту. Нині (особливо в праві США) простежується тенденція з усунення відмінностей між "договорами за печаткою" і звичайними договорами у письмовій формі.

6.3. Порядок укладення договорів

Будь-який договір укладається внаслідок взаємної згоди сторін, тобто лише після досягнення угоди, збігу волевиявлення сторін виникають їх взаємні права й обов'язки. Принцип досягнення угоди загалом розуміються однаково в усіх правових системах, незалежно від того, чи існує в законі прямий припис щодо цього.

Угоди можна досягти різними шляхами і цей процес реалізується в різних формах: у результаті безпосередніх переговорів, обміну листами або телеграмами тощо.

Вирішальне правове значення в процесі укладення договору мають дві стадії — оферта, тобто пропозиція вступити у договір, і акцепт — згода на укладення договору.

Найдетальніші правила стосовно процедури укладення договору містяться в ЦК ФРН і ШЗЗ. Деякі особливі приписи щодо укладення торгових угод є в Торговому уложенні ФРН. У Французькому ЦК відсутні норми, які б регулювали процедуру укладення договору. Відповідні приписи і положення були вироблені французькою судовою практикою і доктриною. В англо-американсько-му праві, як відомо, головна увага приділяється нормам прецедентного права. Крім того, в США низка приписів з цього питання міститься в Єдиному торговому кодексі.

Першочергове значення має питання про те, чи є та або інша пропозиція офертою, оскільки визнання пропозиції офертою означає, що у разі згоди іншої сторони оферент стає стороною договору і зобов'язаний виконувати те, що він запропонував і пообіцяв в оферті. Крім того, в ряді країн кваліфікація пропозиції оферти означає, що оферент протягом певного строку не має права відмовитись від зробленої пропозиції.

Дуже часто різного роду пропозиції (наприклад, товари, виставлені у вітрині для загального огляду тощо) звернені не до якоїсь конкретної особи, а до широкого загалу. Через це постає питання про правові наслідки так званої публічної оферти. Вирішення цього питання в різних країнах має свої особливості.

Найширшого визнання публічна оферта набула у французькому та швейцарському праві, де публічною офертою вважається

виставлення в магазині товару із зазначенням вартості. Право ФРН, а також англо-американське право кваліфікує виставлення товару з ціною як запрошення почати переговори або як виклик на оферту. Офертою буде висловлене покупцем бажання придбати такий товар. Проспекти, прейскуранти, тарифи та інші інформаційні матеріали, як правило, всіма правовими системами не визнаються офертою, безпосередньо про це зазначається в ШЗЗ.

Зміст оферти повинен бути досить зрозумілим і повним, аби у разі згоди акцептанта міг виникнути юридично дійсний договір. Тому до оферти мають бути включені всі суттєві умови майбутнього договору. Якщо вони не визначені, то звернення такого роду можна вважати пропозицією розпочати переговори.

Правові наслідки, що може породити оферта, настають тільки після того, як вона дійшла до адресата, тобто він її отримав. Лише тоді, зокрема, постають такі запитання: чи пов'язаний оферент офертою до того, як адресат її акцептував; чи може він відкликати оферту до її акцепту. За правом усіх правових систем до отримання оферти адресатом оферент має право відмовитись від своєї пропозиції і відкликати оферту, але таке відкликання повинно надійти до адресата швидше, ніж сама оферта, або принаймні одночасно з нею.

Наслідки отримання оферти адресатом по-різному визначаються в праві зарубіжних країн. Французька доктрина і практика в принципі виходять з того, що оферент не пов'язаний офертою. Але з цього правила зроблено винятки для випадків, коли оферент зобов'язався не відкликати оферту або, наприклад, визначив термін для акцепту. В останньому випадку оферент не може відкликати оферту до закінчення вказаного терміну.

Право ФРН і Швейцарії виходить із презумпції пов'язаності оферента офертою. Оферент може лише наголосити в оферті, що не вважає себе пов'язаним офертою. Якщо в оферті зазначається термін для акцепту, то оферент пов'язаний протягом цього терміну.

Вихідний принцип англо-американського права, сформульований судами загального права, полягає в тому, що оферент не пов'язаний офертою і може в будь-який час до акцепту її відкликати. Така свобода поведінки оферента ґрунтується на тому, що до акцепту є відсутнім зустрічне задоволення.

Одна з основних вимог, що висуваються до акцепту, така: акцепт не повинен відрізнятися за змістом від оферти принаймні щодо суттєвих умов майбутнього договору. Акцепт, який вносить

доповнення або зміни до оферти, розглядається як зустрічна оферта. Це прямо передбачено в ЦК ФРН. Законодавство інших країн, хоча і не містить подібних прямих приписів, однак дотримується таких самих принципів.

Акцепт можна зробити в будь-якій формі, крім випадків, коли особливу форму акцепту було передбачено в оферті. За загальним правилом мовчання акцептом не вважається. Хоча в деяких випадках воно може бути визнано за акцепт, наприклад, коли така форма виразу згоди склалася внаслідок звичаїв або є традиційною у взаємовідносинах між сторонами.

З акцептом пов'язане визначення часу укладення договору, тобто моменту, з якого договір набуває чинності. Залежно від моменту укладення договору вирішується і питання про місце його укладення, що має особливе значення в зовнішньоекономічній діяльності. Від цього іноді залежить визначення законодавства, яке повинно бути застосоване при вирішенні суперечки, що може виникнути через неналежне виконання договору.

Як правило, цивільне законодавство різних країн передбачає два способи визначення моменту укладення договору: перший — це система тримання акцепту оферентом; другий — система відправлення акцепту. Перша система характерна для права ФРН: відповідно до ЦК ФРН будь-яке волевиявлення, зокрема акцепт, стає дійсним тоді, коли воно дійшло до адресата. Право Швейцарії також можна вважати таким, яке дотримується першої системи.

Загальне право теж виходить з того, що оферент повинен отримати акцепт. Однак у Великобританії та США є один досить суттєвий виняток для акцепту, який надсилається поштою або телеграфом. У цьому разі акцепт вважається здійсненим і, відповідно, договір укладеним у момент відправлення акцепту. Це так звана доктрина поштової скриньки, що застосовується судами не так часто.

6.4. Виконання зобов'язань

Однією з підстав припинення договору є його належне виконання, тобто коли зобов'язання виконане належним чином і досягнуто мети договору.

Саме з належним виконанням договору пов'язані численні проблеми, особливо при визначенні його критеріїв. Норми законодавчих актів щодо цього питання за своїм характером є диспозитивними і застосовуються лише в тому разі, якщо в договорі не обумовлені вимоги щодо термінів, місця, змісту виконання тощо.

Отже, для оцінки належного або неналежного виконання зобов'язання потрібно передусім звернутися до самого договору. З огляду на це особливого значення набувають способи тлумачення договірних умов, які використовуються судами у разі виникнення суперечок. У законодавстві та судовій практиці склалися певні правила тлумачення договору та правила щодо можливості доповнення судами умов договору, якщо в ньому було допущено прогалини.

У цьому разі правові системи країн континентальної Європи та загального права по-різному підходять до правил тлумачення договірних умов. Зокрема, відповідно до правил, які склалися в рома-но-германській системі права, завдання тлумачення полягає насамперед у встановленні дійсних намірів сторін під час укладення договору. З урахуванням такої точки зору, не слід дотримуватися буквального значення слів і виразів договору, оскільки вони можуть мати зовсім різне значення, якщо виходити не лише з контексту, а й зважати на всі обставини, за яких вони були вжиті. Протилежним є метод тлумачення договірних умов, що застосовується у країнах англо-американської системи права. Він більш формальний, тобто до уваги береться буквальне, загальноприйняте значення слів і виразів. Особливо це стосується англійських судів.

Не останню роль у тлумаченні договорів відіграють різні роз'яснення понять, що містяться в деяких законодавчих актах. Враховуються також звичаї і торгові традиції, які склалися здавна. В праві деяких країн при тлумаченні договорів застосовують такі поняття, як "добрі звичаї", "віра та довіра", наприклад, вони містяться в ЦК ФРН. Іноді, посилаючись на такі абсолютно невизначені критерії, суди не лише на власний розсуд тлумачать договірні умови, а й навіть змінюють їх, незважаючи при цьому на наміри сторін.

Подібними в різних правових системах є вимоги, що стосуються порядку та способу виконання зобов'язань. Якщо в самому договорі не було досягнуто згоди про інше, ці вимоги зводяться до такого:

виконання може бути здійснено будь-якою особою, а не тільки боржником. Виняток становлять договори, де особистим якостям або кваліфікації виконавця договору надається особливе значення;

виконання повинне бути надане особисто кредитору або особі, яка уповноважена ним на прийняття виконання;

виконавець повинен здійснити виконання в місці, яке було зазначене в договорі. Якщо в договорі не вказано місце виконання договору, то належним місцем виконання за правом континентальної Європи є місце проживання боржника або місцеперебування юридичної особи. Якщо ж предметом зобов'язання є сплата грошової суми, її потрібно виконати за місцем проживання кредитора. Відповідно до англо-амери-канського права, належним місцем виконання для всіх договірних зобов'язань, незалежно від їх змісту, є місце проживання кредитора;

зобов'язання повинно бути виконано в строки, обумовлені в договорі. Якщо в договорі строк не встановлений, то він може бути визначений на підставі закону або звичаю. Коли ж і це неможливо, то з точки зору континентального права кредитор може вимагати негайного виконання зобов'язання. За правилами англо-американського права в аналогічній ситуації використовується критерій "розумного терміну". Слід зазначити, що англійське право взагалі не розглядає термін виконання як суттєву умову договору;

виконавець повинен здійснити виконання щодо якості, кількості, способу в повному обсязі і відповідно до договору;

для припинення зобов'язання внаслідок належного виконання його має прийняти кредитор. Право країн континентальної Європи не розглядає прийняття виконання як обов'язок кредитора, це передбачено лише для певних видів договорів, зокрема для договору купівлі-продажу, коли прийняття товару від продавця є обов'язком покупця.

6.5. Наслідки невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань

Невиконання або неналежне виконання зобов'язання спричиняє негативні наслідки для винної сторони. Це може бути або вимога через судові органи виконання договору в натурі, або вимога відшкодування завданої шкоди.

Право країн континентальної Європи виходить з того, що вимога про виконання в натурі є основною, тому боржника завжди можна присудити до виконання в натурі, якщо цього бажає кредитор. Лише у разі неможливості здійснити виконання зобов'язання в натурі боржник відшкодовує завдані збитки.

Англо-американське право в питаннях про примусове виконання виходить з того, що основне, на що може претендувати кредитор у разі порушення договірного зобов'язання, це відшкодування шкоди шляхом сплати грошової компенсації. Примусове виконання договірного зобов'язання в натурі взагалі не застосовується судами загального права. Лише в окремих випадках, коли це приписується правом справедливості, суд може винести рішення про реальне виконання боржником контракту. Це буває тоді, коли відшкодування не повною мірою задовольняє кредитора, наприклад, якщо мова йде про предмети з індивідуальними ознаками або коли виконання контракту має життєво важливе значення для кредитора (наприклад, поставка бензину під час нафтової кризи).

За правилами різних правових систем відшкодовується не лише реальна шкода, а й втрачена вигода, тобто ті доходи, які кредитор міг би отримати за належного виконання договору іншою стороною.

Як правило, тягар доведення завдання шкоди покладено на позивача. Сума відшкодування, на яку претендує кредитор, не повинна перевищувати розмір його справжніх втрат і мати характер штрафу стосовно до боржника, оскільки метою цивільно-правової санкції є компенсація втрат кредитора, а не покарання боржника.

За загальним правилом при порушенні договірних зобов'язань відшкодуванню підлягає тільки матеріальна шкода. Відшкодування моральної шкоди можливе лише у випадках деліктних зобов'язань. Однак існують винятки з цього правила. Так, французька судова практика і англо-американське право припускають можливість відшкодування моральної шкоди, якщо порушення договору спричинило тілесні ушкодження позивача або завдало іншої шкоди його здоров'ю. Моральна шкода відшкодується за договорами перевезення пасажирів, утримання готелів, надання туристичних та інших послуг.

Однією з умов договірної відповідальності за правом країн континентальної Європи є вина боржника. Цей принцип закріплений у цивільних кодексах багатьох країн. При цьому застосовується презумпція винності боржника, тобто кредитор повинен лише довести факт невиконання зобов'язання, а боржник має довести відсутність його вини. Жоден із законів не містить визначення вини, а лише зазначає форми її вияву — навмисно чи з необережності.

За правом країн континентальної Європи, звільнити боржника від відповідальності за невиконання зобов'язання можна через

форс-мажорні обставини. Ознаки та перелік таких обставин, як правило, вироблені судовою практикою і доктриною різних країн, що мають свої особливості при вирішенні подібних питань. До таких обставин належать події, що сталися незалежно від волі боржника, такі, наприклад, як стихійні лиха, природні явища, воєнні дії тощо, які неможливо було передбачити і попередити.

Положення англо-американського права щодо договірної відповідальності відрізняються від положень романо-германської системи. Основний принцип загального права щодо виконання договорів полягає в тому, що договори повинні виконуватися за будь-яких обставин і незалежно від вини боржника. Якщо особа взяла на себе зобов'язання за договором, то вона не може відмовитися від його виконання, посилаючись на неможливість цього. Цей принцип "абсолютної відповідальності" склався ще в XVII ст. і логічно випливав з поняття і змісту договору в англійському праві. Як уже зазначалося, договір розглядався як обіцянка, гарантія, що боржник взяв на себе стосовно кредитора. При цьому боржник гарантує не реальне виконання договору (зобов'язання), а лише надходження кредитору певної грошової суми. За такого підходу питання про неможливість виконання взагалі не виникає: сплатити гроші можна завжди. Крім того, право кредитора обмежується лише вимогою грошової компенсації і не передбачає, як уже згадувалося, вимоги виконання договору в натурі. Однак, якщо в договорі обумовлювалося звільнення боржника від відповідальності за невиконання договірних зобов'язань через певні обставини, перелік яких наводився в тексті договору, то в цьому разі принцип "абсолютної відповідальності" не застосовувався.

Згодом англійські суди почали відходити від ними ж створених правил і визначати ситуації, при настанні яких кредитор не мав права на отримання задоволення і боржник звільнявся від виконання зобов'язань. Наприклад, таке могло бути у разі псування речі, що була предметом договору, або у випадку смерті чи хвороби особи, яка взяла зобов'язання за договором найму, або при ухваленні забороняючого закону. За правом країн континентальної Європи, наслідком визнання договору таким, що був припинений через неможливість виконання, завжди була реституція, тобто кожна сторона повертала іншій все отримане за договором, внаслідок чого сторони начебто поверталися у початковий стан. Сучасна судова практика США дотримується тих самих принципів.

6.6. Способи забезпечення зобов'язань

У сучасному праві розроблено систему різних засобів, які покликані зробити становище кредитора надійнішим і певною мірою забезпечити виконання зобов'язань боржником. До таких засобів належать неустойка, запорука, завдаток, відступлення вимоги, переказ боргу тощо.

Неустойка — це один з найпоширеніших засобів забезпечення виконання договірних зобов'язань. В основному її використовують у країнах романо-германської системи права, в яких вироблено загальне поняття неустойки. Вона визначається як грошова сума або інша встановлена в договорі майнова цінність, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

Основним призначенням неустойки є звільнення кредитора від необхідності доводити розмір збитків. При настанні обставин, які передбачені в договорі, він просто може вимагати від боржника сплатити відповідну суму неустойки. Якщо реальні збитки перевищують розмір неустойки, кредитор може довести це в судовому порядку і вимагати відшкодування дійсної шкоди. ЦК ФРН і Швейцарський Зобов'язальний Закон надають право судам за клопотанням боржника зменшити розмір неустойки, якщо буде доведено, що вона невідповідно висока. Однак згідно з Торговим уложенням ФРН зниження неустойки не дозволяється для торговельних угод.

По-іншому ця проблема вирішується в праві Франції. Згідно з ФЦК неустойка є відшкодуванням за збитки, яких кредитор зазнав внаслідок невиконання головного зобов'язання. Відповідно до ФЦК кредитор позбавлений можливості вимагати відшкодування більшої суми, ніж передбачена неустойкою, навіть якщо реальні збитки значно перевищують неустойку. Але ці самі приписи, закріплені у ФЦК, не давали можливості і боржнику вимагати зниження суми неустойки за винятком випадків, коли зобов'язання було невиконане частково, а неустойка була передбачена на повне невиконання зобов'язання. Лише в 1975 р. були внесені доповнення до ФЦК, які надали суддям право змінювати суму неустойки, якщо вона, на їх думку, була занадто високою або, навпаки, занадто малою. Отже, французьке право наблизилося до концепції неустойки, яка передбачена правом ФРН і Швейцарії.

Положення англо-американського права про неустойку значно відрізняються від приписів континентального права. Передусім в

англо-американському праві не існує єдиного поняття, ідентичного поняттю "неустойка". У цьому праві є два поняття — "наперед розраховані збитки" і "штраф". Виходячи з положення, що засоби цивільно-правового захисту носять лише компенсаційний характер, а не характер покарання, загальне право встановило, що у разі порушення договору стягненню підлягають тільки наперед розраховані збитки, а штраф не накладається. Питання про характер відповідної договірної умови в кожному конкретному випадку вирішує суд. Для суду не має значення, як сторони назвали суму, що підлягає сплаті при порушенні договору. Суд повинен дослідити ситуацію, яка мала місце в момент укладення договору, з'ясувати обґрунтованість визначення конкретної суми. Розмір дійсних збитків, яких зазнала потерпіла сторона внаслідок невиконання договору, значення не мають.

За правом Великобританії, якщо відповідна умова була кваліфікована судом як наперед розраховані збитки, кредитор отримає встановлену суму, навіть якщо внаслідок порушення договору він не зазнав будь-якої шкоди. Що стосується права США, то в цьому разі суди відмовляють у присудженні обумовленої суми, тобто беруть до уваги ситуацію, яка склалася на момент порушення договору. Тобто якщо суд визнає, що сума була встановлена довільно або з метою застереження боржника, відповідна умова кваліфікується як штраф, і кредитор, який бажає отримати задоволення, повинен у звичайному порядку довести розмір дійсно зазнаних збитків.

Тобто неустойка в англо-американському праві не виконує тих забезпечувальних функцій, які їй властиві за правом континентальної Європи, оскільки в усіх випадках позивач повинен довести

 

 ...  9



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх