Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

МЕДИЦИНА У ВІЗАНТІЇ

Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспіль­но-економічних відносин для переважної більшості країн Євро­пи, частково й інших континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська імперія внаслідок завоювань тев­тонами, кельтами, готами перебувала в стані економічного й культурного занепаду, східна частина Римської імперії — Візан­тія зберігала й розвивала ще протягом віків здобутки античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-уче- ним Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім своїх спостережень вміщували цитати з тво­рів багатьох античних авторів — спеціалістів з медицини. Авто­ром одного з найвідоміших таких збірників був Орібазій з Пер- гама (326—403), двірський лікар імператора Юліана.

Орібазій уклав збірник «Синопсис» з 72 книг класичних лі­тературних праць, в який увійшли окремі праці Гіппократа, Герофіла, Еразістрата, Галена. Виняткове значення збірник Opi- базія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох хі­рургів, які без цього залишалися б невідомими для історії меди­цини. Серед хірургів він згадує Антіллу, Філагрія — авторів відомих методів операції аневризм, якими користується й сучас­на хірургія.

З 72 книжок збірника Орібазія до нас дійшло лише 17. В них знаходимо перший опис слинних залоз, більш докладно описа­но жіночі статеві органи. Орібазій уже визнавав незаперечний авторитет Галена; з нього, можна сказати, починається гале- нізм.

Збірник Аеція Амідського (VI ст. н. е.) складається з 16 книг. Найважливішими з наведених у збірнику є, праці Apxi- гена і Посідонія, в яких зроблено першу спробу пов'язати нер­вові, психічні захворювання із захворюванням мозку. Посідоній розрізняв передній, середній і задній мозок. У передньому моз­ку він локалізував уявлення, в середньому — розум, в задньо­му — пам'ять, виходячи з того, що порушення кожного з цих ви­дів діяльності мозку може наставати окремо, незалежно від ін­шого.

Зберігся збірник із 7 книжок Павла Егінського (VII ст. н. е.). Павло Егінський — учень школи в Александрії, де він з вели­ким успіхом продовжував лікарську діяльність і після захоп­лення цього міста арабами. Його збірник класичних медичних праць з доданням' власного великого досвіду, головне в галузі хірургії, було перекладено на арабську, пізніше на латинську мови, і він широко використовувався в медичних школах ще в XV-XVI ст.

З лікарів-учених Візантії найоригінальнішим був Александр Тралєсський (526—605), родом з Ефеса, лікар імператорського двору, йому належать праці, зібрані в 12 книгах, в них описа­но з багатьма новими деталями ряд нервово-психічних захво­рювань, очні та кишкові захворювання. Серед останніх найдок- ладніше описано кишкових паразитів. Він вважав, що лікар повинен передусім запобігати захворюванням, з'ясовувати при­чини їх, на що мало звертали уваги в ті часи. «На хворого він повинен дивитись як на місто в облозі і намагатися врятувати його всіма засобами пауки й майстерності,— писав Александр Тралєсський.— Призначення сильних пропосиих, припікання, масивні кровопускання — це кара для хворого, а не лікування. Потрібно, вибавляючи хворобу, не вибавити самого хворого. Од­не з важливих завдань лікаря — запобігти хворобі».

Александр Тралєсський створив велику школу, серед його учнів були ви­хідці і з слов'янських земель — Болгарії, Сербії, Хорватії, які входили до складу Візантії.

У Візантії медицина і особи, які обрали медичну професію, були у ве­ликій пошані. Оскільки нова християнська релігія вважала догляд за хворими за велику чесноту, медицину вивчали широкі кола освічених людей як серед світських, починаючи з імператора, так і серед духовних — аж до патріарха. Імператор Еммануїл І Комнен вважав себе настільки компетентним у медицині, що особисто лікував свого високого гостя імператора Німеччини Конрада III. Медицину вивчали й жінки, які працювали в шпиталях. За статутом, при всіх грецьких монастирях були шпиталі. У монастирі Пантократора, заснованому в 1112 р. імператором Іваном III, працювало 10 лікарів, з них 3 хірурги і 7 помічників.

Учені-лікарі Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх хвороб, гінекологію, педіатрію, воєнну хірургію. Вихованцем Александрійської школи Ніколаєм Міренсом, який був лікарем імператора Михайла III Палеолога, було складено фармакопею (1261 р.) з 2656 лікувальних форм, яка була основою для західної медицини до XVII ст. Паризький медичний факультет перегля­нув її лише в 1651 р. В IX ст. у Константинополі було організовано першу в світі вищу школу типу університету. Серед інших наук у цій школі викла­дали й медицину. Одночасно подібну школу було засновано в Болгарії у м. Охріді лікарем Кліментом (помер у 916 p.).

З часом умови для розвитку науки у Візантії ставали дедалі гіршими. Крім заворушень соціального характеру в самій імпе­рії, постійних війн з різними завойовниками, які зазіхали на цю багату країну, духовні сили народу витрачалися на боротьбу з різними єресями — ухилами в новій, ще не цілком оформленій державній релігії — християнстві, яке, ставши ортодоксальним, дедалі більше пригнічувало людський розум.

Християнство офіційно змінило культ греко-римських богів у Візантії за часів правління імператора Константина (306— 337). За християнським вченням, земне життя само по собі є лише перехідний стан удосконалення душі для блаженства в загробному житті. Культ здорового красивого тіла, земних ра­дощів, який був властивий світоглядові античних греків і рим­лян, змінився культом «убивання плоті». Все, що робить життя радісним, світлим,— від диявола. Наука, на думку представни­ків церкви,— «служниця богослов'я», все, що належить знати людині, відкрито їй у святому письмі, у творах отців церкви і визнаних нею авторитетів давніх часів, яких свого часу «бог спо­добив» і відкрив їм істину. Всі нові відкриття в науці виклика­ли підозру, все, що хоч найменшою мірою відрізнялося від догм церкви, вважалося єрессю. Таке ставлення церкви до науки з усією жорстокістю виявилося в Західній Європі, де церкву очо­лили римські папи, створивши з часом наймогутніше в історії людства релігійне об'єднання — католицьку церкву, від тяжкого, реакційного впливу якої народи багатьох країн ще не повністю звільнилися і до наших днів.

Спочатку, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влаштовували в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік. Перші такі притулки-лікарні були засновані вірме­нами в Кесарії (Мала Азія) в 369 р. та візантійською імперат­рицею Євдокією в 400 р. в Єрусалимі.

Статут монастиря (Пантократор), при якому була Кесарій- ська лікарня, передбачав певний порядок догляду й лікування хворих. Після хрещення Русі було використано й традиції мо­настирської медицини Візантії. Доглядали й лікували хворих у першому монастирі Русі — Києво-Печерській лаврі,

Інший тип лікарень склався на Сході з «ксенодохій» (дослів­но «приміщень для чужоземців»), притулків для мандрівників (будинки для прочан на Русі).

Найбільшим лікувальним закладом тих часів був шпиталь у Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірур­гічних хворих та хворих на гарячку. На чолі цих відділів стоя­ли досвідчені лікарі. Вони мали помічників, спеціально підготов­лених для догляду за хворими. Кількість ліжок у шпиталі об­числювалась багатьма сотнями.

Масове поширення заразних хвороб не було відоме в старо­давньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху середньовіччя. Розвиткові епідемій сприяв цілий ряд умов: зро­стання міст з характерними для них скупченістю, перенаселеніс­тю і брудом; масові пересування величезної кількості людей — так зване велике переселення народів (готів, гуннів, монголів та ін.) зі сходу на захід; пізніше — великий колонізаційний рух у зворотному напрямі — хрестові походи (вісім походів за пе­ріод з 1096 по 1291 p.). Епідемії в епоху середньовіччя, як і в давнину, описувалися звичайно під узагальненою назвою «мор» — Iojmos (неточний переклад — «чума»; чума Костянти­на, Юстиніана та ін. за іменем візантійського імператора, під час царювання якого відбувалася епідемія). Судячи з описів, це були найрізноманітніші хвороби — висипний тиф, дизентерія, віс­па та ін.; часто спалахували мішані епідемії. У зв'язку з коло­сальним поширенням прокази (під цією назвою об'єднувався ці­лий ряд хвороб) під час хрестових походів було утворено орден святого Лазаря для догляду за прокаженими; притулки ці ді­стали назву лазаретів.

Лікарні виростали також з притулків для калік і невиліков­но хворих, богаділень (зокрема, для психічнохворих). В зарод­ку такі заклади були вже при храмах в Єгипті та в інших краї­нах стародавнього Сходу.

Отже, з різноманітних джерел і під різними назвами у Візан­тійській імперії склалися лікарні як спеціальні заклади для до­гляду й лікування хворих, переважно під егідою церкви. Згодом вони набули поширення в інших країнах Сходу й Заходу. Візан­тія в історії медицини, як і в інших галузях культури, відіграла видатну роль у передачі античної спадщини в країни Сходу та Європи. Особливий вплив вона мала па розвиток медицини сло­в'янських народів, Вірменії, Грузії.

 

 ...  15



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх