Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

МЕДИЦИНА В НІМЕЧЧИНІ.

ВИДІЛЕННЯ ФІЗІОЛОГІЇ В ОКРЕМУ ДИСЦИПЛІНУ.

МЕСМЕРИЗМ. ГОМЕОПАТІЯ

Найвідсталішою із західноєвропейських країн у XVII— XVIII ст. була Німеччина, яка зазнала тяжких втрат за час Тридцятилітньої війни (1618—1648). За цей період загинуло zU населення країни, промисловість, мореплавство цілком зане­пали. За Вестфальським миром виходи до Північного моря віді­йшли до Голландії, до Балтійського — Швеції. Німеччина була відрізана від світових торговельних шляхів. Вона розпалася на багато дрібних князівств. Збереження феодального ладу в краї­ні сприяло розвиткові ідеалістичних течій у різних галузях жит­тя, зокрема і в медичній науці.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. в Німеччині починають відкриватися в різних князівствах університети; в більшості з них навчальна справа була організована незадовільно. Викладали на медичних факультетах 1—2 професо­ри; анатомічних театрів, власних клінік не було. Оскільки один професор ви­кладав багато дисциплін, то часто тексти лекцій не змінювались протягом ба­гатьох років. Таких професорів студенти називали dictator perpetuus. Ініціа­тиву професорів зв'язували ще обов'язкові для них інструкції під назвою «Гельмштедських статутів», за якими медичну науку вони повинні викладати «правильною, непорушною, якою її створили обрані богом Гіппократ, Гален, Авіценна, при цьому емпірію, тетралогію Парацельса та інші шкідливі твори медичні потрібно повністю відхиляти».

У Німеччині в медицині дістав поширення суто християнсь­кий погляд на організм людини як на знаряддя душі. Апосто­лом цього вчення був Ернст Шталь (1660—1734), професор уні­верситету в Галлі. Вивчення анатомії, фізіології, на його думку, нічого пояснити не може, воно навіть шкідливе, бо дає непра­вильне тлумачення вищої цілеспрямованості, властивої внаслі­док дії душі всім функціям організму. Причину захворювання Шталь вбачав у гріховності. Цей ідеалістичний напрям у меди­цині, який дістав назву анімізму (апіша — душа), мав багато прибічників. З часом лише замість душі почали основу життя вбачати в особливій «життєвій силі», і назва напряму «анімізм» змінилася на «віталізм» (vita — життя), від чого суть цього ре­акційного вчення не змінилася.

В гарячці Шталь вбачав один з найдійовіших засобів боротьби організму з хворобою, прояв підвищеної діяльності душі і тому не вважав потрібним пригашувати її лікувальними засобами. Шталь багато займався хімією, він за­пропонував теорію флогістону. Дихання, на його думку, не лише охолоджує кров, а й нагріває. Він був палким прихильником кровопускань, навіть запори лікував кровопусканнями; на 70-му році життя він зробив собі сто друге кро­вопускання.

Разом з тим у Німеччині, яка мала тісні зв'язки з універси­тетами Італії та Голландії, поволі пробивали собі шлях і нові течії в розвитку медицини. В самому університеті в Галлі про­фесор Фр. Гофман (1660—1742) гостро заперечував проти по­гляду Шталя щодо підкорення функцій організму душі і зведен­ня ролі лікаря біля ліжка хворого фактично до ролі пастора. Гофман свої погляди і практичний досвід виклав у 9-томній «Medicina rationalis systematica». Життя, за Гофманом, е без­перервний рух. Серце і щільні рухомі частини тіла набувають здатності руху від флюїдів, які збираються у шлуночках мозку, і від них по нервах розносяться по всьому організму. В разі під­вищення припливу флюїдів до певних частин організму настає патологічний спазм, у противному разі — атонія. Самі рухи в організмі відбуваються за законами механіки «Mechanismus — causa, fons, lex omnium actionum». Хоч флюїди Гофмана, по су­ті,— це та ж «аніма» Шталя, але розуміння ним перебігу жит­тєвих процесів, причин захворювань різко відрізнялося від розу­міння Шталя, в зв'язку з чим виникла дискусія, яка набула та­кої гостроти, що колишня приязнь між ними перетворилась на ворожнечу, прибічники одного й другого утворили два табори.

У 1737 р. у Геттінгені засновано університет, до якого було запрошено професором на медичний факультет молодого швей­царського ученого Альбрехта Галлера (1708—1777)—людину великих здібностей і організаторського таланту. За 16 років ро­боти в цьому університеті він зробив його відомим у всьому вче­ному світі.

Галлер був одним з видатних учених початку XVIII ст., які намагались, широко використовуючи експеримент, пояснити функції організму на природ­них основах. Народився він у Берні в сім'ї відомого юриста. З дитячих років виявив особливі здібності до вивчення мов, поезії. Вивчав медицину в Лейдені, був улюбленим учнем Бургава; в 19 років здобув звання доктора медицини. Повернувшись на батьківщину, він опублікував два збірники поезії, які при­несли йому славу видатного поета країни. Одночасно Галлер працює в галузі анатомії, ботаніки; його праці були помічені в наукових колах, і його запро­сили до Геттінгенського університету викладати анатомію, хірургію і ботаніку. В Геттінгені Галлер засновує анатомічний театр, експериментальні і хімічні ла­бораторії, ботанічний садок, створює наукове товариство, видає «Gottingen gelehrte Anzeigen», перекладає, редагує і видає твори класиків медицини. Галлерові належать численні праці з анатомії, фізіології, ботаніки, богослов'я, поетичні твори. В 1753 p., незважаючи на запрошення з різних країн на почесні наукові посади, Галлер повертається на батьківщину до рідних улюблених Альп, які він описував у своїх, поетичних творах, і не покидає їх до смерті. За своїми суспільними поглядами був консерватор, недооцінював діяльність фран­цузьких енциклопедистів, і

В історії медицини Галлеру належить велика заслуга зве­дення докупи розрізнених, відкритих різними авторами фізіоло­гічних відомостей. Він систематизував їх, доповнив своїми ґрун­товними дослідженнями і склав перший підручник фізіології — «Ргішае liniae physiologiae» («Початок фізіології»), який видавався 20 разів і був основним підручником на медичних фа­культетах ще на початку XIX ст. Йому ж належить велика, у 8 томах, праця «Elementa physiologiae corporis humani», в якій широко висвітлено стан сучасної йому фізіологічної науки. Гал­лер намагався шляхом експериментів знайти пояснення органічно­го процесу руху як основи більшості життєвих функцій. Йому на­лежить введення в біологію двох важливих понять — подразли­вості (irritabilitas) та чутливості (sensibilitas). У праці «De раг- tibus corporis humani sensibilitas et irritabilitas» він довів, що в організмі лише м'язам властиво на будь-яке подразнення відпо­відати скороченням; ця властивість не залежить від нервів; що ж до властивості відчуття, то нею наділені лише нерви. З мозку по найтонших каналах нервів передається по всьому організму spiritus vitalis. В анатомії Галлер перший описав arcus lumbocostalis diaphragmatis, circulus vasculosus nervi ор- tici, rete testis та інші анатомічні утворення, до назви яких за старою номенклатурою додавалось його прізвище. У працях Галлера багато помилкових тверджень, він не позбувся містич­них поглядів, але широке застосування ним експериментів для пояснення природи життєвих процесів в організмі стало прикла­дом для наступних дослідників. Галлер, як і його попередники з давніх часів, вважав, що в зародку організму всі органи вже існують, що зародок — організм у мініатюрі, який з ростом лише збільшується. Такий погляд називають преформізмом. Ще до Галлера концепцію преформізму не поділяли окремі вчені, які докладно вивчали розвиток зародків (Мальпігі, Гарвей). Грун­товно спростував преформізм і довів справедливість епігенетич­ного розвитку органів з недиференційованої маси зародка Кас­пар Вольф (1735—1790), академік Російської академії наук.

Вивчаючи розвиток зародка в яйці, Вольф перший довів іс­нування чотирьох зародкових листків, з яких і формуються в певній послідовності органи. Його вважають основоположником наукової ембріології. За своїми поглядами Вольф був віталіс­том. Правильно описуючи розвиток організму із зародкових ли­стків, він вважав, що цей розвиток відбувається за певним пла­ном під впливом особливої вищої сили — vis essentialis.

У цей період зроблено спроби внести ясність ще в такі важ­ливі фізіологічні проблеми, як процеси травлення та дихання.

Рене Реомюр (1683—1753) та Лазар Спалланцані (1729— 1799), за спеціальністю не лікарі, а хіміки, дослідами на собі та інших особах доводили, що травлення зумовлюється хімічними, а не механічними процесами, як це вважалося віддавна. Реомюр доводив це, піддаючи себе такому експерименту. Він ковтав ме­талеву капсулу з отворами, в яку вміщував шматочок м'яса, і констатував, що м'ясо розчинялося без будь-якої дії механічних факторів. Спалланцані доводив те ж саме in vitro, вміщуючи в шлунковий сік (добутий за допомогою губки на нитці, яку про­ковтували і через певний час витягували) шматочок м'яса, який у посудині розчинявся, що ж до хліба, то він у подібних умовах не розчинявся.

Найвидатнішим відкриттям у фізіологічній науці в кінці

XVlII ст. було, безперечно, правильне пояснення ролі дихання и організмі.

У давнину в легенях бачили лише орган, через який в організм потрапляє пневма; пізніше вважалося, що в них охолоджується кров. Гарвей, описуючи кровообіг, не мав чіткого поняття про артеріалізацію крові; він ще дотриму­вався погляду Арістотеля, що серце є єдиним органом теплоутворення. Не ро­зумів ролі дихання і А. Галлер, який відводив легеням головну роль для фонації голосу, тобто надавав їм значення, аналогічного тому, яке мають міхи в музичному інструменті — органі.

М. В. Ломоносов в 1756 р. першим пояснив процеси окис­лення і горіння і цим заклав наукову основу для правильного розуміння процесу дихання. Пізніше, в 1777 р., А. Лавуазье до­слідами показав, що під час дихання поглинається кисень і ут­ворюється вуглекислий газ, тобто відбувається «повільне горін­ня», а ще через 5 років разом з Лапласом довів, що утворення вуглекислого газу під час дихання є головним джерелом тепло­ти в організмі.

Вивченню нервової системи присвятив себе чеський учений Іржі Прохаска (1749—1820) — професор анатомії і фізіології у Відні та Празі. У своїх працях він збагатив уявлення про нер­вовий рефлекс, рефлекторну дугу, описав морфологічну різницю між передніми і задніми корінцями спинномозкових нервів. Нер­вову систему Прохаска розглядав як основу єдності організму. «У тварин вищої організації при великій різноманітності орга­нів у нервовій системі дії всіх органів стікаються в одно». Його підручник з фізіології було перекладено на різні мови, зокрема на російську.

Потрібно згадати про один сміливий експеримент тих ча­сів — імплантацію новоутворення. В зв'язку з оголошенням Лі­онською академією конкурсної роботи на тему «Що таке рак?» Бернард Пейріл (1735—1804) подав опис своїх дослідів з уве­дення собаці рідини, витиснутої з ракової пухлини грудної за­лози. На місці таких введень, за його спостереженням, виросла пухлина.

До цього часу належать і перші спроби використання хімії для діагностики захворювань і розуміння перебігу більш тонких процесів в організмі.

В Англії у 1797 р. Джон Ролло почав робити аналізи крові і виявив гіперглікемію при діабеті.

Якщо учень Бургава Галлер багато зробив для розвитку фі­зіології і організації викладання медицини в одному з універси­тетів Німеччини, то другому його учневі — Гергарду Ван Світе- ну (1700—1772) належить почесна роль не тільки реорганізації викладання медицини у Віденському університеті за зразком Лейденської школи, а й організації медико-санітарної справи в цілій країні.

Ван.Світена було запрошено австрійською імператрицею Ma- рією-Терезією до Відня для реформи навчальної справи в уні­верситеті, яким керували єзуїти і викладання в якому провади­лося за традиціями схоластики середніх віків. Світен організу­вав при медичному факультеті лабораторію, клініку на 12 лі­жок, ввів практичні методи навчання. Пізніше, очоливши дер­жавний відділ медико-санітарних справ, він передав викладан­ня своєму землякові, також учневі Бургава, А. Гаєну. Гаєн по­чав видавати перший суто клінічний журнал «Ratio medendi in nosocomio — practico Vindobonensis» («Медичний звіт про прак­тику Віденської лікарні»), який відіграв свого часу значну роль у нагромадженні великих клінічних спостережень.

Ван Світену належить основна редакція обов'язкових пра­вил з медичної поліції (Hauptsanitats — normativ), введених австрійською владою в 1765 p. В них зазначалось, хто може займатись лікувальною справою, заборонялась практика манд­рівних хірургів, окулістів; зазначались засоби боротьби з епіде­міями серед людей і тварин, правила поховання трупів, утри­мання кладовищ, криниць, торгівлі медикаментами та ін.

З наукових праць Світена найважливіші 5 томів коментарів до афоризмів Бургава. Він уперше ввів лікування сифілісу дозованими розчинами ртуті. Лі­кування втираннями ртутної мазі, які в ті часи широко застосовувалися, часто давало токсичні ускладнення, оскільки супроводилося сильними слинотечами, за допомогою яких, як вважалося, організм звільняється від сифілітичних от­рут. Для цього потрібно було виділяти близько 6 фунтів (2,4 кг) слини на до­бу. Свій метод Світен перевіряв у венеричній лікарні у Відні, поділивши хворих на дві групи: одну групу лікували старими методами, друга — одержувала розчин сулеми. Результати лікування в другій групі були кращі.

Існування душі, особливих вищих сил — spiritus vitae, vis essentialis, які спрямовують життя організму, визнавали бага­то вчених-лікарів не лише в Німеччині, айв інших країнах. У зв'язку з цим у медицині виникали спекулятивні теорії, дале­кі від справжньої науки. До таких спекулятивних теорій нале­жать учення Антона Месмера про «тваринний магнетизм» і вчення основоположника гомеопатії Самуеля Ганемана.

Антон Месмер (1734—1815) був прихильником стародавньо­го погляду про вплив планет на стан здоров'я людини. На цю тему він написав свою докторську дисертацію «De influtu plane- tarum in corpus hymanum». Ознайомившись з відкриттям Галь- вані про вплив постійного електричного струму на тваринний організм, Месмер пояснив це проходженням по нервах електрич­них флюїдів, які є проявом світового флюїду, що проймає, про­сякає все навколишнє. В металах, твердив він, світовий флюїд виявляється у вигляді магнетизму. Такий магнетизм властивий і тваринам, включаючи і людину. На цей тваринний магнетизм можна впливати за допомогою магніту, змінюючи його потік, що відбивається позитивно на перебігу хвороб. Згодом Месмер ви­рішив, що зміни в потоці флюїдів можна викликати і без маг­ніту, передачею флюїдів від однієї людини іншій дотиком, по­гладжуванням. Ще пізніше він дійшов висновку, що, уміючи відповідно сконцентровувати волю, можна на відстані виклика­ти зміни в потоках флюїдів у людини і цим впливати на перебіг процесів в її організмі.

Вчення Месмера — месмеризм — знайшло багато легковір­них прихильників, особливо у вищих колах Парижа, швидко поширилось по столицях Європи, включаючи і царську Росію, де дворянські кола, на чолі з царським двором, стали жертвами різних іноземних пройдисвітів, які для своєї наживи використо­вували їхню сліпу віру в існування таємничих сил. Вони діяли за стародавнім прислів'ям: «Mundus vult decipi — ergo decipia- tur (Світ хоче бути ошуканим — нехай і буде таким)». Месмер та його послідовники у своїх спробах вплинути за допомогою «тваринного магнетизму» на процеси в організмі людини поча­ли використовувати прийоми, які лише з часом дістали пояснен­ня, коли фізіологи вивчили явище гіпнотизму.

Інше вчення, розроблене в той час, що має своїх прибічни­ків і в наші дні, відоме під назвою, яку дав йому сам заснов­ник,— гомеопатія. Основоположником цього вчення був німець­кий лікар Самуель Ганеман (1755—1843). Вивчаючи на собі дію хінної кори (cortex chinae), він помітив, що вона викликає у здорової людини подобу малярійного нападу. Зацікавившись цим явищем, Ганеман почав перевіряти інші лікувальні речови­ни і дійшов помилкового висновку, що певний медикамент діє специфічно на хворобу, подібну до тих, які він може викликати. «Подібне подібним виліковується (Similia similibus curantur)» стало основним принципом його вчення. Звідси походить і назва цього вчення — гомеопатія (від грецьк. opot, — подібний). Етіо­логія і патогенез багатьох хвороб за часів Ганемана були неві­домі, віталісти вважали їх наслідком розладу «життєвої сили». В терапії занадто зловживали блювотними, кровопусканнями, наркотиками. Ганеман виступив противником такої сильнодію­чої терапії, вважаючи її шкідливою для «життєвої сили». Ліку­вальні властивості речовин, специфічна дія їх — dynamis щодо «життєвої сили», казав він, виявляються виразніше, якщо при­значати їх в якнайслабших розчинах, тобто «потенціювати».

За Ганеманом, «потенціювання» здійснюють так: роблять спочатку міцну спиртову витяжку з певної лікувальної рослини. Дві краплі цієї витяжки змі­шують з 98 краплями спирту, розчин сильно збовтують. З цього розчину бе­руть одну краплю на 99 крапель спирту і так повторюють ЗО разів. Якщо ме­дикамент— тверда субстанція, то процедуру, замість спирту, проробляють з молочним цукром. Ліки Ганеман радив приймати, додержуючись суворої дієти.

 

 ...  26



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх