Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

СУДОВА МЕДИЦИНА

Судова медицина — це спеціальний розділ медицини, який ви­вчає й розробляє питання медичного і біологічного характеру, що виникають у судовій та слідчій практиці. Судова медицина є складним комплексом знань, вона використовує досягнення інших наук — фізики, хімії, біології, математики тощо і тісно пов'яза­на з криміналістикою.

Судова медицина допомагає органам правосуддя розслідува­ти злочини проти здоров'я і життя людини. До головних проб­лем, що їх розробляє судова медицина, належать вивчення при­чин і умов, які призводять до смерті, дослідження речових до­казів та ін.

Виникнення і становлення судової медицини пов'язано із за­родженням і оформленням державності. Уже в законоположен­нях і писемних пам'ятках Стародавнього Риму, Стародавньої Греції, Індії, Китаю зустрічаються вказівки на застосування ант­ропологічних і медичних знань при вирішенні питань цивільного і карного права.

Найбільш ранньою з наукових праць, що дійшли до нашого часу, прийнято вважати компендіум «Сі Юань-лу», написаний Сунь-Ци у 1247 p., де було узагальнено знання і уяви китайців у галузі судової медицини і права.

Першим карним кодексом середньовічної Європи, де питання судово-медичної експертизи набули законодавчого оформлення, став Бамбергський кодекс, складений Шварценбергом у 1507 р. Пізніше його було покладено в основу Карного кодексу Карла V, відомого під назвою «Кароліна» (1532). У ньому були точно ви­значені випадки судочинства, при яких є потреба в участі ліка­ря; огляд трупа, справи про вбивство дітей, при тілесних пошкод­женнях, отруєннях, помилках лікарів.

Подальший розвиток судової медицини тісно пов'язаний з роз­витком правових відносин, а також успіхами природознавства — фізики, хімії, біології і медицини, насамперед гістології і патоло­гічної анатомії. У 1575 р. було опубліковано роботи А. Паре «Про пошкодження», «Про незайманість», «Про різні види насильної смерті», «Порадник до складання судово-медичних укладень», а в кінці XVI ст.— робота Кондронхи «Правила складання актів і висновків». У Ш02 р. Ф. Фіделіс зробив спробу послідовно ви­класти основні положення судової медицини в книзі «Про доне­сення лікарів». У 1621—1661 pp. було видано багатотомну працю римського лікаря Закхіуса. Вперше систематизував і виділив су­дову медицину як самостійний розділ медичної науки Дж. Бонн у виданому ним в Лейпцизі (1690) творі «Судова медицина». Ця назва остаточно закріпилася як за наукою, так і за фахом.

Великий вплив на розвиток судової медицини справило вве­дення гласного судочинства, яке зобов'язувало лікаря-експерта прилюдно обґрунтовувати і захищати свої висновки, а також уза­конення повного розтину трупа. Вперше такий закон було при­йнято в герцогстві Вюртемберг у 1686 p., а пізніше в інших краї­нах Європи. У кінці XVIII — початку XIX ст. судову медицину викладали разом з анатомією. Наприкінці XIX ст. у Відні, Бер­лині та в інших великих містах було створено інститути судової медицини, а при університетах у Франції, Австро-Угорщини, Бельгії, Швейцарії, Румунії — окремі кафедри поліцейської і судової медицини.

Основні сучасні напрямки судової медицини сформувалися в кінці XIX — початку XX ст. відповідно до розвитку мікробіології, гематології, імунології та серології. Остаточно сформувалися та­кі розділи, як судово-медична травматологія, акушерство і гіне­кологія, психіатрія, хімія, токсикологія.

В Росії перші дані про обов'язковий огляд осіб, які дістали тілесні ушкодження, відносяться до XI—XIII ст., але виконував­ся він, як правило, самими суддями, а не медиками. У XVI— XVII ст. лікарський огляд у зв'язку з механічними ушкодження­ми, підозрою на отруєння, медичними правопорушеннями і виз­наченням здатності до державної і військової служби проводив­ся епізодично.

Починаючи з 1716 р. артикулом 154 Військового уставу Пет­ра І було наказано провадити обов'язковий розтин трупів у ви­падках насильної смерті. Перш за все це було введено в армії, на флоті та у 56 найбільших містах Росії. З 1746 р. вводиться обов'язковий огляд трупів у випадках раптової смерті.

Для судово-медичного розтину трупів і огляду живих було створено посади міських, а пізніше і повітових лікарів. З 1797 р. ці функції було передано створеним у всіх губернських містах лікарським управам. До безпосереднього проведення судово-ме­дичної експертизи нерідко залучали відомих на ті часи лікарів — І. В. Буяльського (автора «Руководства врачам к правильному осмотру мертвых человеческих тел для узнания причины смерти, особливо при судебных исследованиях»), М. І. Пирогова (авто- pa «Анатомических изображений человеческого тела, назначен* ных преимущественно для судебных врачей») та ін. Основним документом, що регламентував проведення судово-медичної екс­пертизи, були «Наставления врачам при судебном осмотре и вскрытии мертвйх тел» (1829), а з 1842 р.— Статут судової ме­дицини, який діяв з невеликими змінами до 1917 р.

Викладання судової медицини у вигляді систематичного кур­су лекцій з практичними заняттями почалося у другій половині XVIII ст. Спочатку її викладали разом з анатомією і фізіоло­гією, а з 1863 р. за Університетським статутом — разом з гігіє­ною, санітарією і епідеміологією. Статутом 1884 р. було заснова­но окрему кафедру судової медицини.

У Московському університеті такою кафедрою завідували по­слідовно І. Ф. Венсович, Є. О. Мухін, А. О. Армфельд, Д. Є. Мін, І. І. Нейдінг, П. А. Мінаков. Ці вчені сформували московську школу судових медиків. У Петербурзькому університеті в цей період працювали С. А. Громов — автор першого вітчизняного підручника з судової медицини (1832), Є. В. Пеликан, П. П. За- болоцький, Ф. Я. Чистович. Засновником київської школи вважа­ють Н. А. Оболонського — автора «Посібника з судово-медично­го обстеження трупа».

Після Жовтневої революції у зв'язку з докорінною реформою державного устрою і карного права було перебудовано і судово- медичну службу. У 1918 р. при Народному комісаріаті охорони здоров'я РРФСР було організовано відділ громадської медицини

3   підвідділом медичної експертизи, який у 1919 р. став самостій­ним відділом. У ньому було розроблено «Положення про права і обов'язки державних судово-медичних експертів», які було за­конодавчо закріплено введенням Карного (1922) і Карно-проце­суального Кодексів РРФСР (1923). У 1924 р. при НКОЗ РРФСР було утворено посаду головного судово-медичного експерта. То­ді ж організовано бюро судово-медичних експертиз при обласних і крайових відділах охорони здоров'я.

У 1923 р. у Москві було створено Центральну судово-медичну лабораторію, яку у 1931 р. реорганізовано в НДІ судової меди­цини МОЗ СРСР. Організаторами і першими керівниками цього інституту були В. М. Смолянінов і М. В. Попов. З 1939 по 1979 р. директором цього інституту був В. І. Прозоровський, який вніс великий вклад в організацію судово-медичної служби і впровад­ження в практику наукових досягнень судової медицини. Струк­туру судово-медичної служби, організацію підготовки судових медиків законодавчо було закріплено Постановою PHK CPCP

4   липня 1939 р.

У передвоєнний період було видано ряд оригінальних посіб­ників і підручників. Перш за все це посібники з судової медици­ни М. С. Бокаріуса (1925, 1930), підручник «Судова хімія» А. В. Степанова (1929), посібники з судової балістики В. Ф. Чер- вакова (1937) і з судово-медичної акушерсько-гінекологічної ек­спертизи Є. Є. Розенблюма, М. Г. Сердюкова, В. М. Смолянінова (1935). У 1938 р. за участю 1 за редакцією М. В. Попова вийшло керівництво «Основи судової медицини», яке не втратило свого значення і дотепер.

У період Великої Вітчизняної війни було створено службу військової судової медицини (1943). Судові медики входили до складу Надзвичайної державної комісії по встановленню і роз­слідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників. Вони приймали участь у судових процесах по справах про злочини окупантів на території Краснодарського краю, Харківської облас­ті, у нацистських концтаборах смерті Заксенхаузені, Освенцимі, Майданеку та в інших. Важливе місце серед матеріалів обвину­вачення зайняли висновки судових медиків на Нюренберзьскому процесі над головними військовими злочинцями.

У післявоєнний період вийшли в світ «Збірка офіційних і до­відкових матеріалів з судово-медичної експертизи» і монографія

A.        М. Гамбург «Судово-медична експертиза самопоранень» (1946), посібник М. А. Бронникової «Судово-медичний огляд ре­чових доказів» (1947). Пізніше були опубліковані численні посіб­ники з огляду трупа на місці його виявлення, судово-медичного огляду трупа, гістологічного дослідження об'єктів судово-медич­ної експертизи, з судово-медичної гінекології і акушерства, екс­пертизи живих осіб, обстеження одягу, речових доказів та ін.

Викладається судова медицина в медичних інститутах, на ме­дичних факультетах університетів, а також в юридичних вузах і навчальних закладах МВС. У підготовці кадрів судових меди­ків активну участь брали В. М. Смолянінов, В. І. Прозоровський,

B.     Ф. Черваков, А. К. Туманов. Велику роль у підготовці науко­вих і практичних кадрів і в розвитку судово-медичної науки на Україні відіграли М. І. Райський, Ю. С. Сапожніков і М. С. Бо- каріус.

Микола Сергійович Бокаріус (1869—1931) закінчив у 1885 р. медичний факультет Харківського університету. У 1910 р. його було обрано професором кафедри судової медицини цього університету, якою він керував до кінця свого життя. У 1923 р. він організував у Харкові кабінет науково-судової екс­пертизи, перетворений в НДІ (1925). З 1923 р. Бокаріус був Головним держав­ним експертом УРСР. Велике практичне значення мають його роботи в галузі дослідження речових доказів. Запропонована ним проба на сперму і метод макроскопічного обстеження странгуляційної борозни увійшли до всіх підруч­ників і посібників з судової медицини.

Михайло Іванович Райський (1873—1956) закінчив медичний факультет Томського університету у 1898 р. Захистив докторську дисертацію на тему «Діагностика смерті від переохолодження організму» (1907). Завідував ка­федрою судової медицини Саратовського університету (1919—1937), Ленін­градського медінституту (1937—1941), Військово-медичної академії (1941 — 1949), Одеського медінституту (1949—1956). Автор посібника з судової меди­цини (1953). Розробив класифікацію стадій формування трупних плям, що має значення для встановлення давності настання смерті, а також судово- медичну діагностику вогнепальних поранень. Запропонований ним поділ тяж­кості тілесних ушкоджень на три ступеня увійшов до Карного кодексу УРСР.

У 1946 р. було організовано Всесоюзне товариство судових медиків і криміналістів, яке з 1961 р. входить до складу Міжпа- родної академії судової і соціальної медицини, утвореної у 1938 р. З 1958 р. видається журнал «Судово-медична експертиза».

 

 ...  36



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх