Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ГЕРОНТОЛОГІЯ І ГЕРІАТРІЯ

Геронтологія (від yepovTog — старий) — наука, що вивчає біологічні, медичні і соціальні проблеми старіння; геріатрія (від vepcov — старик, іатрєіа — лікування) вивчає особливості перебігу захворювань та лікування їх із старінням організму.

Виділення геріатрії в окрему спеціальність і саму назву геріатрія, анало­гічно педіатрії, запропонував у 1904 р. американський учений Ігнац Нашер (1863—1944). Раніше цей розділ називався герокомією, «опіка над старими» (від Yepwv — старик, xojieco — піклуватись).

Прагнення продовжити життя властиве людству з незапам'ятних часів. У папірусі Сміта уже наводяться засоби проти старості. Поради для продов­ження життя і сам термін «гсрокомія» знаходимо у Галена. Спеціальний трактат про старість «Vctularlus» (під vctula — старик) написав професор Празького університету С. Лльбікус (1343—1427). У ньому він радив для продовження життя помірність у харчуванні, додержання певного режиму в праці та побуті, радив більше рухатись, не сумувати, намагатися підтримувати в собі бадьорий настрій. Перша друкована монографія з геріатрії була опуб­лікована в 1489 р. професором Болонського, пізніше Падуанського універси­тету Зербі (1445—1505). Свою працю під назвою «Геронтокомія» він написав за пропозицією папи Інокентія VIII. Для продовження життя Зербі радив обов'язково виконувати правила особистої гігієни, широко використовувати теплі водні процедури, особливо для нижніх кінцівок, прогулянки на свіжому повітрі після їди, загальний масаж, пити молоко жіноче, овече або молоко ослиці (менш корисне — коров'яче).

У 1754 р. у Росії була опублікована книга лікаря і держав­ного діяча І. Б. Фішсра «Про старість, її ступені та хвороби». Перша наукова ґрунтовна праця про продовження людського життя належить відомому німецькому клініцистові Кристофу Гуфеланду (1762—1836). Його книга «Уміння продовжити жит­тя людини, або Макробіотика» (1797) була перекладена на всі європейські мови і багато разів перевидавалася. В Росії вона перевидавалась 5 разів. Гуфеланд, як і автор першої вітчизня­ної книги «Про продовження людського життя. Як досягти здо­рової і веселої старості» (1801 р.) П. О. Єнгаличов, у своїх висновках для продовження життя радять людям старшого віку не змінювати давніх звичок та навичок, вживати в помірній кількості лише просту, негостру їжу, якомога більше бути на свіжому повітрі, зберігати добрий настрій, не турбувати себе думками про майбутнє, по можливості не звертатися до лікарів і не зловживати ліками.

Винятковий успіх медицини XIX ст. в боротьбі з інфекцій­ними хворобами, особливо зі смертністю в дитячому віці, різко відбився на тривалості життя людства. Якщо середня трива­лість життя людини протягом тисячоліть коливалася в межах ЗО років, то з другої половини XIX ст., з широким застосуван­ням у практиці досягнень мікробіології в різних галузях меди­цини, ряду соціально-гігієнічних заходів, середня тривалість життя почала дедалі збільшуватись і в 1900 р. досягла в Євро­пі 42, а в середині 80-х років XX ст. вона стала 73,7 року. Най­більша середня тривалість життя у 1990 р. була в Японії — 79,1 року (чоловіки — 75,9, жінки — 82,1).

У дореволюційній Росії середня тривалість життя дорівню­вала 32 рокам, в CPCP у 1989 р. середня тривалість життя ста­новила 69 років (чоловіки — 64,6, жінки — 74). На Україні серед­ня тривалість життя на рубежі XIX і XX ст. була у чоловіків 35,9, у жінок 36,9 років. У 1986 р.— відповідно 66,8 і 75 років. З підвищенням середньої тривалості життя змінився віковий склад населення з різким збільшенням осіб старшого віку. Так, у 1939 р. в CPCP особи 60 років і старше складали 6,8 %, а на початку 80-х років—близько 14, в США— 16, Угорщині — 17,2, НДР- 19,1 %.

Перший спеціальний інститут з вивчення старіння і бороть­би за продовження життя було організовано професором психі­атрії Одеського університету А. Д. Коцовським у Кишиневі в 1935 р. А. Д. Коцовський з сином Д. А. Коцовським видавали міжнародний журнал з питань геронтології і геріатрії. Про­довжував їхню роботу професор К. Пархон (1874—1969) у Бухаресті, де він пізніше організував інститут геріатрії (1948 р.). К. Пархон разом із своєю ученицею А. Аслан (1897—1988) за­пропонував застосування ін'єкцій новокаїну як неспецифічного стимулятора адаптаційних здатностей організму. Після смерті К- Пархона А. Аслан очолила цей інститут і значно розширила застосування новокаїнотерапії (геровіталь H3, аславіталь).

З другої половини XX ст. в багатьох країнах Європи і в США створюються інститути геронтології. В 1957 р. в Базелі професор Ф. Верцар (1886—1978) почав видавати журнал «Ге­ронтологія», а роком пізніше на власні кошти організував Інститут експериментальної геронтології.

У 1958 р. у Києві було створено Інститут геронтології АМН СРСР. Великими центрами по вивченню проблем старін­ня є Національний інститут старіння США (утв. у 1974 p.) і Токійський інститут геронтології (утв. у 1972 p.).

У XX ст. було висунуто багато різних теорій щодо механіз­мів старіння. Родоначальником наукової геронтології треба вважати І. І. Мечникова, який почав експериментальне до­слідження процесу старіння. Значний внесок у розвиток герон­тології зробив О. О. Богомолець. Він надавав першорядного значення в механізмах старіння стану фізіологічної системи сполучної тканини і, виходячи з цього, для впливу на темп старіння радив вводити малі дози антиретикулярної цитоток­сичної сироватки (АЦС). Велике значення у вивченні змін обміну при старінні мають роботи харківської школи онтофізіо- логів. її засновник О. В. Нагорний (1887—1953) видав україн­ською мовою першу монографію з експериментальної геронто­логії «Проблема старіння та смерті (матеріали до вікової фі­зіології)» (1935 p.), де він розглядає старіння як наслідок затухаючого самооновлення цитоплазми. Цей напрям продов­жує його учень академік AH України В. М. Нікітін.

Згідно з сучасним уявленням старіння слід розглядати як процес руйнування живої системи продуктами, що виникають у ході нормального метаболізму, який зумовлює зміни в регуля­торних системах, зниження адаптаційних здатностей організму, формування вікової патології і підвищення вірогідності смерті. Б. Стрелер характеризує процес старіння чотирма рисами: уні­версальністю, поступовістю, ендогенністю і руйнівністю. Най­більш поширеними механізмами старіння вважають утворення поперечних зв'язків у білкових молекулах (Б'йоркстен, Верцар), вплив вільних радикалів (Харман, М. М. Емануель), зміни в регуляторних системах (В. В. Фролькіс, В. М. Дільман). Поряд із старінням, на противагу йому, мобілізуються адаптаційно- регуляторні механізми, спрямовані на збереження життєдіяль­ності організму (антистаріння — Р. Катлер; вітаукт — В. В. Фролькіс).

Прогресуюче старіння населения в економічно розвинених країнах обумовило розвиток клінічної геронтології і геріатрії. З віком неухильно збільшується кількість випадків атеросклеро­зу і його ускладнень (ішемічна хвороба серця і мозку), гіперто­нічної хвороби, раку, цукрового діабету, паркінсонізму. Це вже само по собі свідчить про суттєвий зв'язок між старінням і пато­логією, про необхідність розглядати ці основні захворювання як вікову патологію.

Успіхи кардіології, онкології, діабетології неможливі без ро­зуміння основ взаємозв'язку між старінням та віковою патоло­гією. З цієї точки зору велике значення мають клінічні дослід­ження геронтологів, спрямовані на визначення вікових переду­мов розвитку патології старіючого організму, можливості її про­гнозування, розробку спеціальних засобів впливу на організм, що старіє. Найбільш надійним і універсальним засобом поперед­ження вікової патології може стати вплив на процеси старіння. В цьому плані велику увагу приділяють розробці геріатричних препаратів, що здатні нормалізувати обмінні процеси, підвищу­вати адаптаційні можливості організму. До їх складу входять вітаміни, мікроелементи, амінокислоти, антиоксиданти.

Діагностика і лікування людей похилого віку мають свою спе­цифіку. Для людей старечого віку характерне поступове нарос­тання симптомів, у тому числі гострих запальних і інфекційних захворювань. Як правило, перебіг захворювань атиповий. Стер­тість клінічної картини характерна як для терапевтичних (пнев­монія, стенокардія, інфаркт міокарда), так і хірургічних хвороб, зокрема для гострої патології у черевній порожнині.

Мультиморбідність — ще одна з особливостей патології у лю­дей похилого і особливо старечого віку. Вони можуть мати де­кілька хвороб, часто різного генезу. Ці хвороби безсимтомні або слабко виражені. Незначні скарги часто не відповідають загаль­ному тяжкому стану хворого. Лікарські засоби людям похилого віку слід призначати з обережністю, оскільки в них легко може розвинутися лікарська інтоксикація.

В галузі соціальної геронтології провадяться дослідження ролі способу життя, праці, харчування у старінні людини. Важ­ливими соціальними проблемами є збереження працездатності робітників похилого віку, їх професійна перепрофілізація, підго­товка до виходу на пенсію, освіта.

Особлива увйга приділяється аналізу потреби людей похило­го віку у різних видах медико-соціальної і побутової допомоги і в розробці нових форм і методів її організації.

Виявлення закономірностей демографічних змін дозволяє прогнозувати соціальні і економічні наслідки старіння населення.

Першу конференцію з питань старіння і довголіття було проведено у 1938 р. Академією наук УРСР за ініціативою О, О. Богомольця. У 1950 р. за ініціативою В. О. Коренчев- ського утворена Міжнародна асоціація геронтологів (МАГ), яка провела свій перший конгрес у Льєжі (Бельгія). На ньому були представники 14 країн. IX конгрес МАГ відбувся у Києві в 1972 р. (близько 3000 учасників із 45 країн), на якому прези­дентом МАГ на наступні 4 роки було обрано директора Інституту геронтології АМН CPCP академіка All CPCP Д. Р. Чеботарьова. XIV конгрес МАГ проходив у Мехіко в 1989 р.

Організація Об'єднаних Націй оголосила 1982 р. роком ста­рих людей і провела у Відні спеціальне засідання Генеральної Асамблеї, присвячене соціальним проблемам населення похило­го і старечого віку.

Починаючи з 1991 р. за ініціативою ООН 1 жовтня оголошено Днем людей похилого віку. Це зроблено з метою привернути увагу світової громадськості, урядових і неурядових організацій до проблем старіння і стимулювати політику, направлену на створення гарантій соціального і економічного забезпечення лю­дей похилого віку, а також надання їм можливості брати актив­ну участь у житті суспільства.

 

 ...  37



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх