Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ШПИТАЛІ, ЦЕХОВА МЕДИЦИНА

У XV ст. зруйнований внаслідок постійних нападів золотоор- динців Київ втратив на деякий час провідну роль у культурному житті українських земель. Таким містом стає Львів.

Уже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомос­ті про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У по­датковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років, а воду в окремі будинки заможних осіб подано в 1614 р. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов'язок міського ката (tortor) входило вивезен­ня з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки ді­тей благородних і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою русин Василь. В 1447 р. в міських актах уперше згадується про запрошення для задоволення гро­мадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600 грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус із зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях. Була в місті також лазня, яку «за звичаєм та правом» було звільнено від усяких податків. Школярі та вчителі мали право раз на два тижні користуватися нею безплатно.

Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з найбільших епідемій була в 1623 p., коли загину­ло близько 20 тисяч чоловік, вулиці міста були завалені трупа­ми. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кам- піан, який один залишився з влади міста; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

На час переходу Львова і галицьких земель у 1773 р. під владу Австрії у місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів 6 (2 французи, 1 італієць, 1 чех, 2 поляки). Спроби відкрити у Львові вищу медичну школу робились ще в XVII ст., але Кра­ківський університет, побоюючись конкуренції, добився заборо­ни відкриття такої школи. Медичний факультет у Львівському університеті було створено тільки наприкінці XIX ст.

Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. шко­лу, де крім релігійних наук вивчали «науки визвольні» та кла­сичні мови; окремі викладачі цієї школи були вихованцями

ГІадуанського університету. В цій школі працював «презацний математик, філософ, астролог і medicus excelentissimus» Ян Латошинський, який перед цим був професором у Краківсько­му університеті. В Острозі також функціонував великий шпи­таль з річним бюджетом 4000 злотих — сума на той час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна га­дати, що лікувальною справою там керували дипломовані ліка­рі. В ті часи лікарська справа була цілком поза увагою і конт­ролем державної влади.

Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже сміливими зобов'язаннями в певний строк вилікувати ту чи іншу хворобу. Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу. Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі — me­dicus literatus, а лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і в інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираю­чись на віковий досвід народної медицини, і їх слід вважати безпосередніми спадкоємцями давніх знахарів. У більших міс­тах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікуваль­ні рукодійні заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знан­ня. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань ци­рульників. Окремі з них досягли великої майстерності в ліку­ванні ран, здійсненні ампутацій, операцій витину каменів, вири­вання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.

Ремісники середньовічних міст з економічних і правових причин об'єднувалися в цехи. Документальні відомості про ре- місників-лікувальників, або цирульників, знаходимо в архівах з кінця XIV ст., коли по містах України заведено було обмеже­не самоврядування, відоме в нашій історії під назвою магде­бурзького права. В XV ст. Київському магістратові були підпо­рядковані 16 ремісничих цехів різних спеціальностей, між ними був і цех цирульників. Цехи цирульників протягом багатьох століть були своєрідною і єдиною школою медичних кадрів для широких народних мас.

За тих часів кожен дипломований лікар звичайно мав коло себе кількох учнів, які допомагали йому в роботі, вчилися вико­нувати дрібні лікувальні маніпуляції та набували навичок до­гляду за хворими. З часом вони працювали по містечках і біль­ших селах самостійно. Кількість таких учнів була невелика. Працювати по містах, де були цехи цирульників, вони не мали права під загрозою штрафів.

'Зразком для цехів цирульників на Україні був львівський цех, заснований у 1512 р.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об'єднання: 1) учнів, яких на Україні називали хлопцями (dis- cipulus); 2) підмайстрів — вони називалися молодика­ми, челядниками (medicus socius, servus); 3) майстрів (magister).

Учнів приймали віком 12 років, грамотність для них була необов'язковою. Кожний учень перед всту­пом вносив до цехової скриньки певну суму (від 6 грошів до 6 злотих). На­вчання учня тривало три ро­ки. Майстер не повинен був мати більше ніж 3—4 учнів. Майстри вчили робити кро­вопускання, ставити бан­ки — сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев'язува­ти рани, накладати лещата при переломах, вправляти вивихи, виготовляти різні пластири для лікування ран. Учні ви­вчали ознаки певних хвороб і обов'язково голярську справу.

Збереглася копія статуту цеху цирульників XVIII ст. В ньому обсяг діяльності цирульників окреслюється так: «Оное мастер­ство цирюльников имеет состоять в том: бреить, кров жилную и зашкурную пускать, раны гоить рубаные и стреляные, а особен­но в вырывании зуба и в излечении французской и шолудней болезней, в поставке крастеров и в шлюфовании бритов». Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хво­роб, захворювання зубів підлягали компетенції цирульників. В інструкції магістрату до статуту зазначається, що цирульни­ки «особливо внутренних и других к тому их цирюльническому майстерству неподлежащих болезней, кроме какие они в тех своих пунктах показали, отнюдь лечить не имеют».

Оскільки в більшості населених пунктів лікарів на Україні не було, то є всі підстави вважати, що і «внутренние и другие неподлежащие их мастерству болезни» лікували також цируль­ники.

Печатка Київського цеху цирульників із зображенням бритви, ножиць, гребінця з косою, банки з п'явкою та зубних щипців. (Київський історичний музей).

Закінчивши навчання, учень робив до цехової скриньки пев­ний внесок (близько 12 злотих), і його вписували до цехової книжки вже підмайстром, молодиком. Молодик повинен був працювати у свого майстра ще 6 місяців, дістаючи лише 1 гріш на тиждень. Після цього строку він мав право перейти на робо­ту до іншого майстра. За більшістю статутів, підмайстер, закін­чивши науку в основного майстра, повинен був розпочати «мандрування». Діставши від свого цеху довідку про навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і, за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів. «Мандрування» мало на меті ознайомлення молоди­ка із засобами лікування по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України від обов'язку «мандру­вання» можна було відкупитися певним внеском до цехової скриньки.

Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість ро­ків після початку навчання цирульничої майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, він вносив до цехової скриньки 10 злотих і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів потрібно було виго­товити мазі, пластири (окремі з них складалися з 19 речо­вин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удо­вою цирульника або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості завдань зменшувався наполовину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу. Безправний стан підмайстрів не раз викликав страйки їх, якими вони доби­валися права на свої окремі збори, на вибори поміж себе стар­шого, збільшення платні до половини виробітку, запровадження товариських судів тощо.

У жодному статуті цеху цирульників не йдеться про конт­роль лікарів за їхньою працею. Очевидно, його не було. Життя членів цеху нормувалося статутом. Особливо це стосувалося учнів та підмайстрів. У статуті, власне, лише й була мова про їхні обов'язки на користь майстра і ні слова про їхні права.

Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало близько 100 злотих, які не завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справити її через рік після іспитів. Не­виконання новим майстром цього обов'язку перед цехом кара­лося штрафом до 5 фунтів воску (близько 20 злотих).

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі по­шаною серед населення, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася їхньою поведінкою і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цируль­ників, які в цехи з тієї чи іншої причини- не були вписані. На­зивалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба. У маєтках поміщи­ки мали своїх цирульників з кріпаків, яких віддавали в науку до лікарів або до міських цирульників.

За архівними матеріалами, цирульники навіть у Києві здебільшого були неписьменні. Свої знання вони здобували з переказів і наочним навчанням. Лікували вони переважно засобами народної медицини, відомості про яку знаходимо в тогочасних рукописних лікарських порадниках. Для лікування ран широко використовували пластири-мазі. Для прикладу наведемо склад одного поширеного пластиру з лікувальника XVIII ст.: «Свинячого міхурового свіжого сала, живиці, воску молодих бджіл, оливи, білок з яйця курячого — всього по .рівній частині змішати, присмажити на легкому вогні і з того учи­нити пластир до рани». Найбільш уживаний пластир-мазь для ран готувався з вареної цибулі і меду. Всі мазі для пластирів виготовляли гарячим способом, таким чином вони піддавалися свого роду антисептичній обробці.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користу­валося міське і сільське населення, було кровопускання, його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам, щоб звіль­нити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що крово­пускання зміцнює і посилює працездатність.

Цирульники, обслуговуючи широкі маси міського і сільсько­го населення, близькі до них своїм світоглядом, становили основні кадри, які лікували народ протягом багатьох віків. З часом, після возз'єднання України з Росією, першим урядо­вим лікарям по містах і повітах довелося вести з цирульниками велику боротьбу, щоб підпорядкувати їхню роботу своєму конт­ролю. Фактично цехова медицина на Україні втратила своє зна­чення лише в другій половині XIX ст.

 

 ...  42



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх