Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ОП1КУВАЛЫЮ-Л1КУВАЛЫИ ЗАКЛАДИ

В історії медицини на Україні не можна обминути братств — організації українського міщанства, які в XV— XVIII ст. мали велике значення в житті народу, в його боротьбі проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували здавна. Вони займалися різноманітною релігійно-бла­годійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим та хворим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 p., читаємо: «Знай, що по всій землі козаць­кій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis — гос­тинний) .

Одним із значних на Україні було Львівське братство. Най­давніші писемні згадки про нього відомі з 1439 р. Найбільшого впливу братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню, обладнання якої спочатку складалося з ви­купленої із застави друкарні першодрукаря Івана Федорова, який втік з Москви від переслідувань царя Івана IV (Грозно­го). Зі школи братства виходять перші викладачі «вільних наук» для Києва, Луцька, Вільна, Слуцька та ін. При Онуфріїв- ському монастирі братство влаштовує в 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістає матеріальну допомогу від царя Федора

Трахтемирівський шпитальний монастир на Дніпрі.

Іоановича. В передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще чотири невеличкі шпиталі.

Братські шпиталі, школи утримувалися коштом парафіян. У містах великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об'єднувалися і мали один шпиталь. У деяких містах шпиталі утримувалися на митні кошти, що їх брали за користу­вання міськими вагами, за переїзд через мости, переправу по­ромом. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були на Україні шпиталі, існування яких забезпечувалося за­повітами заможних осіб, які відписували для цього села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів на Україні в XVII та XVIII ст. можна скласти уявлення з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Мало­російської колегії. За цими книгами, в 1732 р. в Чернігівському полку було 118 шпиталів, Лубенському—107, Миргородському — 29, Ніжинському—138, Полтавському — 42, Переяславському — 52.

Усі ці шпиталі мали опікувальну мету. Лікувальні заклади виникли пізніше. Медичну допомогу хворим, за винятком без­притульних, подавали вдома, це було цілком приватною справою.

Київське братство засноване пізніше — в 1615 р. Воно мало свою школу і шпиталь «для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецких и людей рицарс'ких», як зазначається в його засновній грамоті.

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобут­ність.

У цій боротьбі почесну роль відіграли українські козаки. Частина з них за дніпровськими порогами створила свій осере­док — Запорізьку Січ, яка стала військовим заслоном проти походів на північ військ кримських татар, які в XVI—XVII ст. нерідко доходили навіть до Москви.

Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових су­тичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластири для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчів брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо в праці французького інженера Боплана, який прожив на Україні 17 років і свої спостереження виклав у книзі, виданій 1650 р. Він пише: «Я ба­чив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розводили в чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок вставали в доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною... Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...» Боплаи зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони грунту­валися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою реального стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кіль­кістю поранених, частина яких залишалась назавжди інваліда­ми. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там було спо­руджено будинки й церкву, оточені захисними ровами. На про­хання козаків з Києва в цей шпиталь було запрошено ієромона­ха Паїсія, на якого крім духовних обов'язків покладався також обов'язок лікувати інвалідів і поранених. Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь у Трахтемирівському монастирі на Дніпрі, нижче від Канева.

Військові шпиталі були в монастирях Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче при­ймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. У козацьких шпиталях, на противагу цивільним у містах і селах, знаходили притулок не тільки інва­ліди, тут також лікували поранених та покалічених у боях за­порожців коштом Січі. Це були своєрідні перші військові ліку­вальні заклади на Україні.

У самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 p., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як про це пише в літопису Величко, «ранено до осмидесят товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюри- кам сечовим, за награждение з скарбу войскового им данное лечити приказал».

Після возз'єднання України з Росією Запорізька Січ і далі задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медич­на канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі відрядила лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів

«Запорізький Спас» — головний козацький шпиталь у Межигір'ї коло Києва.

звертався через гетьмана К. Розумовського в Петербург з про­ханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой и помощниками». На це клопотан­ня було дано згоду, але медичний пункт з дипломованим ліка­рем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір'ї після 1755 р. передбачалось перетво­рити на інвалідний громадський будинок. Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межи­гір'ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р. в день наміченого відвідування Межигір'я Катериною II з не­відомих причин згорів. Архів монастиря згорів ще раніше, в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього лікувального закладу.

 

 ...  44



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх