Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

Відкриття Московського університету.

М. В. Ломоносов

У 1755 р. в ініціативи геніального вітчизняного вченого Ми­хайла Васильовича Ломоносова (1711—1765) було відкрито Московський університет, якому судилося відіграти видатну роль у розвитку не тільки вітчизняної, а й світової науки. За проектом М. В. Ломоносова до складу Московського універси­тету входив і медичний факультет — «для умножения в России российских докторов и хирургов, которых очень мало». М. В. Ло­моносов, як великий енциклопедист-природодослідник, виявляв жвавий інтерес до питань медицини, особливо фізіології. «По­лезнейшая роду человеческому наука єсть медицина»,— писав він. Ломоносов вивчав питання теплоутворення в організмі, зо­рові і смакові відчуття, дав наукове пояснення процесові дихан­ня. Він звертав увагу лікарів на необхідність знання ними хі­мії: «Медик без довольного познания химии совершен быть не может». У своїй праці «О размножении и сохранении россий­ского народа» Ломоносов подав широку програму необхідних заходів не лише щодо оздоровлення дітей, а й у справі охорони здоров'я всього населення країни. «Великое множество лю­дей,— писав Ломоносов,— впадает в разные болезни, о излече­нии коих весьма мало есть учреждений. Требуется по всем го­родам довольное число докторов, лекарей и аптек, удовольст­вованных лекарствами, чего нет и сотой доли, и войско россий­ское весьма недовольно снабжено медиками... От такого не­призрения многие коим бы жить умирают»

В усіх своїх працях Ломоносов обстоював думку, що лише спостереження природи і дослід можуть бути основою для справжньої науки. «Ныне ученые люди, а особливо испытатели натуральных вещей, мало взирают на родившиеся в одной голо­ве вымыслы и пустые речи, но больше утверждаются на досто­верном искусстве. Мысленные рассуждения произведены бывают из надежных и много раз проверенных опытов» 1. Разом з тим він підкреслював, що досвід потрібно осмислювати, вміти роби­ти з нього потрібні узагальнення.

За цими настановами Ломоносова і йшли всі прогресивні вітчизняні вчені в різних галузях знання, зокрема і в медицині.

У своєму «Листі про користь скла» він зупиняється на зна­ченні мікроскопа у розпізнаванні і лікуванні хвороб:

...В нынешних веках нам микроскоп открыл, Что бог в невидимых животных сотворил! Коль тонки члены их, составы, сердце, жилы, И нервы, что таят в себе животны силы!

...Прибавив рост вещей, сколь нам оно потребно, Являет трав разбор и знание врачебно. Коль много микроскоп нам тайностей открыл, Невидимых частиц и тонких в теле жил!..

Там же М. В. Ломоносов описує електростатичну машину і повідомляє, що сам — і притому успішно — користувався нею для лікування хвороб.

Учень Ломоносова перший вітчизняний професор анатомії

0.       П. Протасов (1724—1796), син солдата, крім спеціальних на­укових медичних праць писав і перекладав популярні роботи для народу з питань охорони здоров'я. Його учні — академіки

1.      І. Лепьохін (1740—1812) і М. Я. Озерецьковський (1750— 1827) були учасниками тривалих експедицій Академії наук для вивчення природних багатств країни, санітарно-побутових умов життя населення.

З праць іноземних учених, які викладали у XVIII ст. в Пе­тербурзькій Академії наук (заснована в 1725 р.), для медици­ни, як і для природознавства взагалі, мали значення праці Кас­пара Вольфа (1734—1794). У своїй видатній книзі «Теорія зародження» Вольф, на противагу поширеній у ті часи теорії преформізму, за якою в яйці і сперматозоїді наявний уже сфор­мований організм, довів, що таких преформованих органів не існує, а зародок розвивається шляхом поступового і послідовно­го утворення органів.

225

Положення про поступовий розвиток у природі доводив у ті часи і Афанасій Каверзнев. У своїй праці «Про переродження тварин» (1775), надрукованій російською і німецькою мовами, Кавёрзнев показував, що умови навколишнього середовища та умови живлення з часом можуть спричинювати істотні зміни в організмах тварин.

Палата клінічного госпіталю у XVIII ст.

Медичний факультет Московського університету почав пра­цювати лише з 1764/66 навчального року, після закінчення (1763 р.) Семилітньої війни. Відсутність потрібних лабораторій і клінік перешкоджала протягом усього XVIII ст. належній під­готовці лікарів на цьому факультеті. З цього погляду факуль­тет значно поступався перед госпітальними медичними шко­лами.

Першу клінічну палату на 10 ліжок для занять із студента­ми медичного факультету було виділено у військовому госпі­талі лише в 1797 p. На медичному факультеті навчалося дуже мало студентів: за перші ЗО років свого існування факультет випустив лише 20 лікарів.

Студенти університету жили в гуртожитку під суворим наглядом началь­ства, яке всіма засобами намагалося виховати їх у дусі відданості релігії і престолові. На кожну кімнату давалося три Біблії. Студенти одягалися в мун­дири, на лекції з'являлися в напудрених перуках і зі шпагою. За провину у студента відбирали шпагу, одягали його в селянське вбрання, садовили в карцер на хліб і воду.

і властиву лише їй будову, а тому майже незчисленну кількість будов знаходимо»,— учив Зибелін.

Особливо підкреслював він важливість для здоров'я додер­жування гігієнічних правил та загартовування. Розуміючи всю недостатність суто теоретичного викладання, він увів показ експериментів на лекціях з фізіології і патології і демонстру­вання хворих на клінічних лекціях.

Причини захворювань і передчасної смерті людей Зибелін пов'язував не лише з фізичними, а й із соціальними фактора­ми. «Є багато причин цієї передчасної загибелі людства,— за­значав Зибелін у своєму «Слові», публічній лекції у Москов­ському університеті,— яких два джерела вбачаю: фізичне і політичне».

У Зибеліна було багато учнів і послідовників. До них нале­жав, зокрема, М. Я. Мудров, видатний терапевт першої поло­вини XIX ст.

Ф. Г. Політковський (1756—1809), закінчивши Чернігівську колегію і медичний факультет Московського університету, здо­був ступінь доктора медицини в Лейдені. Протягом 25 років ви­кладав на медичному факультеті природознавство і хімію, а пі­сля смерті Зибеліна — практичну медицину. У своїй виклада­цькій практиці і в наукових працях дотримувався матеріалістич­них поглядів.

Політковський закликав лікарів у діяльності спиратися на власний досвід і спостереження, критично ставитися до автори­тетів. Він брав активну участь у громадській діяльності, часто виступав з публічними лекціями, був близький до літературного гуртка М. І. Новикова. Політковському належить перша вітчиз­няна праця з історії світової медицини.

За статутом медичний факультет Московського університе­ту мав право надавати вчений ступінь доктора медицини. Впер­ше цей ступінь було присуджено в 1794 р. вихованцеві Київ­ської академії Хомі Борсуку-Мойсєєву за дисертацію «Про ди­хання». Протягом 16 років Борсук-Мойсєєв викладав на медич­ному факультеті фізіологію, патологію, терапію. Переклав із своїми примітками ряд праць іноземних авторів з фізіології та терапії.

Початок держаннях находім у медичній справі

Невтручання державної влади у справи охорони здоров'я особливо тяжко відчувало населення під час численних епіде­мій, які вибухали то в одному, то в іншому місті країни. Таке ж становище спостерігалося фактично і після возз'єднання Украї­ни з Російською державою до часів Петра І.

Петро І створив замість Аптекарської приказу Медичну канцелярію на чолі з головним лікарем, який мав стародавню грецьку назву — архіятр. Ця назва за керівниками медичної

справи в Росії зберігалася до 1763 p., коли Медичну канцеля­рію змінила Медична колегія.

У 1721 р. в Росії було прийнято закон, за яким: 1) ніякому доктору медицини та лікареві не дозволялося провадити медич­ну практику без попереднього іспиту при Медичній канцелярії; 2) всі госпіталі підпорядковувалися Медичній канцелярії; 3) лі­ки мали продаватися за певною таксою. Зрозуміло, ця постано­ва, якщо врахувати дуже обмежену в ті часи кількість лікарів і аптек, могла мати чинність лише в найбільших містах. Однак це вже свідчило про пряме втручання держави в організацію медичної справи. Найвиразніше в ті часи це втручання виявило­ся в протиепідемічних заходах, які здійснювалися через дер­жавний апарат. Коли 1718 р. виникла чума на Україні, Петро І видав наказ, за яким усі заражені місцевості належало оточи­ти заставами, на великих шляхах побудувати шибениці і всіх, хто обминав би застави потай, наказано було «вешать, не списываясь». Листи від кур'єрів належало приймати лише через вогонь, тричі переписувати і лише останню копію надсилати за призначенням.

Першим вітчизняним лікарям доводилось приділяти дуже велику увагу боротьбі з пошесними захворюваннями. Через брак у ті часи певних знань про етіологію цих захворювань і засобів запобігання їм багато лікарів заражувались і гинули.

Серед вітчизняних лікарів-учених, які велику увагу приділя­ли вивченню засобів запобігання чумі і лікування її, слід зга­дати доктора Данила Самойловича, який здобув визнання у тогочасній світовій медичній науці.

Данило Самойлович (1744—1805), закінчивши Київську ака­демію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку пол­ковим лікарем. У 1780 р. одержав докторський диплом у Лей­дені. Після цього він майже весь час працював на Україні, ве­дучи боротьбу з епідеміями чуми, які вибухали в різних місце­востях. Самойлович був людиною, близькою до всемогутнього в ті часи князя Потьомкіна, що давало йому змогу широко і з великим успіхом здійснювати протичумні заходи, йому нале­жить багато праць російською і французькою мовами, присвя­чених, головним чином, дослідженню чуми.

Самойлович у своїх працях був палким послідовником мето­дів М. В. Ломоносова, висловлювання якого брав епіграфами для своїх праць. Він переконливо Д9ВІВ, що чума не переноси­ться міазмами, які виникають внаслідок гниття різних органіч­них речовин, як це було визнано тогочасною наукою, а передає­ться при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович за­пропонував для медичних працівників запобіжне щеплення про­ти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції під час чумних епідемій, за якими не треба було спалювати будинки і речі заслаблих, від чого в ті часи населення уражених місцевостей терпіло матеріально.

Своїми працями він значно сприяв проведенню санітарних за­ходів у російській армії.

Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патоло- гоанатомічних розтинів і мікроскопічних досліджень зна­йти збудник чуми. Зрозуміло, що ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не могли увінчатися успі­хом.

У своїй праці «Мікроскопічні дослідження, які провадив у Кременчуці Данило Самойлович» він писав: «Отрута пошесна складається з деякої особливої і зовсім відмінної речовини, про яку ніхто раніше не знав і яку нині досліджено мною через якнайточніші мікроскопічні та інші спостереження... Хвороба ця ніде й ніколи інакше не заражає, як тільки шляхом дотику». Самойлович висловлював оптимістичну впевненість у подоланні чуми. «Збудеться сподівання моє,— писав він,— і побачимо ми всі, що морова смертоносна пошесть, заразоносна чума, так са­мо в народі вже не буде небезпечна, як і сама віспа, тим паче віспа щеплена». Данила Самойловича було обрано членом 12 іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.

Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медич­них школах, ім'я цього видатного вченого скоро було забуте і майже не згадувалося у працях з історії медицини. Навіть точ­на дата його смерті була невідома. Лише новими дослідження­ми архівних матеріалів доведено, що помер Самойлович у 1805 р. і похований у Миколаєві над Південним Бугом. У цьому місті в 1968 р. йому споруджено пам'ятник, його іменем назва­но нову лікарню в приміському селі, де містився великий вій­ськовий госпіталь, очолюваний Д. Самойловичем.

Одночасно з Д. Самойловичем велику роботу з оздоровлен­ня армії, з організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час провадив штаб-лікар Юхим Білопольський.

Юхим Білопольський народився в 1753 р. Закінчивши Чернігівську коле­гію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі. За дорученням славетного полководця О. В. Суворова відав організацією заходів щодо охорони здоро­в'я солдатів. Суворов не раз у своїх наказах по армії вимагав від командирів виконання всіх настанов цього «искуснейшего штаб-лекаря». В цих настановах вимагалось: «Причини хвороб, яких стає дедалі більше, знати неодмінно, а вишукувати їх не в лазареті між хворими, але між здоровими у полках, батальйонах, ротах, корпоральних та різних окремих командах, дослідивши їхню їжу, питво, будову казарм і землянок, час їх побудови, простір і тіс­ноту, чистоту, кухарський посуд, все утримання». Пізніше Білопольський працював під керівництвом Д. Самойловича у приморських госпіталях на Чорному морі.

Величезна шкода, якої завдали епідемічні захворювання, особливо чума, південним землям країни, примусила державну владу створити медичну організацію, яка провадила б постійні спостереження і здійснювала певні запобіжні заходи проти за­несення чуми. Таку установу було засновано в 1740 р. під наз­вою Васильківського карантину під Києвом. За зразок при організації його було взято відомі на всю Європу карантини у Венеції та Рагузі (тепер — Дубровник, Югославія).

У Василькові містився головний карантин, підвідділи його були в Переяславі, Черкасах, Кременчуці, Добрянці, Перево- лочні, Бахмуті, Ізюмі та Луганську. Очолював карантин голов­ний лікар, підвідділи — лікарі. З головних лікарів Васильків­ського карантину варто згадати Івана Полетику, який з 1763 р. очолював його протягом 20 років.

Іван Полетнка (1722—1783) медичну освіту здобув у Лейденському уні­верситеті. Дисертацію «Про природжені захворювання» він захистив так успішно, що його було рекомендовано професором медичного факультету Кільського університету в Німеччині. Пробув він на цій посаді два роки і за своїм бажанням повернувся на батьківщину, де його було призначено спочат­ку головним лікарем генерального госпіталю в Петербурзі, посаду якого до цього часу займали лише іноземні лікарі. Тут йому довелося налагоджувати медичне і господарське обслуговування хворих солдатів, вести наполегливу боротьбу із зловживаннями. В одну з своїх поїздок на Україну він завербував і привіз до Петербурга 50 учнів з українських колегій для госпітальних ме­дичних шкіл.

Незважаючи на організацію карантинів, епідемії чуми час від часу вибухали в різних місцевостях України. Найгрізніша з них —- епідемія 1770—1772 pp. З України вона була занесена до Москви й винищила велику кількість населення. Перебіг епі­демії в Москві докладно описав О. Ф. Шафонський, лікар мос­ковського генерального госпіталю, у фундаментальній праці «Опис морової пошесті, що була в столичному місті Москві з 1770 по 1772 рік, з додатком всіх для припинення оної тоді встановлених закладів» (1776). Ця праця особливо цінна своєю документальною частиною, в якій викладено всі заходи, що здійснювалися у Москві,— організація навколо Москви каран­тинних застав, лікарські наради та ухвали цих нарад, ізоляція хворих і підозрілих, поховання трупів тощо, аж до витрачених на окремі заходи коштів. Лікарі, що брали участь у боротьбі з чумою (О. Ф. Шафонський, К. О. Ягельський, Д. С. Самойло­вич, С. Г. Зибелін та ін.), працювали самовіддано, ризикуючи життям. Вони всіляко уникали насильницьких заходів, які бу­ли б незрозумілі населенню і могли його налякати. Водночас у багатьох місцях виникали бунти незадоволеного населення, що супроводилися розгромом продовольчих складів і монастирів, де були зосереджені хворі. Налякана імператриця Катерина II прислала до Москви свого фаворита графа Григорія Орлова з великими військовими з'єднаннями. Діючи методом «батога і пряника», Орлов, з одного боку, звільнив з тюрем ув'язнених злочинців і використав їх для видобування із «заморних» бу­динків численних трупів померлих від чуми і поховання їх, з другого — проводив масові страти бунтівників на Красній пло­щі. Після закінчення епідемії на околиці Петербурга було спо­руджено коштом заможної частини москвичів велику арку з написом «Орлову від чуми врятована Москва». Арка збереглася до наших днів.

При лікуванні епідемічних захворювань у XVIII ст. вважали за необхідне, виходячи з ідей гуморальної патології, звільняти організм хворих від materia morbifica різними спорожнювальними засобами: кровопусканнями, проносни­ми, блювотними, потогінними. Особливо дійовим вважали кровопускання — в першу ніч, повторення його на другий і третій день (відомий англійський лікар Russei, 1726—1800). «Слід випускати краще побільше крові, ніж мало»,— радив професор Санкт-Петербурзької госпітальної школи й. Шрайбер (1705— і 760). Так пропонував у своїй інструкції щодо лікування чуми і генеральний штаб-доктор російських армій Й. JIepxe в 1738—1739 pp. та в 1770—1771 pp. під час вибуху епідемії на російсько-турецьких фронтах. Наслідки такого лікування були жахливі. Приміром, в гарнізоні м. Очакова, який мав у своему складі до 7500 чоловік, за квітень 1738 р. померли від чуми 7200 осіб. Під час спалаху чуми в армії на початку 1770 р. спостереження переконали лікарів у шкідливості спорожнювальних засобів, особливо кровопускань, які не тільки не допомагали, а прискорювали смерть хворих. Першими це помітили лікарі в чумному шпиталі біля м. Ясси І. Рембовський та А. Вишетицький, які, нехтуючи інструкцією, почали широко застосовувати не спорожнювальні, а цілий арсенал зміцнювальних засобів, що значно зменшило число смертель­них випадків. До такого ж висновку прийшов і доктор медицини Сила Митро- фанів, який в цей же час очолював чумний госпіталь у Києві. (Пізніше в Бу­харесті А. Вишетицький і С. Митрофанів заразилися чумою і померли). Цей новий метод лікування чуми почали широко застосовувати Рембовський, Самойлович, Орреус, Ягельський та інші лікарі в чумних госпіталях Москви під час епідемії 1771 р. Число видужалих у госпіталях, де працював Д. Са­мойлович, в Москві і в 1784 р. в чумному госпіталі в Кременчуці, дорівнювало 49 % — число досі незнане. Такі результати лікування чуми російськими лі­карями знайшли жвавий відгук у світовій медичній пресі.

Слід зазначити, що боротьба з чумою під час епідемії 1770—1771 pp. на Лівобережній Україні провадилася, особливо по містах, за всіма вимогами тогочасної науки. Зовсім інакше йшли справи на Правобережній Україні, яка перебувала під владою королівської Польщі. Населення там було цілком за­лишене напризволяще. З тогочасних хронік ми довідуємося, що, приміром, населення м. Браїлова, коли в серпні 1770 р. спа­лахнула в місті чума, покликало на допомогу з Вінниці відуна. Він викопав з могили мерця, що помер від чуми, прив'язав його до хвоста білого коня і в супроводі 12 парубків проволо­чив труп по вулицях, що, зрозуміло, викликало спалах епідемії по всіх районах міста. Великі чумні епідемії були на Україні в 1797—1798 pp. і навіть у першій половині XIX ст.

Епідемія чуми в 1797—1798 pp. охопила Поділля і Волинь. У Проскурів- ському та Кам'янецькому повітах, звідки почалась епідемія, вимирали цілі села. Епідемія настільки тяжко відбилась на економіці цих губерній, що на­селення було звільнено від усіх податків на 3 роки.

Під час епідемії чуми в Одесі в 1812 р. з 3500 заслаблих померли 2655, в навколишніх селах—1087 осіб. Спалахи чуми в Одесі в 1823, 1829 та 1837 pp. вдалося вчасно розпізнати і швидко припинити.

Великої шкоди населенню завдали також епідемії віспи. Адже крім високої смертності віспа давала також тяжкі наслід­ки, найтяжчим з яких була сліпота. Щороку багато тисяч осіб, які перенесли найскладніші форми віспи, втрачали зір.

Більшість народів з давніх-давен дотримувалися погляду, що віспа — це свого роду очищення від природних отрут організму жінки, в якої вони скупчуються під час вагітності через відсутність у цей час менструацій. Мен­струації завжди в народі і довгий час лікарями розглядались як очищення організму жінки від різних шкідливих речовин. Звідси робили висновок, що захворювання по пісну уникнути не можна, а запобігати захворюванню не слід. Внаслідок такого погляду в багатьох народів було прийнято штучно викликати зараження віспою, яка при цьому мала значно легший перебіг. Штучно зараження віспою здавна застосовували і на Україні. Лікар Г. Гмелін під час експедиції Академії наук по Україні в 1768—1769 pp. у своєму звіті зазначав: «В Малоросії вже давно існує звичай прищеплювати малим дітям віспу... Придбавши за гроші чи потай діставши доброї віспи, матері при­в'язують її (віспяні струпики) дітям до різних місць тіла і залишають до того часу, поки не помітять у них гарячки. Діти, яким прищеплено віспу, ходять на вільному повітрі, їдять, п'ють так, як коли б вони були цілком здорові. В одних хоч віспа й прищеплена, однак не висипає, інші вмирають, а біль­шість при цій штучно викликаній хворобі почуває себе цілком здоровими». Такий народний засіб щеплення натуральної віспи у медичній науці вперше було легалізовано в Англії під час епідемії віспи в 1721 p., коли для популя­ризації варіоляції людської віспи щеплення було зроблено всім членам коро­лівської фамілії. Те саме зробила, на пораду Вольтера, цариця Катерина II в 1768 p. В цьому ж році було засновано у великих російських містах шпиталі для хворих на віспу, і при них почали робити віспощеплення. На Україні перший віспяний шпиталь було засновано в Києві у 1787 р. При ньому робили безплатно віспощеплення. Через 3 роки цей шпиталь було закрито і після перебудови в його приміщенні відкрито перший дитячий будинок, в якому також щепили віспу населенню. У справі варіоляції, як і пізніше і вакцинації віспи, Росія, порівняно із західноєвропейськими країнами, займала в ті часи одне з перших місць.

 

 ...  49



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх