Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

Прикази громадського опікування.

Повітові лікарі. Єлисаветградська Медико-хірургічна школа

1737 р. сенат наказав у великих містах «для пользования обывателей в их болезнях содержать лекарей». В переліку пунк­тів, куди належало призначити лікарів, є й 13 українських пол­ків, на які тоді поділялася Лівобережна Україна. Правобереж­на Україна в ті часи ще перебувала у складі Речі Посполитої. Через брак лікарів ці посади не завжди були зайняті. Так, у звітах Гадяцького полку за 1747 р. у видатках з медичної час­тини значиться утримання лише одного «целюрика». Міськими лікарями призначалися полкові лікарі, які через стан здоров'я та похилий вік не могли далі служити у війську.

Після 1781 р. на Україні було поширено загальноїмперську систему управління, українська старшина, поміщики набули рів­них прав з російським дворянством. Тяжко відбилося на стано­вищі українського селянства поширення урядом Катерини II на Україну кріпацтва, якого раніше на Україні не було.

За новою реформою в кожній губернії було створено Приказ громадського опікування, на який покладалися влаштуван­ня і утримання лікарень, притулків для інвалідів, сиріт. Дер­жавні асигнування на зазначені заходи були мізерні, відповід­них спеціалістів було дуже мало.

У 1797 р. було організовано в губерніях лікарські управи. До цього часу питання охорони здоров'я належали до функцій загальної адміністрації, яка здійснювала всі заходи через по­ліцію. Лікарі не мали ніяких адміністративних прав. З введен­ням лікарських управ уперше до губернського адміністративно­го апарату увійшли спеціальні представники з медичною осві­тою, які були повністю підпорядковані загальній губернській адміністрації. До складу лікарської управи входили лікар-інс- пектор, лікар-оператор, лікар-акушер і один канцелярист.

У кожному повіті було введено посади повітового лікаря, одного старшого й одного молодшого учнів та однієї повитухи. Вони перебували на утриманні держави. До обов'язків повіто­вих лікарів належали організація боротьби з пошесними хворо­бами серед людей та свійських тварин, подання в разі потреби негайної лікарської допомоги людям і тваринам, обстеження су­дово-медичних випадків, заготівля лікарських рослин. Одного урядового лікаря на повіт, звичайно, було недостатньо, це не могло помітно поліпшити санітарно-медичне обслуговування на­селення, але досі село зовсім не мало ніякої лікарської допо­моги. Лише у великих маєтках деякі поміщики утримували лі­каря чи цирульників, які подавали медичну допомогу. Повіто­вий лікар був першим представником наукової медицини, який повинен був організувати медико-санітарну справу в повіті. Спо­чатку, коли ці посади здебільшого посідали лікарі-іноземці, які не знали народу і ставилися до своєї роботи байдуже, їхня ро­бота зводилася до приватної практики серед заможних верств населення. З часом, коли на ці посади прийшли представники нашого народу, які за своїм походженням і вихованням добре знали село, повітовий лікар перестає бути для села чужим ме­дичним чиновником.

Повітйві лікарі виявляли вогнища інфекційних захворювань, поширених в ті часи по селах, сифілісу, цинги тощо. Всіма мож­ливими для тих часів засобами вони намагалися вплинути на поміщиків, щоб полегшити становище кріпаків і мати змогу по­давати їм лікарську допомогу, робили віспощеплення і намага­лися організувати перші лікарні у повітах. Першу державну лікарню на Україні було збудовано в К«єві 1787 р. на 50 ліжок для «прилипливих хвороб». У тому ж році державним коштом при Москаківському монастирі коло Новгорода-Сіверського бу­ло відкрито божевільню на 24 особи. Це був перший на Украї­ні урядовий заклад для лікування психічнохворих.

Як і по інших країнах, психічнохворі в Росії розглядалися як уражені не­чистою силою, і найдійовішим засобом лікування їх вважалася молитва. На Україні в лікуванні цих хворих особливо вславилася Києво-Печерська лавра. Хворого заводили в печери і залишали на ніч на ланцюгу коло могил святих, сподіваючись, що злий дух залишить його.

Іноді у психічнохворих вбачали чародіїв, відьом. Відомий історик В. М. Татищев писав, що, гостюючи в 1714 р. в Лубнах у фельдмаршала Ше­реметева, він дізнався про жінку-чародійку, засуджену на спалення. Вона за­певняла, що може перетворитися на сороку, дим. Лише після наполегливих переконань Татищева фельдмарш?л погодився відмінити страту і наказав відправити жінку в монастир на покуту.

У другій половині XVIII ст. були проекти заснування універ­ситетів з медичними факультетами в Києві, Чернігові, Пскові і Пензі. За планами Потьом- кіна, в новому місті Катери­нославі належало збудувати університет з хірургічною школою. Проте ці плани не було реалізовано. На Украї­ні було відкрито лише ме- дико-хірургічну школу в Єлисаветграді (тепер Кіро­воград), в якій велася підго­товка лікарів для армії, що діяла на турецькому фронті. Школа проіснувала з 1788 по 1797 р. За цей час зі школи ви­пущено 153 лікарі і підлікарі. Учнів школи набирали з україн­ських колегій.

Для викладання в школі було призначено докторів медицини і лікарів. Навчання провадилося прискореними темпами. Щоденно теоретичні заняття тривали 6 годин і 4 години учні працювали біля ліжок хворих. У цій школі вчився і розпочав свою педагогічну роботу відомий учений Єфрем Мухін, який згодом довгий час викладав анатомію і хірургію в Москві.

З припиненням воєнних дій і переміщенням військ на узбе­режжя Чорного моря Єлисаветградський госпіталь, який був клінічною базою для школи, втратив своє значення. Було пору­шено клопотання про збереження школи і переміщення її до Херсона. У клопотанні підкреслювалися успішна підготовка школою лікарів, добре обізнаних з місцевими умовами життя, та легкість комплектування учнів, оскільки в українських шко­лах був великий контингент добре підготовлених юнаків, які бажали вивчати медичні науки. Медична колегія не зважила на це клопотання, і школу було закрито. Підготовку дипломо­ваних лікарів на Україні почато було лише з відкриттям в 1805 р. Харківського університету.

1786 р. всі госпітальні школи було відділено від госпіталів і перетворено на медико-хірургічні училища. За планом, розроб­леним О. Шумлянським та М. Тереховським, викладання в них було значно поліпшено. Наступним кроком було заснування у 1798 р. двох — у Петербурзі і Москві — медико-хірургічних ака­демій. В дальшому збереглася лише одна — у Петербурзі, а мо­сковська злилася з медичним факультетом Московського уні­верситету.

Харківська губернська аптека з лабораторією (1787 p.).

За Сенатським указом 1737 р. міські лікарі, через брак аптек, зобов'язані були постачати населення ліками. Центральні аптеки з лабораторіями було відкрито в Лубнах (1716 р.) та Кременчуці (бл. 1770 p.). Ці аптеки постача­ли армію, і в них міські лікарі могли брати скриньки з набором ліків, які продавались за певною таксою. В першій третині XVIII ст. на Слобідській Україні не було жодного лікаря на державному утриманні, жодної аптеки. У Харкові введено посаду лікаря і відкрито аптеку лише в 1778 p., коли це місто стало губернським центром. Із закриттям Лубенської аптеки державна аптека Харкова стає центральною для всього Лівобережжя. З 1780 р. її очо­лює Петро Піскуновський, перший аптекар-українець (досі всі керівники аптек були іноземці). Він перетворив Харківську аптеку на зразкову установу;

для неї було побудовано спеціальне кам'яне приміщення з додатковими кім­натами для службовців. В основному лабораторія аптеки виготовляла ліки з рослин. Російська Фармакопея 1778 р. на 80 % складалася з ліків рослин­ного походження, хімікатів—13%, ліків тваринного походження — 7%. Ще навіть у 1798 р. серед ліків, застосовуваних при запаленні нирок, непрохід­ності кишок, жовтяниці, знаходимо ліки такого складу: «Millepedum recentium succus cum iuris libra una (сік із свіжих стоніг з фунтом супу)».

Першу приватну аптеку в Києві було відкрито 1728 р., у Глухові — 1743 p. На Правобережжі центром медичним і аптечним був Львів, у якому вже в XVI ст. налічувалось 3—5 приватних аптек та 2 аптеки при монастирях домініканців та єзуїтів (XVIII ст.). У приватних аптеках ліки продавались без такси.

Під час визвольної війни на Київщині та Поділлі всі аптеки було знище­но, їх почали відкривати в окремих містах (Умань, Житомир, Вінниця) лише з другої половини XVIII ст. Під час Коліївщини (1768) медична допомога повстанцям, очевидно, подавалась у Мотронівському монастирі (біля Черкас), який був, як відомо, своєрідним центром повстання. Про те, що для цього там були відповідні умови, свідчить скарга ігумена монастиря на шляхтичів- конфедератів, які після придушення повстання «поймали лекаря монастирского Иоанна, аптеку монастирскую поруйнували, где в аптеце причинено урону более трехсот рублей».

Протягом XVIII ст. в Росії було створено оригінальну систе­му підготовки лікарів. Виховаио власні добре обізнані кадри лікарів-практиків і вчених, які не тільки творчо використали до­сягнення медичної науки, а й зробили свій внесок у світову скарбницю знань. Особливо слід підкреслити, що ці медичні кадри походили з трудових верств населення.

Три основні риси характеризують діяльність і погляди пере­дових лікарів Росії XVIII ст.': демократизм, патріотизм, мате­ріалізм. Демократизм визначався не тільки самим походженням з верств, близьких до народу, а й передусім спрямуванням ді­яльності, цілковито присвяченої служінню народові. «Твори для користі загальнонародної» — ці слова, що стояли па титульному аркуші одного з творів Д. Самойловича, справді відповідали змістові й напряму роботи його та інших вітчизняних лікарів XVIII ст. Конкретним виявом їхнього патріотизму була бороть­ба з іноземними бюрократами, що господарювали у вищих уря­дових, зокрема й медичних, установах, за права вітчизняних лі­карів. Матеріалізм російських і українських лікарів був, звичайно, обмеженим, відповідно до стану філософії і науки в ту епоху. Слідом за Ломоносовим лікарі XVIII ст. вважали основою наукової медицини спостереження і досвід. «Не слід про речі міркувати так,— казав Зибелін,— як їх той або інший описав автор, а як природа оні створила і очам нашим являє». Подібні матеріалістичні висловлювання знаходимо і на сторін­ках таких тогочасних журналів, як «Ежемесячные сочинения и известия о ученых делах», «Беседующие врачи», що виходив з 1792 по 1796 p.

До кінця XVIII — початку XIX ст. належить літературна ді­яльність О. М. Радищева (1749—1802)—першого російського республіканця, за висловом Катерини II, «першого в Росії без­божної французької революції прибічника». Відправлений у по­чатковий, ліберальний, період правління Катерини II серед кіль­кох молодих учених до Лейпціга для підготовки до укладення «Нового уложения» — конституції, Радищев крім обов'язкових для нього юридичних наук за власним бажанням вивчає меди­цину. Повернувшись у Росію, засуджений у період жорстокої реакції на смерть, із заміною смертної кари засланням до Ілім- ського острога в Сибіру, він знайшов застосування своїм ме­дичним знанням — лікував місцеве населення, проводив віспо­щеплення. У своєму трактаті «Про людину, її смертність і без­смертя» (1792) він обстоював думку про те, що природі властивий поступовий розвиток, про єдність неорганічної і орга­нічної природи, розвиток її від простого до більш складного й досконалого. Людина є «єдиноутробний родич, брат усьому, що живе на землі». Він вважав, що психічна діяльність залежить від життя тіла: «Чутливість і думки йдуть за тілесністю. Шма­ток хліба, тобою поглинутий, перетвориться на орган твоєї дум­ки».

У своїй «Подорожі з Петербурга до Москви» Радищев опи­сує і суворо засуджує тяжкі умови життя сільського населен­ня, величезну смертність в його середовищі внаслідок нехту­вання поміщиків здоров'ям селян — «своїх годувальників». Ідеї Радищева мали великий вплив на наступників, зокрема на пред­ставників наукової і суспільної медичної думки в Росії.

Поряд з окремими видатними діячами, були в Росії у

XVIII       ст. і громадські організації, до завдань і практичної ді­яльності яких входили питання медичної справи. Такою органі­зацією стало Вільно-економічне товариство, засноване 1765 р. освіченими представниками великопомісного дворянства. Основ­ним своїм завданням товариство вважало як «сприяння в Ро­сії землеробству і домобудівництву». З питань медико-санітар- них Вільно-економічне товариство приділяло увагу передусім ви­сокій дитячій смертності. З початку свого існування Товариство взялося за видання й поширення загальнодоступної літератури про здорове виховання дітей, оголосило повторні всеросійські конкурси з солідними преміями, видавало найкращі роботи. То­вариство випускало популярну літературу про запобігання ди­тячим хворобам, поширеним у селянському побуті. В дальшому Товариство зосередило увагу на віспощепленні, компенсуючи своїми практичними заходами бездіяльність царського уряду. Діяльність Товариства дістала продовження й розвиток у

XIX      ст.

 

 ...  51



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх