Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

Розділ V. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ І МЕДИЧНОЇ НАУКИ В CPCP

Велика Жовтнева соціалістична революція стала поворотним пунктом в історії нашої країни. В перші місяці Радянської вла­ди було виголошено нові принципи, які докорінно перетворювали все життя суспільства. В галузі медичної справи Рада Народних Комісарів у перші дні після її утворення щодо формування в країні спеціальних медичних органів видала Декрети про вось­мигодинний робочий день (11 листопада 1917 р.), про безплатну передачу лікарняним касам усіх лікувальних закладів на під­приємствах (27 листопада 1917 р.), про допомогу потерпілим від нещасних випадків на підприємствах (21—22 листопада 1917 p.), про страхування робітників на випадок хвороби (4 січня 1918 p.). Сюди ж належить і перший Кодекс законів про працю (1918 p.), доповнений у 1922 р.

Лікарські колегії, утворені при деяких Народних Комісаріа­тах, звернулися 14 грудня 1917 р. до населення з листом «О борьбе с заболеваемостью, смертностью и антисанитарными условиями жизни широких масс населения». У цьому документі сформульовано нові завдання медичної справи у країні. У звер­ненні були порушені питання санітарного законодавства, сані­тарного нагляду, медичної статистики, боротьби з дитячою смертністю, туберкульозом, сифілісом, інфекційними захворю­ваннями, розвитку санаторно-курортних закладів, вилучення аптек у приватних осіб та ін.

Завдання, що стояли перед лікарськими колегіями Народних Комісаріатів, природно викликали потребу їх об'єднання, яке було здійснено 4 січня 1918 р.— утворена Тимчасова Рада. Це об'єднання було офіційно затверджене декретом Раднаркому 6 лютого 1918 р. Відповідно до декрету Рада лікарських колегій є вищим медичним органом робітничого і селянського уряду. Представник Ради вводився в Раднарком з правом дорадчого голосу з питань медико-санітарної справи.

З лікарськими кадрами в період становлення Радянської влади було над­звичайно сутужно. Якщо такі видатні вчені, як В. М. Бехтерев, Д. К. Забо­лотний, Л. О. Тарасевич, М. Ф. Гамалія, О, М. Сисін, а також відомі доре- волюційні громадські лікарі Н. І. Тезяков, П. Ф. Кудрявцев, П. І. Куркін, В. І. Яковенко та ряд інших з перших днів революції брали активну участь у заходах Радянської влади у справах охорони здоров'я, то для багатьох учених і практичних лікарів, як і представників інтелігенції в інших галузях, шлях до визнання Радянської влади був нелегким. В. І. Ленін вимагав від партії терпеливої виховної роботи для залучення діячів науки та інтелігенції на бік нової держави робітників і селян, створення умов для їхньої роботи.

У Москві 15—18 червня 1918 р. відбувся І Всеросійський з'їзд депутатів медико-санітарних Рад, на якому були затвер­джені такі основні принципи організації і діяльності радянської медицини:

1.               Насущним організаційним завданням радянської медицини на місцях є усунення колишніх міжвідомчих рамок і об'єднан­ня її.

2.               Лікувальна медицина має бути побудована на послідовно­му здійсненні принципів: а) загальнодоступності і б) безплат­ності.

3.                Негайно потрібно вжити заходів до піднесення якості ме­дичної допомоги (спеціальні прийоми, спеціальні амбулаторії, спеціальні лікарні).

4.               Належить негайно розвинути якнайширшу санітарно-освіт­ню діяльність серед населення (бесіди, лекції, виставки).

5.                Форма участі в медико-санітарній діяльності і форма са­модіяльності мають бути радикально змінені: потрібна найшир- ша активна участь у цій діяльності організованих робітників і сільської бідноти.

На цьому з'їзді було вирішено порушити клопотання про ор­ганізацію Народного комісаріату охорони здоров'я.

П'ятий Всеросійський з'їзд Рад 10 липня 1918 p., приймаючи першу Радянську Конституцію, узаконив створення такого нар­комату, і 11 липня 1918 р. В. І. Ленін підписав декрет Ради На­родних Комісарів про створення першого в світі державного центру з охорони здоров'я — Народного комісаріату охорони здоров'я РРФСР.

Народним комісаром охорони здоров'я було призначено М. О. Семашка, його заступником — 3. П. Соловйова.

Микола Олександрович Семашко (1874—1949)—видатний діяч Комуні­стичної партії. В 1891 р. він вступає на медичний факультет Московського університету, але через неодноразові арешти за участь у революційних висту­пах лише через 10 років одержує диплом лікаря в Казані. В наступні роки працює лікарем у земстві, бере активну участь у більшовицьких гуртках і революційних виступах робітників, знову зазнає арештів. Під загрозою заслан­ня на каторгу змушений був у 1906 р. емігрувати в Швейцарію, де вперше зустрівся з В. І. Леніним. В еміграції був секретарем Закордонного бюро ЦК більшовицької партії, пізніше працював лікарем у Сербії і Болгарії. В 1917 р. повернувся в Росію, активно боровся за встановлення Радянської влади.

М. О. Семашко — перший нарком охорони здоров'я — працював у най­тяжчий період після встановлення Радянської ^лади (1918—1930). Він здійс­нив велику роботу, втілюючи в життя принципи радянської медицини. М. О. Се­машко організовує боротьбу з епідеміями, охорону материнства й дитинства, боротьбу з соціальними хворобами, курортну справу. Під його керівництвом створюється мережа наукових інститутів. Велика заслуга М. О. Семашка в

науковому обгрунтуванні радянської охорони здоров'я, у створенні нової науки — соціальної гігієни.

Разом з М. О. Семашком над організацією і перебудовою медичної справи в країні багато працював його беззмінний за­ступник 3. П. Соловйов.

Зіновій Петрович Соловйов (1876—1928) вступив до Комуністичної партії у 1898 p., ще будучи студентом Казанського університету. За революційну діяльність його не раз заарештовували, він був на засланні. У дні Великої Жовтневої соціалістичної революції брав активну участь в організації зброй­ного повстання в Москві. В Народному комісаріаті охорони здоров'я спочатку очолював відділ соціальної медицини, а з 1920 р. був і начальником Голов­ного військово-санітарного управління. Він працював також головою Товари­ства Червоного Хреста. 3. П. Соловйову належать важливі праці з розробки основ радянської медицини. Він приділяв велику увагу охороні здоров'я ді­тей. За його ініціативою було організовано в Криму відомий тепер далеко за межами нашої країни піонерський табір-санаторій «Артек».

Основна увага новоствореного наркомату була спрямована на боротьбу з епідеміями. Тільки протягом 1917—1922 pp. за­реєстровано 20 мільйонів захворювань на паразитарні тифи (Див.: Елкин И. И. Проблемы ликвидации инфекционных бо­лезней.— M., 1966.— С. 11). У грудні 1919 р. в доповіді на VII Всеросійському з'їзді Рад В. І. Ленін говорив: «Не можна уявити собі того жаху, який діється в місцях, охоплених висип­ним тифом, коли населення знесилене, ослаблене, нема матері­альних засобів,— всяке життя, всяка громадськість зникає. Тут ми говоримо: «Товариші, всю увагу цьому питанню. Або воші переможуть соціалізм, або соціалізм переможе вошей!»

В. І. Ленін виняткову увагу приділяв боротьбі з епідеміями, особисто контролював проведення протиепідемічних заходів. Він високо ставив працю медичних робітників, казав, що «лікарі

1 Ленін В. I. VIl Всеросійський з'їзд Рад// Повне зібр. творів.— Т. 39.— С. 384.

вкладають в цю важку і трудну справу не менше самопожертви, ніж будь-який військовий спеціаліст» З 10 тисяч лікарів, які були в 1919—1920 pp. на воєнно-санітарній службі, захворіло на висипний тиф близько 4 тисяч, з них померло 800 осіб. Бага­то лікарів помирало в цивільних медичних закладах. «Тяжкий був шлях,— згадує М. О. Семашко,— і він був вкритий жертва­ми медичних робітників у боротьбі з висипним тифом так само, як поле кривавих боїв вкривається трупами полеглих солдатів»7.

Встановлення на Україні Радянської влади відбувалося в надзвичайно складних умовах. В січні 1919 р. у складі Тимчасо­вого робітничо-селянського уряду України було створено На­родний комісаріат охорони здоров'я (перший нарком — психіатр П. П. Тутишкін), але через постійні зміни фронтів він не зміг по-справжньому виконувати свою організаційну роль. Для коор­динації діяльності громадських органів охорони здоров'я і вій­ськової медицини Всеукраїнський військово-революційний комі­тет у січні 1920 р. створив при санітарному управлінні Півден­ного фронту Всеукраїнську комісію охорони здоров'я під головуванням М. І. Барсукова. В зв'язку з надзвичайним поши­ренням у ті часі на Україні епідемії висипного тифу Всеукраїн­ський ревком видав наказ, за яким все медичне майно на тери­торії республіки оголошувалося націоналізованим і підлягало розподілові тільки через місцеві відділи охорони здоров'я.

Лише з 1921 р. Наркомздоров'я України зміг поширити свої організаційні заходи на всю республіку (в тогочасних її межах). Внаслідок великих зусиль молодої Радянської влади, героїчної роботи медичних працівників епідемії на кінець 1923 р. значно зменшилися, і можна було розпочати планову побудову охорони здоров'я за принципами радянської медицини: єдності радян­ської медицини, профілактики як провідного напряму, безплат­ності, загальнодоступності, кваліфікованості медичної допомоги, широкої участі трудящих в організації радянської медицини. Оскільки матеріальні ресурси в країні після закінчення грома­дянської війни та іноземної інтервенції були дуже обмежені, спочатку особливу увагу було звернуто на забезпечення медич­ною допомогою робітників промисловості.

Було створено відділи робітничої медицини (робмеди), до яких перейшли кращі лікувальні заклади з організацією в них медичної допомоги за спеціалізацією. На підприємствах було відкрито багато нових поліклінік, амбулаторій, медичних пунк­тів. Велику увагу було приділено оздоровленню умов праці і по­буту робітників, запобіганню захворюванням. Після повної лікві­дації масових епідемій, поліпшення економічного становища країни рішенням Раднаркому УРСР систему робмеду було лік­відовано і об'єднано із загальною медичною мережею. В 1925 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд дільничних лікарів, про який уже

1      Ленін В. I. VII Всеросійський з'їзд Рад // Повне зібр. творів.— Т. 39 — С. 384—385.

353

2      Семашко Н. А. Избранные сочинения.— M., 1957.— С. 54.

12 1-900 згадувалося. Над входом до залу висів транспарант зі словами В. І. Леніна: «Ми розпочали велику війну, яку не скоро закін­чимо: війну за Росію освічену, світлу, ситу, здорову». На з'їзді були поставлені питання щодо вдосконалення справи охорони здоров'я на селі.

Зростання з роками лікарської мережі по районах республі­ки дало змогу розвивати спеціалізовану стаціонарну і поліклі­нічну допомогу. На початку першої п'ятирічки в УРСР працю­вало вже 118 тубдиспансерів і 103 дермато-венерологічні дис­пансери. Це були спеціалізовані лікувально-профілактичні за­клади, яких не знала дореволюційна Росія.

У Радянській державі з перших днів її існування особлива увага приділялася справі охорони материнства та дитинства. Вже в грудні 1917 р. Рада Народних Комісарів видала декрет про надання відпусток у зв'язку з вагітністю із збереженням заробітної плати. В 1920 р. відбулася Всеросійська нарада з охорони материнства та дитинства. В цьому ж році було органі­зовано відділ охорони материнства та дитинства при Нарком- здоров'ї УРСР. В 1928 р. цей відділ мав уже по республіці ме­режу закладів (74 будинки немовлят, 513 консультацій, 200 ясел, 188 молочних кухонь і 1124 сезонних ясел).

Внаслідок першої світової війни, громадянської війни та іноземної інтервенції, нищівних епідемій величезна кількість дітей на Україні залишилася безпритульною. Лише в Донбасі було взято на облік 40 тисяч, на Київщині — 20 тисяч безпри­тульних. Радянська влада взяла на себе тяжкий і відповідаль­ний обов'язок піклування про цих дітей, виховання їх, створивши вже на кінець громадянської війни 550 дитячих будинків. Вели­ким новатором у цій справі був видатний педагог А. Макаренко, який керував дитячою колонією спочатку на Полтавщині, а піз­ніше на Харківщині.

Великі труднощі спіткали Наркомздоров'я РСФСР і Нарком- здоров'я УРСР при організації санітарної служби в країні. Спе­ціалістів цього профілю в дореволюційній Росії було дуже мало. Почали діяти короткочасні курси для підготовки не лише сані­тарних лікарів, а й санітарних фельдшерів, дезінструкторів, де- зинфекторів, вакцинаторів. У 1922 р. було видано декрет «Про санітарні органи республіки», яким визначалися завдання, права і обов'язки санітарної служби в країні, підтверджувався дер­жавний характер її діяльності. В 1928 р. на Україні вже працю­вало 544 санітарних лікарі (в 1913 р.— 95), яким допомагали 955 середніх санітарних медичних працівників. У роботі санітар­ної служби велику роль відігравали як Київський, Катерино­славський (Дніпропетровський) і Харківський бактеріологічні інститути, що існували в дореволюційні часи, так і новостворені в 1920 р. на Україні бактеріологічні інститути в Одесі та Чер­нігові. Одночасно з індустріалізацією та колективізацією сільсь­кого господарства в нашій країні широко провадилися робо­ти з житлового будівництва, комунального благоустрою, організації громадського харчування, санітарно-технічні заходи для оздоровлення умов праці на промислових підприємствах, у колгоспах і радгоспах.

Усе це вимагало постійного санітарного нагляду в різних галузях життя країни. Для здійснення його в 1933 р. постановою ЦВК і Раднаркому CPCP було створено Державну санітарну інспекцію.

Профілактичні заходи в Радянському Союзі забезпечуються не лише органами охорони здоров'я, а й іншими органами Ра­дянської влади за найактивнішої участі громадських органі­зацій.

20 липня 1936 р. рішенням ЦК ВКП(б) та Раднаркому CPCP було створено союзно-республіканський Народний комісаріат охорони здоров'я з Ученою медичною радою при ньому. Створен­ня такого комісаріату сприяло поліпшенню планування охорони здоров'я в союзному масштабі. Було розроблено загальні поло­ження, нормативи і методичні вказівки щодо діяльності ліку­вально-профілактичних і санітарно-профілактичних закладів, введено дільнично-територіальний принцип позалікарняної до­помоги.

 

 ...  52



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх