Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ НАСЕЛЕННЮ

За даними 1988 р., у країні функціонувало близько 40 000 ам­булаторно-профілактичних закладів. Ці заклади і 20 000 цехових (при промислових підприємствах) лікарських дільниць щодня відвідували близько 10 мільйонів чоловік. «Саме тут, на дого- спітальному етапі медичної допомоги,— зазначив міністр охоро­ни здоров'я СРСР Є. І. Чазов на Всесоюзному з'їзді лікарів (Москва, жовтень 1988 p.),— слід встановлювати діагноз хворих, особливо в ранніх стадіях. Лише в складних, виняткових випад­ках хворого треба госпіталізувати для діагностики». Протягом року у стаціонарах лікується 73 млн. чоловік, на лікування їх витрачається близько 13 млрд. карбованців.

Із загальних питань клінічної медицини велике значення мало розроблене М. П. Кончаловським учення про «передхворобні», преморбідні стани. Це учення спрямоване на раннє виявлення початкових стадій хвороби, до переходу її у важковиліковну стадію.

Важливу роль у розв'язанні невідкладних завдань охорони здоров'я народу відіграла розроблена в нашій країні концепція організації первинної медичної допомоги. Пріоритет профілакти­ки у створенні системи первинної медичної допомоги дав змогу ефективно розв'язати такі проблеми, як ліквідація віспи, чуми, холери, істотно знизити захворюваність на інші інфекційні хво­роби. І не випадково ВООЗ у своїй Алма-Атинській декларації, прийнятій 1978 p., рекомендував нашу систему первинної медич­ної допомоги всім країнам як зразок організації охорони здоров'я.

Терапевтична допомога

Здійснення принципів профілактики і запровадження фізіо­логічного напряму в клініку вимагали звернути особливу ува­гу на вивчення факторів зовнішнього середовища, насамперед умов праці і побуту, потрібно було розробити ранню функціо­нальну діагностику, методи запобіжного лікування. Працівники спеціальних інститутів і практичні медичні працівники, які об­слуговують підприємства і сільські колективи, повинні були близько ознайомитися з процесами виробництва, щоб брати активну участь в організації безпеки праці, запобігання трав­матизмові та профілактики професійних захворювань. Дис­пансерний метод обслуговування населення з масовими профі­лактичними оглядами стає провідним в організації медичної допомоги населенню.

У практичній роботі органів охорони здоров'я і науково-до- слідних інститутів, кафедр вищих медичних шкіл особливу ува­гу було звернуто на боротьбу з найпоширенішими захворювання­ми, запобігання і лікування їх, насамперед із захворюваннями серцево-судинної системи, які є основними причинами смерт­ності та інвалідності дорослого населення, з ревматизмом, ревматичними вадами серця, які зумовлюють інвалідність лю­дей молодого віку.

Особлива увага приділяється дуже складній проблемі ревма­тизму (В. Н. Нестеров, М. Д. Стражеско, М. П. Кончаловський та ін.). У 1958 р. для поглиблення дослідницької роботи і вдосконалення організаційно-методичних ааходів при АМН СРСР створено Інститут ревматизму.

У післявоєнні роки по всіх областях республік створено кар- діоревматологічні комітети, відкрито в усіх більших лікуваль­них закладах ревматологічні відділи і кабінети, охоплено дис­пансерним обслуговуванням переважну більшість хворих на ревматизм та гіпертонічну хворобу. Дослідження ревматизму входить як важлива проблема в наукову роботу різних інститу­тів: клінічної медицини, оториноларингологи', стоматології, охо­рони материнства та дитинства, курортології.

Великі досягнення у вивченні патогенезу, клініки і лікуван­ня серцево-судинної патології належать школі видатного ленін­градського терапевта Г. Ф. Ланга і школі українських терапев­тів на чолі з академіком М. Д. Стражеском.

Георгій Федорович Лаиг (1875—1948) в основному вивчав питання кар­діології. Він перший виділив гіпертонічну хворобу як самостійне захворюван­ня. Ланг розробив теорію патогенезу гіпертонічної хвороби, побудовану на принципах фізіологічного вчення І. П. Павлова. За цією теорією, подразнення, пов'язані з різними психоемоційними моментами, викликають у вищих відділах головного мозку «застійні вогнища збудження», які зумовлюють симптомо- комплекс захворювання. Працями учня Г. Ф. Ланга академіка О. Л. М'ясни- кова, який використав найновіші методи дослідження, доведено, що в па­тогенезі гіпертонічної хвороби відіграють роль порушення не тільки кір­кової нейродинаміки, а й складних нейровісцеральних взаємовідношень, зокрема з наднирковими залозами і нирками. Г. Ф. Ланг розробив нову

класифікацію хвороб системи кровообігу, новий функціональний напрям у ге­матології.

За ініціативою М. Д. Стражеска в 1936 р. в Києві створено Інститут клінічної медицини, якому пізніше присвоєно ім'я його засновника. В цьому інституті здійснюється комплексне вивчен­ня найактуальніших проблем внутрішньої патології представни­ками різних клінічних і теоретичних спеціальностей. Створення такого інституту сприяло розвиткові української терапевтичної школи. Роботи інституту дали підстави М. Д. Стражеску і В. X. Василенку запропонувати нову клінічну класифікацію не­достатності кровообігу, яка була прийнята XII Всесоюзним з'їздом терапевтів.

Микола Дмитрович Стражеско (1876—1952) був учнем І. П. Павлова і В. П. Образцова. В. П, Образцову та М. Д. Стражескові належить зажит­тєвий діагноз і опис симптоматології та клініки тромбозу коронарних судин. Стражеско і в дальшій своїй роботі приділяв особливу увагу кардіології, описавши «гарматний тон» при серцевому блоці, симптоматику ранньої діагно­стики декомпенсації серця, показання і протипоказання для вживання стро­фантину.

У Монографії «Основи фізичної діагностики органів черевної порожнини» Стражеско узагальнив свій досвід і досвід усієї школи Образцова із застосу­вання в клініці оригінальних методів клінічного дослідження органів черевної порожнини. Поряд з видатними московськими вченими М. П. Кончаловським, А. І. Нестеровим Стражеско із своїми учнями вивчав проблему сепсису й ревматизму. Вони довели, що ендокардит е проявом хроніосепсису, а ревматизм являє собою гіперергічну реакцію організму в перебігу хроніосепсису. М. Д. Стражеско — академік Академії наук СРСР, академік Академії наук УРСР, дійсний член Академії медичних наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці.

Другий видатний учень В. П. Образцова професор Л. П. Дмитренко (1875—1957) очолював пропедевтичну клініку Одеського медичного інституту з 1920 по 1950 р. Йому належать праці про рефлекторний вплив щлунка на кровообіг і органи дихання. Він описав «оксамитовий тон» серця при ендокар­дитах, роль нервової системи в патогенезі гіпертонічної недуги, атеросклерозу, грудної жаби.

За останні десятиріччя детальніше вивчено шляхи утворен­ня і передачі енергії в міокарді. Встановлено залежність ефек­тивності роботи серцевого м'яза від концентрації фермента кальційзалежної аденозинтрифосфатази; доведено, що порушен­ня регуляції кальцію в міокарді призводить до патологічних змін у ньому, аж до повного зупинення. Розроблено нові мето­ди дослідження, такі, як коронарографія, ехокардіографія, радіо­ізотопне та ультразвукове скенування, які дають змогу краще виявити ішемію серця, приховану коронарну недостатність. Застосування сучасних методів знеболювання при інфарктах, електричної дефібриляції, трансвенозної стимуляції значно зменшило смертність при кардіологічному шоку. Проведені гли­бокі епідеміологічні дослідження серцево-судинних патологій щодо поширення захворюваності, структури летальності, стро­ків настання смерті від інфаркту міокарда і гострої коронарної недостатності, частоти раптової смерті дали змогу оцінити стан подання медичної допомоги цим хворим.

У нашій країні розроблено поетапну систему лікування ін­фаркту міокарда, що передбачає: 1) спеціалізовані бригади швидкої допомоги; 2) відділи інтенсивної терапії у стаціона­рах; 3) реабілітацію хворих у стаціонарах, санаторіях, поліклі­ніках. 1988 р. в республіках працювало 18 науково-дослідних інститутів, 65 диспансерів, 921 кардіологічне відділення. У лі­карнях СРСР у 1980 р. функціонувало 165 кардіологічних від­ділень на 9700 ліжок і 1400 кардіологічних кабінетів у полі­клініках.

Для реабілітації хворих на інфаркт міокарда в санаторіях профспілок виділено 52 спеціалізовані відділи на 2400 ліжок. Всі ці заходи не тільки зменшили у країні смертність від ін­фарктів міокарда — значна частина тих, що перенесли інфаркт, повертається до праці за своєю спеціальністю.

У вивченні серцево-судинних захворювань велика роль на­лежить ученим В. Ф. Зеленіну, О. Л. М'ясникову, В. М. Івано­ву, Є. М. Іванову, Є. М. Тарєєву, Є. І. Чазову, 3. І. Янушкеві- чусу та ін. Для організаційно-медичного зміцнення керівництва і концентрації засобів і сил на розробці магістральних напря­мів та досліджень з кардіології і кардіологічної служби в краї­ні у Москві створено Всесоюзний науковий кардіологічний центр.

Видатні досягнення мають вітчизняні вчені в галузі гемато­логії. Основоположниками радянської гематології були акаде­міки О. М. Крюков (1878—1952) і М. І. Аринкін (1876—1948) . Вітчизняні гематологи, широко використовуючи морфологічний метод дослідження, основну увагу звертають на взаємозв'язок системи крові з іншими органами і системами організму. За­пропонована М. І. Аринкіним у 1927 р. зажиттєва стернальна пункція збагатила світову гематологію новим важливим мето­дом діагностики патології кровоносної системи, зокрема гострих і алейкемічних лейкозів. У вивченні лейкозів важлива роль

належить X. X. Владосу (1891—1953), М. О. Краєвському, пра­цівникам Українського інституту клінічної медицини на чолі з професором Н. Д. Яновським та ін. У наступні роки виконано важливі роботи з вивчення всіх етапів диференціювання крово­творних клітин. Виділено багато захворювань системи крові, передусім анемій і гемобластозів, розшифровано патогенез і розроблено способи лікування цих хвороб.

Велику увагу було звернуто на вивчення патогенезу, профі­лактику і лікування таких поширених захворювань, як гастри­ти, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки. Видатні праці з вивчення цих захворювань належать учням І. П. Пав­лова професорові Казанського медичного інституту С. С. Зим- ницькому (1873—1927) і академіку М. І. Лепорському (1877— 1952). Запропонований Лепорським функціональний метод до­слідження шлунка широко застосовується у клінічній практиці.

Для профілактики і лікування кишково-шлункових захворю­вань відкрито на багатьох підприємствах дієтичні їдальні, в організованих групах населення хворих взято на диспансер­ний облік, через профспілки дається можливість значній части­ні цих хворих лікуватися на республіканських і союзних спеціа­лізованих курортах. У 1928 р. Рада Народних Комісарів CPCP прийняла спеціальну постанову про організацію дієтичних від­ділів при будівництві всіх нових їдалень громадського харчу­вання.

В 1929 р. в Москві організовано Центральний науково-до- слідний інститут харчування. Інститути харчування було органі­зовано і в інших великих містах, зокрема на Україні. Внаслідок великої науково-дослідної роботи, проведеної цими інститута­ми, було вивчено вплив харчових режимів і якості живлення на функції травних органів, вищої нервової системи, серцево-су- динної системи та інші функції організму (І. П. Разенков, М. І. Лепорський, А. І. Яроцькйй, М. І. Певзнер, М. М. Губер- гріц, В. М. Коган-Ясний та ін.). Розроблено спеціальні режими й норми харчування при різних захворюваннях, які знайшли широке застосування в санаторіях і всіх лікувальних закладах країни. Велика заслуга в цій справі належить М. І. Певзнеру (1872—1952), який протягом 20 років очолював кафедру ліку­вального харчування в Центральному інституті вдосконалення лікарів у Москві. Він і його численні учні науково обгрунтува­ли вплив дієтотерапії на цілісний організм та його реактивні властивості і необхідність лікувального харчування в комплекс­ній терапії при всіх захворюваннях.

Велике поширення туберкульозу в країні змусило лікар­ську громадськість організувати ще в дореволюційні часи в Ро­сії Всеросійську лігу боротьби з туберкульозом, що мала на Україні 34 відділення, які існували лише на мізерні приватні кошти.

У перші ж роки Радянської влади ця боротьба почала роз­глядатися як справа державної ваги. В 1921 р. в Москві і Хар­кові, пізніше в Києві, Одесі та'в інших містах СРСР було ство­рено інститути туберкульозу як клінічні та науково-методичні центри для планомірної боротьби з цією хворобою. З кожним роком диспансерним обслуговуванням охоплювалося дедалі більше хворих не лише в містах, а й по селах. Якщо в 1923 р. на Україні було всього ЗО диспансерів і кабінетів, у 1941 р.— 325, то в 1957 р. кількість їх досягла 1222, з них 494 диспансе­ри в сільських місцевостях. У післявоєнні роки особливу увагу було звернено на охоплення хворих на туберкульоз стаціонар­ною допомогою, для чого було відкрито по селах велику кіль­кість спеціалізованих лікарень, які дають можливість госпіта­лізувати переважну більшість хворих з відкритими формами туберкульозу.

Держава асигнує великі кошти для безплатного відпуску специфічних антибіотиків не лише стаціонарним, а й усім амбу­латорним хворим на туберкульоз. З 1925 р. почали застосову­вати протитуберкульозні щеплення в міських родопомічних за­кладах. З 1955 р. ці щеплення роблять усім новонародженим в нашій країні.

У післявоєнні роки великого поширення набули хірургічні методи лікування як легеневого, так і кістково-суглобового ту­беркульозу. Всі ці профілактично-лікувальні заходи, які про­водяться планомірно в державному масштабі, дали змогу на­багато зменшити захворюваність населення на туберкульоз, особливо в дитячому віці, і є всі підстави передбачати вже в недалекому майбутньому цілковиту ліквідацію в країні цього давнього захворювання, одного з найстрашніших ворогів людст­ва взагалі. Піонером протитуберкульозної боротьби на Україні був видатний учений і гуманіст, академік Ф. Г. Яновський.

Феофіл Гаврилович Яновський (1860—1928) ще в 1891 р. почав роботу s популяризації відомостей про туберкульоз серед широких мас населення, Організував першу в Києві діагностичну бактеріологічну лабораторію, безплат­ний прийом хворих на туберкульоз. Він був одним з організаторів Київського товариства боротьби з туберкульозом (1901), організатором першого туберку­льозного санаторію в Пущі-Водиці. Свої численні наукові досліди і клінічні спостереження s туберкульозу легенів він узагальнив у монографії «Туберку­льоз легенів», яка вийшла трьома виданнями і довгі роки була настільною книжкою для фтизіатрів. Ф. Г. Яновський вважався найдосвідченішим нефро­логом в СРСР; він був доповідачем про захворювання нирок на міжнародних і союзних з'їздах терапевтів. Свій досвід у цій галузі він подав у монографії «Діагностика захворювань нирок» (1917). Як клініцист, Ф. Г. Яновський вражав учнів своєю спостережливістю, вмінням глибоко аналізувати і узагаль­нювати помічені у хворих зміни. Він залишив велику школу учнів, які з успі­хом продовжують його роботу в наукових і лікувальних закладах. Ім'я Ф. Г. Яновського присвоєно Українському науково-дослідному інституту ту­беркульозу та грудної хірургії в Києві.

Ф. Г. Яновський користувався винятковою популярністю серед населення за свою сердечність, приступність, готовність удень і вночі безкорисливо до­помагати хворій людині. В останню путь на Лук'янівське кладовище його про­воджали тисячі киян. У клініці факультетської терапії Київського медінсти­туту, де працював Ф. Г. Яновський, встановлено його бронзове погруддя.

Така ж наполеглива боротьба, як з туберкульозом, провади­лася і з венеричними хворобами, які були поширені серед місь­кого і сільського населення в Росії за царизму. За офіційною неповною статистикою, на 10 тисяч населення припадало в містах у 1913 р. 180, а в селах — 53 хворих на сифіліс. По селах переважав побутовий сифіліс. У 1921 р. в Москві було організовано Державний венерологічний інститут, який став центром вивчення проблем дермато-венерології і організації боротьби з венеричними і дерматологічними захворюваннями.

На Україні першу дерматовенерологічну клініку було ство­рено в 1917 р. в Одесі за ініціативою видатного вченого Є. С. Главче (1871—1919), яку було реорганізовано в 1922 р. в Державний дерматовенерологічний інститут ім. Є. С. Главче. В 1924 р. організовано Український шкірно-венерологічний ін­ститут у Харкові, пізніше такі інститути було створено в Києві і Львові. Внаслідок широкого розгорнення мережі шкірно-вене­рологічних закладів в країні останнім часом спостерігаються лише поодинокі випадки свіжого захворювання на сифіліс.. До возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР дуже пошире­ний був сифіліс серед населення в гірських районах Карпат. Наприклад, у Верховинському районі Івано-Франківської об­ласті показник гострозаразних форм сифілісу був 40 на 10 тисяч населення. В 1956 р. цей показник знизився до 1 на 10 тисяч населення.

В 1947 р. для поліпшення лікувально-профілактичного та протиепідемічного обслуговування населення було об'єднано міські лікарні з поліклініками. Ця реформа сприяла підвищен­ню кваліфікації поліклінічних лікарів, збільшилась кількість медичних міських дільниць, рідшими стали діагностичні помил­ки в амбулаторіях. У 1949 р. в областях і великих містцх було введено штатні посади головних спеціалістів з терапії, хірургії, акушерства, гінекології і педіатрії, що відіграло значну роль у справі підвищення кваліфікації районних та дільничних ліка­рів, оскільки вони дістали змогу проконсультуватися на місцях з досвідченими спеціалістами.

Зростання економічної могутності СРСР у післявоєнні роки дало змогу різко посилити спеціалізовану медичну допомогу в районах. Вже в 1962 р. на Україні не було жодної районної лікарні, в якій працювало б менш ніж п'ять спеціалістів з основних галузей клінічної медицини. Всі районні лікарні в рес­публіці мають стоматологічні, фізіотерапевтичні, рентгенівські кабінети і санітарно-клінічні лабораторії.

 

 ...  57



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх