Сергій Авраамович Верхратський (1894—1988) (Заблудовський) ІСТОРІЯ МЕДИЦИНИ

ЛІКАРІ — ЖЕРТВИ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

В історії нашої держави чимало трагічних сторінок. Сього­дні, в період перебудови і гласності, з усією мужністю і прав­дивістю розкриваються негативні явища, пов'язані з культом особи Сталіна, повертаються імена жертв масових репресій, у тому числі багатьох медиків — учених і лікарів-практиків.

У перші десятиліття Радянської влади в умовах господар­ської розрухи нерідко виникали масові епідемії. І ті, хто був у перших рядах борців з цими епідеміями, зазнали наклепниць­ких обвинувачень, що зловмисно поширювались з антинарод­ною, антидержавною метою. Така доля спіткала передусім відо­мих мікробіологів і епідеміологів, учнів і продовжувачів справи І. І. Мечникова, що очолювали наукову й оперативну протиепі­демічну діяльність у різних центрах країни. Загинули С. В. Кор­шун (1868—1931), С. І. Златогоров (1873—1931), І. Г. Савчен­ко (1862—1932), В. А. Барикін (1875—1942), С. М. Щасний (1875—1943) та багато інших. Немає точних відомостей про загибель С. М. Никанорова, засновника й керівника «Мікроба» (Саратовського мікробіологічного інституту) — ініціатора і ке­рівника боротьби з чумою в південно-східних районах країни — Нижньому Поволжі, Північному Кавказі, Південному Уралі, Прикаспії, який перепинив поширення чуми у центральні райо­ни країни.

Було ув'язнено Л. О. Зільбера, видатного вченого, що за­пропонував вірусну теорію раку і мав великі заслуги у бороть­бі проти багатьох інфекційних захворювань. Десять років про­вів у виправно-трудових таборах професор-біохімік В. В. On- пель та багато інших.

Як вороги народу знищувались і керівники радянської охо­рони здоров'я. Так, у 1937 р. було арештовано і згодом роз­стріляно першого (після утворення союзного Наркомату охоро­ни здоров'я) народного комісара охорони здоров'я Г. Н. Каміи- ського (1895—1938), в 1938 р. така ж доля спіткала його на­ступника М. Ф. Болдирєва, С. І. Канторовича — заступника наркома охорони здоров'я. Так само було знищено В. А. Кенге- ларі (1883—1937), першого заступника наркома охорони здо­ров'я СРСР, колишнього начальника Військово-медичної ака­демії ім. С. М. Кірова, М. І. Баранова (1886—1938), начальника Військово-санітарного управління, колишнього заступника наркома охорони здоров'я УРСР, Н. І. Тихомирова, заступника начальника Військово-санітарного управління і багатьох інших. Усіх їх офіційною постановою реабілітовано посмертно. Репре­сії торкнулися і багатьох місцевих керівників охорони здоров'я. Загинули М. Г. Тракман, який керував охороною здоров'я у Західному Сибіру, О. М. Щербаков — завідувач Саратовським губздороввідділом, С. Д. Асфекдіаров (1889—1938)—нарком охорони здоров'я Казахської PCP та ін. (також реабілітовані посмертно).

Великою втратою була загибель професора Д. Д. Плетньова (1873—1941), визначного фахівця з хвороб серця, блискучого лектора. Це була людина великої громадянської мужності. Разом з Д. Д. Плетньовим було засуджено відомих терапевтів І. М. Казакова — засновника і директора Інституту лізатів, JI. Г. Левіна — заступника головного лікаря Кремлівської лі­карні. «Справу» їх було штучно приєднано до політичного про­цесу «правотроцькістського блоку». Цих лікарів звинувачували в тому, що вони «шкідницькими методами» умертвили М. Горь­кого, В. Р. Менжинського, В. В. Куйбишева. І. М. Казакова і Л. Г. Левіна було розстріляно, професора Плетньова засудже­но на довічне ув'язнення (адже засудження 66-річної людини на 25 років виправно-трудових таборів, власне, й було довіч­ним). Всупереч прийнятій версії про смерть Д. Д. Плетньова влітку 1953 р. в одному з колимських таборів, за останніми відомостями (БСЭ и БМЭ) його було розстріляно 11 вересня 1941 р. Справжньою причиною засудження лікарів було не ви­гадане умертвіння ними М. Горького, В. Р. Менжинського, В. В. Куйбишева, а цілком реальні події 1932 p.: самовбивство Н. С. Аллілуєвої, дружини Й. В. Сталіна, яка покінчила життя самогубством пострілом з револьвера у скроню. Істинну причи­ну смерті знали А. Ю. Канель, головний лікар Кремлівської лікарні, її заступник Л. Г. Левін і професор Д. Д. Плетньов. Перші двоє наступного після трагічної події ранку (09.02.1932) бачили труп Н. С. Аллілуєвої з вогнепальною раною у скроні. Всім трьом було наказано підписати брехливий медичний бюле­тень про смерть від апендициту. Вони відмовилися це зробити. Бюлетень підписали інші лікарі, а доля непокірних медиків

склалася трагічно — А. Ю. Канель, правда, «встигла» померти в 1936 р.

Серед репресованих на особливу увагу заслуговує X. Г. Pa- ковський (1873—1941)—видатний діяч міжнародного револю­ційного руху і водночас учений-медик (по закінченні 1897 р. медичного факультету в Монпельє (Франція) опублікував пра­цю «Етіологія злочинності і виродження»),

З 1919 по 1923 р. Христіан Георгійович Раковський був Головою Ради Народник Комісарів УРСР, а також головою Революційної військової ради Південного фронту, головою республіканської Надзвичайної комісії по боротьбі з епідеміями та ін. Справжнє ім'я — Станчев Кристю Георгієв, болгарин, на­родився у місті Котні, революційний псевдонім — Раковський — зберігав про­тягом усього життя. Працював кілька років у Румунії, де 1905 р. допоміг повсталим військовим морякам з броненосця «Потьомкін», що висадилися у Констанці на румунський берег.

В Росії X. Г. Раковський — учасник І і III з'їздів Рад. Член РСДРП з 1917 p., учасник семи з'їздів партії — з VIII по XIV. З 1919 по 1927 р. був членом ЦК партії. З вересня 1918 р.— начальник Політуправління Червоної Армії. Член президії ВЦИК, один із засновників Комуністичного Інтернаціона­лу, член радянських делегацій на міжнародних конференціях. У 1925— 1927 pp.— радянський посол в Англії, потім у Франції. У 1927 р. на XV з'їзді X. Г. Раковського було виключено з партії «за зв'язок з троцькістсько-зінов'- евським блоком», у 1935 р. відновлено в партії. З 1934 р. аж до арешту в 1937 р. працює в Наркомздоров'ї РРФСР. У жовтні 1934 р. очолював радян­ську делегацію на XV Міжнародній конференції Товариств Червоного Xpecra 1 Червоного Півмісяця в Токіо. Брав активну участь у роботі наукових інсти­тутів, виступав на конференціях, організовував нові інститути — нейрохірургії, офтальмології. Розробив пропозицію про об'єднання діяльності наукових інсти­тутів — прототип майбутньої Академії медичних наук, яку було організовано у 1944 р. У 1938 р. засуджений у справі про «правотроцькістський блок» на 20 років ув'язнення. Розстріляний 14 вересня (за іншими даними — 3 жовтня) 1941 р. Реабілітовано X. Г. Раковського спеціальним судовим рішенням у лю­тому 1987 p., відновлено в партії у липні 1988 р.

Бурхливим і дуже тяжким було життя відомого радянського вченого — професора хірургії і церковного діяча В. Ф. Войно- Ясенецького.

Валентин Феліксович Войно-Ясенецький (1877—1961) —видатний професор хірургії — народився в Керчі в сім'ї фармацевта. В 1903 р. закінчив медичний факультет Київського університету. З 1905 по 1916 р. працював земським хі рургом у Симбірській, Саратовській і Ярославській губерніях. Особливу увагу він звертає на хірургічне лікування гнійних уражень, на застосування місцевої анестезії. На власні кошти організує дослідну лабораторію. В 1915 р. опублі­кував монографію «Регіонарна анестезія», яку в 1916 р. захистив як доктор­ську дисертацію. В 1916 р. обіймає посаду головного лікаря міської лікарні в Ташкенті. В 1919 р. його вперше арештовують, але невдовзі випускають. В 1920 р. стає завідуючим кафедрою топографічної анатомії і оперативної хірургії Середньоазіатського державного університету, продовжує багато оперувати.

В 1921 р., не припиняючи своєї лікарської діяльності, В. Ф. Войно-Ясене­цький постригся в монахи і прийняв ім'я Луки, а в 1923 р. став архієреєм. У цьому ж році його вдруге ув'язнюють і відправляють на трирічне заслання до Єнісейська і Туруханська. В 1926 р. він повертається до Ташкента і про­довжує свою лікарську і церковну діяльність. Його призначають архієписко­пом Туркестанським. В 1930 р. його знову арештовують і відправляють на заслання до Архангельська (до 1933 p.). І на засланні він продовжує оперу­вати хворих і намагається відправляти церковну службу. З 1934 по 1937 р. він працює в Андижані, а потім у Ташкенті керівником відділу Інституту не­відкладної допомоги. У грудні 1937 р. його знов арештовують і тримають 2 роки в тюрмі, а потім відправляють на заслання у Красноярський край (с. Велика Мурта). У вересні 1941 р. переводять у Красноярськ і призначають консультантом госпіталів Красноярського краю. Реабілітовано його в 1943 р.

1  звільнено з заслання. В 1944 р. В. Ф. Войно-Ясенецького переводять у Там­бов консультантом госпітальної бази. Одночасно Указом Патріарха його при­значено архієпископом Тамбовським і Мічурінським. У цьому ж році йому за наукову розробку нових хірургічних методів лікування гнійних захворю­вань і поранень, викладену в наукових працях «Начерки гнійної хірургії» (1934 р.) та «Пізні резекції при інфікованих вогнепальних пораненнях сугло­бів» (1944 p.), присуджена Сталінська премія І ступеня (200 000 крб.). Части­ну цієї премії (130 тис. крб.) В. Ф. Войно-Ясенецький переказав на допомогу дітям-сиротам. Він продовжує багато оперувати, в основному при гнійному остеомієліті, ускладнених ураженнях кульшового суглоба, консультує і вчить лікарів, крім того, сумлінно виконує свої архієпископські обов'язки. В 1946 р. В. Ф. Войно-Ясенецького призначають архієпископом Сімферопольським і Тав­рійським. Він продовжує консультувати і оперувати в госпіталі до 1951 p., коли став втрачати зір. Багато уваги приділяє духовному наставництву. За 38 років він (за його підрахунками) виголосив понад 1250 проповідей, з яких 750 було записано (12 великих томів). Рада Московської духовної академії обрала В. Ф. Войно-Ясенецького почесним членом. Помер архієпископ Лука на 85-му році життя. Поховано його у Сімферополі на міському кла­довищі.

Серед трагедій, пережитих радянськими медиками, чи не найбільша — це так звана «справа лікарів». Не випадково Ге­неральний секретар ЦК КПРС М. С. Горбачов у своїй промові

2      листопада 1987 р. на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю Великого Жовтня, говорячи про допущені в минулому злочинні беззаконня, назвав як «сфабриковану» поряд з «ленін­градською справою» і «справу лікарів». За задумом ініціато­рів, ця справа загрожувала надзвичайно тяжкими наслідками не тільки тим, хто був безпосередньо віднесений до неї, а й досить широкому колу осіб. Тільки смерть Сталіна і пов'язане

3    цим замішання у «верхах» затримали розвиток справи і дали їй зворотний хід. Про зміст «справи» чітке уявлення дають офіційні документи.

Повідомлення TAPC «Арешт групи лікарів-терористів» було опубліковано 13 січня 1953 року. Серед учасників цієї групи опинились професори М. С. Вовсі, В. Н. Виноградов, М. Б. Ко­ган, П. І. Єгоров, Я. Г. Етінгер, О. М. Грінштейн та ще 15 осіб. Повідомлялося, що слідством встановлено, ніби учасники теро­ристичної групи, використовуючи своє становище лікарів і зловживаючи довір'ям хворих, умисне підривали здоров'я остан­ніх, свідомо ігноруючи дані об'єктивного дослідження хворих, ставили їм неправильні діагнози, які не відповідали справжньо­му характеру їхніх захворювань, а згодом неправильним ліку­ванням губили їх. У повідомленні «лікарі-злочинці» звинувачу­вались у намаганні передусім умертвити радянських керівних військових, вивести їх з ладу й ослабити оборону країни. Серед «умертвлених» лікарями з докладним зазначенням «вигаданого діагнозу і свідомо неправильного лікування» було названо на першому місці О. О. Жданова і О. С. Щербакова, а також ін­ших. «Лікарі-шкідники» звинувачувалися також у шпигунстві, у платній службі розвідкам ворожих країн. Особливо підкрес­лювалося значення в цьому зв'язку єврейської міжнародної організації «Джойнт», яка позірною доброчинністю маскує свої фактично антирадянські цілі; на службі «Джойнт» начебто пе­ребували всі «викриті» лікарі-євреї. Зокрема, М. С. Вовсі (під час Великої Вітчизняної війни — головний терапевт Радянської Армії) начебто отримав «директиву» «Джойнта» про умертвлін- ня радянських військових кадрів.

Слідство велося недозволеними методами. Один з притягну­тих у «справі лікарів» — професор Я- Л. Рапопорт згадує, як арештована раніше лікар Кремлівської лікарні розповідала йому про очну ставку з М. С. Вовсі, В. Н. Виноградовим, В. X. Василенко, під час якої вони «викривали» її в тому, що при лікуванні хворих вона виконувала їхні «шкідницькі» вказівки: «Мені здавалося, що я бачу перед собою божевіль­них...».

Інформація про припинення «справи лікарів» з'явилася в газетах 4 квітня 1953 р. і була передана по радіо: «Міністер­ство внутрішніх справ здійснило перевірку всіх матеріалів по­переднього слідства та інших даних у справі групи лікарів, об­винувачених у шкідництві, шпигунстві і терористичних діях щодо активних діячів Радянської держави. Внаслідок перевір­ки встановлено, що притягнутих у цій справі... було арештова­но колишнім Міністерством державної безпеки неправильно, без будь-яких законних підстав... Встановлено, що показання арештованих, які начебто підтверджують висунуті проти них звинувачення, добуто працівниками слідчої частини колишнього Міністерства державної безпеки застосуванням недопустимих і суворо заборонених радянськими законами прийомів слідства.... На підставі висновку слідчої комісії арештовані... повністю реа­білітовані і з-під охорони звільнені. Осіб, винних у неправиль­ному веденні слідства, арештовано й притягнуто до криміналь­ної відповідальності». Старшого слідчого у цій справі М. Д. Pio- міна було засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу.

У доповіді на Всесоюзному з'їзді лікарів 17 жовтня 1988 р. міністр охорони здоров'я СРСР Є. І. Чазов зазначав: «...Тяжкі наслідки мала так звана «справа лікарів». Йдеться не лише про фізичні і моральні муки, яким було піддано видатних пред­ставників нашої медицини. Було завдано шкоди престижу лі­карського фаху, набули вжитку протиприродні терміни «лікарі- вбивці», «вбивці у білих халатах».

 

 ...  60



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх