Розділ І Культура праслов'ян що вивчає Історія культури України - Історія культури України - Книжный рай
Історія культури України

Розділ І Культура праслов'ян що вивчає Історія культури України

Історія культури вивчає культурні та мистецькі надбання народів,

що проживали і проживають на території нинішньої України. Об'єктом дослідження і вивчення є пам'ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Пам'ятки розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками, враховуються взаємозв'язки з культурними досягненнями інших народів, оскільки жодний етнос, народ, нація не може розвиватися в ізоляції, поза загальним історичним процесом.

Історія культури вивчає та аналізує пам'ятки духовної культури, зафіксовані усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів'я, приказки, анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Український народ залишив у спадок незліченну кількість об'єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам'ятки зарубинецької, трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять комплекси містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, твори декоративно-ужиткового мистецтва та ін.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов'яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи "Вле-сова книга" і "Повість минулих літ", козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам'ятки літератури — від славетних "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Слово о полку Ігоревім" до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам'ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, парсунні портрети, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

Історія культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії і вірування народів, а також особливості міжособистісного спілкування.

Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов'язаної з духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Історія культури — одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

Історико-культурні дослідження України історична наука мають багатовікову історію, написану як про цілісність

вітчизняними, так і зарубіжними автораукраінськоі ми. Серед найвизначніших першоджерел культури можна назвати твір "Влесова книга", яка

поступово входить у науковий обіг. Багато уваги вивченню історії почали приділяти з X ст. Укладаються історичні хроніки, пов'язані з тогочасним політичним життям.

У Києво-Печерському монастирі в 1037—1039 рр. було зроблено перший звід історичних хронік. Його продовжив літопис, автором зведеної редакції якого вважають Никона Великого. Третю редакцію, Начальний літопис, укладено в 1093—1095 рр.; у ньому активно проводиться ідея єдності Русі, а в 1113 р. чернець Нестор уклав четверту редакцію — "Повість минулих літ". Він зробив спробу пов'язати історію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походження

5

держави. "Повість... " редагувалася і доповнювалася багато разів. Один із кращих варіантів знаходимо у списках Лаврентїївському (1376) та Іпатіївському (початок XV ст.). Заслуговує на увагу Київський літопис, доведений до 1200 р.

Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств у них також уводиться система літописання. Найважливіший з літописів цієї доби є Галицько-Волинський 1202—1292 рр. Українські літописи засвідчують високий рівень культури, глибоке розуміння історичного процесу, ерудицію авторів, їхню національну свідомість, що було унікальним явищем у тогочасній Європі.

Літописання продовжувалось і в період, коли Україна входила до Великого князівства Литовського. Варто відзначити Супрасльський список 1520 р., куди було включено Київський літопис, літопис Авраама 1495 р., Баркулабовський кінця XVI — початку XVII ст., літопис Биховця кінця XVI ст. Вони дають цілісне уявлення про події, які відбувалися в Україні у XVI—XVII ст.

З XVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський, доведений до 1597 р., Межигірський 1393—1649 рр., Xмільницький 1636—1650 рр., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходимо багатий матеріал з історії українського народу.

Починаючи з другої половини XVII ст. популярними стають хроніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. "брошка з літописців стародавніх" визначного культурного діяча XVII ст. Феодосія Сафоно-вича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від найдавніших часів до 1673 р. та "Синопсис" Інокентія Гізеля, що видавався з 1674 р. до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов'язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.

Окреме місце займають козацькі літописи: "Самовидця", Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історія Русів" та ін. Вони доносять до нас інформацію про буремні роки козаччини.

Протягом XVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетично пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною. Це, зокрема, "Краткое описание Малороссии" (1730), "Описание о Малой России" Г. Покаса (1751), "Краткое описание о козацком мало

6

российском народе" П. Симоновського (1765), "Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще" О. Рігель-мана (1786), "Записки о Малороссии" Я. Марковича (1798) та багато інших. У своїх творах найбільш свідомі представники свого народу намагалися розбудити національну гідність українців, стверджуючи, що пригноблення їх у давні часи — явище тимчасове.

Упродовж XIX—XX ст. формується українська історична школа, яку започаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 р. "Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче" у 4-х томах) і М. Маркевич, який написав глибоко патріотичний твір — "Историю Малороссии" у 5-ти томах (1842—1843). Значний внесок у вивчення історії культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 р. видав "Описание свадебных простонародных обрядов в Малой России и Слободской украинской губернии", а 1819 р. у Xаркові вийшов його "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що став першою суто науковою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.

Особливе значення у вивченні історії України належить В. Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливістю якої стала робота над першоджерелами та документами. Гідно продовжили його справу Д. Багалій, I. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та ін.

Велику увагу вивченню історії України та її культури приділяли наукові товариства, зокрема одеське "Общество истории древностей", засноване 1838 р., "Временная комиссия для разбора древних актов" (1843), "Историческое общество Нестора Летописца" (1873), харківське "Историко-филологическое общество" (1880), "Вчені губернські архівні комісії" у Катеринославі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Усі вони зробили істотний внесок в об'єднання місцевих наукових сил та фіксацію пам'яток історії культури.

Нині у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, козацьких літописів, історичних хронік, які доносять до широкого загалу читачів справжню історію українського народу.

7

Територія нинішньої України була

заселена ще у прадавні часи. Про

населення україни        це свідчать численні пам'ятки, що

залишилися нам у спадок. Частково вони були в науковому обігу, частково чекали свого часу. !з проголошенням державної незалежності України активізувався інтерес до історичних коренів свого народу, його набутків, ролі й місця в загальноісто-ричному процесі.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Вони мали як своїх прихильників, так і опонентів. Численні розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Xвойки, В. Грекова, П. Третьякова, Б. Рибакова, В. Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Про те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, свідчать численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо та опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Кесарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Маврикія Стратега, Нестора.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік та наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Назвемо головні з них:

• спільний фізично-етнічний тип;

• мовний фактор, грунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, особливо топоніми і гідроніми;

• археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні лише для однієї території;

• основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі;

• мистецькі твори, зокрема кераміка, що мають характерні ознаки тільки певного географічного ареалу;

• світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала протягом тривалого часу у праслов'янських і слов'янських народів.

Усе наведене дає можливість стверджувати, що на території України спостерігалися монолітна єдність культурних процесів, велика щільність населення, територіальне поширення культури. Сформувалася,

8

збереглась і, попри всі негаразди, дійшла до нашого часу мова. її не знищили мігранти, як це трапилося в Європі у першій половині I тисячоліття н. е., коли Рим в ім'я панування зіпсованої латині винищив тубільні мови саллів, іберів, норіків, фракійців та ін.

Зміни і трансформації, які вносила кожна епоха зі своїми закономірностями розвитку історичних процесів, справляли вплив і на український народ. Але він зберіг свої особливості, мав своєрідні тенденції розвитку, що й прослідковується від найдавніших часів до сьогодення. Це дає підстави стверджувати: український народ — корінне населення України.

Етнокультурні проблеми походження слов'ян походження постали перед наукою давно. Тривалий час, українського переважно в наукових колах проросійської народу орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до нуля. Усі набутки українського народу, зокрема у культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. !з такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не чутний. Наукові розвідки з питання етногенезу слов'ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культуро-генезу і сьогодні немає жодної грунтовної праці.

Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов'ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів — мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму. Незважаючи на те, що праці "Историческая морфология русского языка" та "Древнейшие судьбы русского племени", за словами академіка С. Обнорського, мали "стрункість викладу, новизну постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків", теорія міграціонізму не дістала одностайної підтримки в наукових колах. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна: по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається незмінним.

Основоположником цієї теорії є видатний український археолог В. Xвойка. У результаті грунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке

9

створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території Укрїни особливості. Запропонована В. Xвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні.

На основі автохтонної теорії вибудував свою фундаментальну Тсто-рію України-Руси" М. Грушевський. Вона дістала висвітлення в "Нарисі історії України" Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Артамонова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М. Брайчевського та ін. Одна з найгрунтовніших праць із проблем походження слов'ян належить відомому українському вченому В. Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.

Якщо зробити бодай побіжний огляд археологічних, культурологічних, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури, які нам подарували земля і народ України, можна стверджувати: народ жив тут споконвіку, освоював усі багатства території, користувався ними, завжди запозичував найкраще і водночас щедро ділився своїм із сусідами.

РЕЛІГІЯ Світосприймання слов'ян було досить своєСЛОВ'ЯНСЬКИХ рідним. Воно формувалося під впливом влас-ПЛЕМЕН ної релігійної системи, соціального розвитку

суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. !гумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

2. Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографі слов'ян дохристиянського періоду — "Влесовій книзі". Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфологічно-світоглядну, а й релігійну систему.

10

!з середини II тисячоліття до н. е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризується високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв'язки, спостерігається культурне піднесення. У степах на курганах встановлюється багато кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видимого — чужого — невидимого", пов'язана з поняттям вічного і нескінченного. М. Попович зазначає: "Неймовірним видається той факт, що такі архаїчні культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, але це факт, з яким необхідно рахуватись" (Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С. 126).

Удосконалюється система землеробства — від підсічного до орного. Волхви розроблюють аграрно-магічні календарі, де узагальнюється великий досвід поколінь, визначаються найоптимальніші строки сільськогосподарських робіт, ураховуються періоди дощів, що максимально корисні для ярових. Ці дані були перевірені вченими Київської губернії наприкінці XIX ст. і повністю підтвердилися.

Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — кана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива.

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

зірок по небосхилу привернув увагу мисливців, вони визначили, що всі зірки, окрім однієї — Полярної, знаходилися в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиць та ін.

11

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Род чи християнський Саваоф.

Язичництво як світоглядна система широко подано в усній народній творчості та декоративно-прикладному мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, узагальнені фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.

На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщується фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу,— хороводи).

Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу і тому посіло у XVIII—XIX ст. місце державної релігії Київської Русі.

ОСОБЛИВОСТІ Поезія, зокрема усна творчість,

ЯЗИЧНИЦЬКИХ ВІРУВАНЬ будь-якого народу має глибинні І ПАНТЕОНУ БОЖЕСТВ витоки.  Вона грунтується на

певних уявленнях про походження народу. Це зумовлено як навколишнім середовищем, так і світобаченням. У цій сукупності спостерігаємо відбиття історичних реалій. Чим глибшою була віра народу, тим бурхливішою була фантазія, що трансформувала образи реальних героїв, надавала їм узагальнюючих рис, знаходила пояснення тих чи інших явищ.

У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу й мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняють їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.

12

Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Xорс, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.

Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької — "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необмежену силу.

Дві сили йшли обіруч людини — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від матері-землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала ціла низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. До речі, для слов'ян не характерним було принесення людей у жертву богам.

Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, обожнювалися всілякі духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особлива шана надавалася деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувались. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий,— символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

13

Священними вважалися також птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Слов'яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду.

Отже, поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання з навколишнім середовищем, оберігаючи його, і передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження

роду.

МИСТЕЦЬКІ Джерелами української музичної кульНАБУТКИ СЛОВ'ЯН тури є стародавня культура східнослов'янських племен, культурний вплив сусідніх народів. На думку вчених, найдавніші прояви музичного мистецтва у наших пращурів спостерігалися вже приблизно сорок тисяч років тому. Серед знайдених предметів ужитку і художніх творів тих часів трапляються первісні музичні інструменти або їх зображення на посуді чи коштовностях.

У Маріупольському могильнику 1931 р. знайдено сім дудочок з пташиної кістки періоду неоліту, а львівська археологічна експедиція 1953 р. знайшла на стоянці Молодове Чернівецької області флейту з рогу північного оленя. Вчені вважають, що це найдосконаліший з усіх відомих палеолітичних музичних інструментів. Він має один поздовжній штучний отвір і чотири поперечних у найтоншій, спеціально обробленій мундштучній частині, а в нижній частині — ще два невеликих отвори. Збагачують наші уявлення про давній музичний інструментарій і археологічні розкопи 1952—1961 рр. на Мезинській палеолітичній стоянці поблизу Чернігова. Тут ученим пощастило натрапити на цілий інструментальний комплекс з ударних інструментів — різні кістки мамонта,

14

набірний браслет, що "шумить". Вони оздоблені геометричними візерунками, нанесеними червоною охрою.

У ході розвитку первісного суспільства підвищуються мистецькі запити людей, удосконалення знарядь праці супроводжується поліпшенням якості та урізноманітненням музичних інструментів, збільшенням їх кількості.

На північному узбережжі Чорного моря існувало високорозвинене мистецтво античних цивілізацій. Приморські степи заселяли скіфи, сар-мати та інші племена. Історичні пам'ятки свідчать про тісні мистецькі взаємозв'язки античних міст Причорномор'я та племен, що заселяли тогочасні українські землі. Серед археологічних знахідок скіфського часу велику цінність мають ювелірні вироби. Зокрема, золоту діадему із зображенням скіфа, який грає на інструменті давньогрецького походження — арфі, знайдено на початку XX ст. у кургані поблизу села Сахнівки на Київщині. На золотому персні з Неаполя Скіфського (Крим) зображено музиканта, який грає на подвійній флейті — також давньогрецькому інструменті.

Музичні інструменти місцевого походження скіфського періоду часто знаходять під час археологічних розкопів східнослов'янських курганів. Це переважно бубонці різних форм і розмірів, виготовлені із заліза та срібла. Багато їх знайдено в 50-ті роки XIX ст. в Олександропольському кургані Дніпропетровської області. Серед них численні дзвіночки, бронзові бляхи, брязкальця та ін. Знайдено тризубці, у кінці кожного зубця яких підвішені дзвіночки. Аналогічні знахідки було вилучено з Чортомлицької могили під Нікополем. їх використовували при освяченні жертв, очищенні житла від "злих духів", у похоронних обрядах, шаманських дійствах тощо. Дзвіночки такого типу зображені на римському барельєфі; вони підвішені на священному дереві біля жертовника. Мистецтво скіфо-сарматського періоду відіграло велику роль у розвитку української культури. Серед багатьох племен, що передували появі першої української держави — Київської Русі, вирізнялися анти — жителі середнього басейну Дніпра та Дністра, лісостепової смуги та чорноморських степів. Численні пам'ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників та перших руських літописців, усна народна традиція містять відомості про народних музикантів-професіоналів, різні види розвиненого інструментарію, який включав струнні, щипкові, смичкові, ударні й духові інструменти. Про це свідчить, зокрема, візантійський історик Феофілакт Сімокат.

15

У своїй хроніці він вказує на те, що у 583 р. греки захопили в полон трьох слов'ян, які не мали зброї, але тримали в руках музичні інструменти — гуслі.

В уяві тогочасних людей слово, музика мали магічну силу — силу заклинання численних і грізних явищ природи, від яких залежало саме існування людини. Тому релігійні обряди язичників включали різні заговори, заклички. Ритмічні вигуки, трудові поспівки супроводжували колективну землеробську працю, полегшували і координували її. Так зародився один з найдавніших видів музично-поетичної творчості — пісня. Поступово трудові пісні об'єднують у цикли землеробських календарних, або сезонних, що включали хороводні, величальні, обрядові та інші пісні, які виконувалися в різні пори року.

Здавна наші предки складали і родинно-побутові пісні: на народження дитини, наречення її іменем, колискові, весільні, похоронні голосіння та плачі. Плачі під час похорон вождя виконувалися гуртом (чоловіки й жінки або тільки чоловіки) і мали характер епічної розповіді про життя і заслуги небіжчика, над близьким родичем — поодинці.

Xудожній досвід часів родоплемінної спільності на терені музичного мистецтва успадкувала могутня держава середньовіччя — Київська Русь.

особливості На початку 90-х років XIX ст. В. Xвойка трипільської висунув припущення, що слов'яни і неолітична культури людність середнього Подніпров'я — це один

етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопами поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький район Київської області), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". За топологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, острівного східного Середземномор'я і Малої Азії. Це дає можливість підвести наукову базу для орієнтації і визначення ареалу її впливу на розвиток культур зазначених регіонів.

Трипільська культура датується IV—III тисячоліттями до н. е. Xа-рактерними її особливостями є такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувались іззовні та

16

зсередини товстим шаром глини; розміри будівель були великими — 100—140 кв. м; стіни розписувались яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже, поселення налічувало близько 500—600 чоловік. На чолі такої родини стояла жінка, оскільки, як свідчать пам'ятки, це був час матріархату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігаємо великий потяг до мистецьких студій, про що свідчать численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Xудожній рівень їх досить високий, по них певною мірою можна простежити етнічний тип.

Великого поширення дістало виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Xарактерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби серед інших у сусідніх народів.

Наступний період підтверджує тезу безперервності історичних і культурних процесів. Це доба городсько-усатівської культури (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.). Пам'ятки цього періоду займають широку географічну смугу Волині: Колодяжин, Райки, Білилівка, Ягнатин, Бучач, Кошилівці, Балики, Бортничі, Гнідин та ін. У тлумаченні Г. Пассека вони дістали назву "пізнє Трипілля", а О. Брюсов виводить цей період як добу городсько-усатівської культури. Аналізуючи його, спостерігаємо більше відмінного, ніж спільного з Трипіллям. Так, якщо у поселеннях трипільського періоду були відсутні оборонні споруди, то топографія селищ цієї доби істотно змінюється. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові миси, оточені ярами; селище набуває ознак городища. Зміни відбуваються і в системі господарства: у Трипіллі майже не знали коня, а тут різко збільшується їх поголів'я. Активна господарська роль коня свідчить про можливість швидкого пересування та мілітаризацію суспільства. Перетворення в соціальному устрої зумовили вибір місця для поселення і структуру забудови селищ; з'явилася потреба в обороні.

17

Розвивається мисливство; господарство потребує великої кількості знарядь праці, а його охорона — зброї. Використовуються стріли, що не характерно для попереднього періоду. Лук стає головною зброєю чоловіків. Змінюється характер житла: зводяться не великі, а малі будинки, подекуди напівземлянки, замість печі — відкриті вогнища. Деградує керамічне виробництво, втрачається його технічна досконалість, орнаментація спрощується, розписна кераміка зникає, панівним стає шнуровий орнамент.

Рубіж III—II тисячоліть до н. е. збігається з масовим переміщенням племен — "шнуровиків". За однією з гіпотез ці племена прийшли з півночі — країн Прибалтики і Центральної Європи.

Стислу і досить вичерпну концепцію про витіснення трипільців "шну-ровиками" висунув Г. Чайльд у праці "Біля джерел європейської цивілізації", а Г. Коссіна стверджував, що "шнуровики" керувалися гаслом "Drang nach Osten" і своїми бойовими сокирами проклали шлях до Трипілля. Мірез і В. Борковський зазначають, що трипільська культура збагатила Європу.

У період городсько-усатівської культури хлібороба змінив вершник, мирного жителя — воїн, барвисто мальовану кераміку — шнурова, вола — кінь. В аборигенне населення з II тисячоліття до н. е. вливається нова людність, що прийшла в Україну з периферійних північно-західних регіонів. Змішалися два етноси. Це сталось у передскіфську епоху.

ОСОБЛИВОСТІ Історія традиційно називає скіКУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ      фів вершниками. У скіфський

СКІФСЬКОГО ПЕРІОДУ період (VIII—II ст. до н. е.)

відбувається соціальна диференціація, виникає верства власників, які володіють великою кількістю худоби і протистоять залежним від них хліборобам. У могилі, що розкопана поблизу Майкопа, знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображеннями звірів і навіть ландшафтом Кавказьких гір, що свідчить про істотне соціальне і майнове розшарування суспільства.

Українська мова зберегла сліди тієї архаїчної спільності: подвійне значення слова "товар" — худоба і крам.

18

Коли товару багато, постає потреба охороняти його, а також потреба в окремій соціальній верстві — воїнах. Цю роль виконували як члени роду, так і найманці-воїни. Коли в суспільстві створюється така інституція, вона вимагає у свого господаря права на військові походи до сусідів з метою або пограбування, або розширення території. Особливо популярним було друге, оскільки збільшення поголів'я худоби потребувало великих пасовиськ. Отже, ареал впливу скіфів набагато розширюється. Це була могутня "варварська" імперія вершників із центром в Україні і з безмежною територією, про що свідчать скарби Чортомли-ка, золото Куль-Оби та ін. Могили скіфів знайдено на Обі, Полтавщині, Київщині, Поділлі, Xерсонщині та в інших місцях.

Скіфи-вершники були справними воїнами, їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси. Похід Дарія знесилив скіфство; було знищено Шарпино, Вільське та інші поселення і зимівники. А довершили розгром імперії цар Антей і македонський цар Філіпп, батько славнозвісного Александра Македонського.

Для культури скіфського періоду характерна міфотворчість, хоча її ми спостерігаємо і в раніші часи. Так, найвідомішим завдяки Геродоту є такий міф про походження слов'ян: "На березі Бористена від скіфських богів Папая і Апи — доньки Бористена — народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Ар-поксая і Колаксая. Папай подарував їм (злетіли з неба) золоті: плуг, ярмо, топірець і чашу. Підійшов до золота старший — воно загорілося, середульший — так само, лише молодший зумів узяти ті речі і тому став за головного царя над скіфами".

Ця та інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ, світ людей, нижній світ (потойбічний), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби (дивись найвизначнішу пам'ятку скіфської доби — золоту пектораль). Самобутній прояв скіфської культури — звіриний стиль в образотворчому мистецтві. Як стверджують деякі вчені, скіфське мистецтво є сукупністю текстів, закодованих у зображенні. Спроби їх дешифрування Д. Мачинським, С. Безсоновою, Б. Мозолевським та іншими дають підстави на правомірність такого гіпотетичного припущення. Дехто стверджує, що це релігійне мистецтво, хоча така версія викликає сумнів. Напевно можна говорити лише про міфологічний зміст творів скіфської культури.

19

Існують версії, що мистецькі твори як у звіриному, так і у фігура-тивному стилі виконувались іноземними майстрами, зокрема грецькими. За стильовими ознаками вони схожі, але за змістом

 

 ...  4



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх