Історія культури України

Розділ ІІ Культура Київської Русі

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи ІХ—ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з ХІ—ХІІ ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

Велике переселення народів, яке про витоки

відбувалося у m-vii    пере   культурного процесу

тасувало народи Центральної Євкиївської русІ

ропи. Цей рух розпочали германські племена Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані, змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це хунни (гуни), германці, слов'яни, угри, тюрки, алани, сармати, гето-фракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви, єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували сучасну картину Європи, безпосередньо позначилися також на українській історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років, до ІІІ ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво, налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою. їх розбили сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської, господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які правили майже 100 років (370—463 рр.). Гунів перемогли булгари, на території України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 р.), за цей час ними створено помітні пам'ятники господарської, військової та культурної спадщини. Довгий час булгари були поза науковим обігом, на них було накладено своєрідне "табу", але сьогодні вони серед інших входять в історичне і культурне надбання народів, що проживали на території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім'я алано-булгар, дав-ньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 рр.) з роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засновують гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої знаходився на території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була

25

там, де нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно, що від прізвиська Шамбата — Кий ("відокремлений", "відтятий") пізніше утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари зберегли пам'ять про своє перебування на території України — Русі. У 840—865 рр. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір — літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав поему "Шан кизи дастан" — "Легенда про доньку Шана". Але перш ніж розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить від індійського купця Синд-жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько Башту — "киянин". Певний час Шамсі Башту виконував обов'язки тебіра — секретаря балта-вара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря бал-тавара Габдулли Джильки.

У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії. Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах "Дір") та варягом Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в'язниці, звідки його визволяє Алмиш, і поет від'їжджає до Булгарії. У Булгаристані Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл, займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 р. під час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає "Історія Джаг-фара" ("Джагфар таріхи").

26

Поет пішов із життя, але для нащадків залишилася його поема "Легенда про доньку Шана", яка написана в Києві і в Україні викликає науковий, історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти — язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та давньобулгарський епос з яскраво вираженим ран-ньоісламським забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша — Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у ХІІ ст. як "Ольмин двір".

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перейшли на службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці ХІІІ — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле, утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася протобулгарська традиція — голити голову, лишаючи тільки жмут волосся "оселедець" (подібну "зачіску" мав також князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам'ятниках ближніх і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі "Витязь у тигровій шкірі" Ш. Руставелі, "Іскандер-наме" Нізамі Гянджеві, а також "Слові о полку Ігоревім", що потверджує їх культурні взаємозв'язки.

На останній пам'ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор "Слова..." був грунтовно обізнаний з "Легендою про доньку Шана". У "Слово..." переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса — покровитель ковалів та зброї (принагідно зауважимо, що на Полтавщині й до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі — це Хорс. При аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор "Слова..." засуджує князя Всеслава Полоцького, коли той "великому Хръе-сови влълком путь пресыкаше". Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У "Легенді." він мав історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 рр.), відомий своїми походами на Візантію "тропою Траяна", тобто до "Трапеум Траяні", відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також стає любов до струнних інструментів, адже Боян "любив співати та грати на домрі". У "Слові." наголошено на несло

27

в'янському походженні Бояна, він онук Велеса, а слов'яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення "Легенда..." передує "Слову.", відчутні запозичення, тобто це та першооснова, за якою ймовірно йшов слов'янський співець.

Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх пізніше увів Нестор до своєї "Повісті минулих літ", це вкотре потверджує тезу "мандрівного сюжету", виведену О. Веселовським. У Шам-сі — легенда про трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Нестора — про трьох братів — засновників Києва.

Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва Шамбатом, братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей у візантійських хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховувався при константинопольському імператорському дворі, а походив із відомого роду Дуло, як і гунський вождь Атілла. "Легенда." називає Курбата сином Аскала, який ходив з посольством до Константинополя у 563 р., що потверджується хронікою Менандра Протиктора. Константин Багрянородний у праці "Про управління імперією" згадує про те, що Київ звався Самбатос (Шамбат), це не ув'язувалося в істориків ХІХ—ХХ ст. у "струнку" теорію витоків і походження міста. Поема уточнює назви і час заснування міста, адже достеменно відомі роки правління Курбата І. Відповідно реконструюється і дата заснування Шам-батом міста — 631—642 рр. Після зіткнення булгар із фарангами (франками), смерті аварського хана Бояна (про що розповідає хроніка Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються міжусобні війни аварів з булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку дозволив їм поселитися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У хроніці Фре-дегара говориться, що булгари змушені були відступити до слов'ян, і ті прийняли їх; це відбулося в 631 р. Таким чином, згідно з інформацією, що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною вірогідністю рік заснування Києва — 631—632, а також його назви: Шамбат — Сам-батос — Кий — Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантичному пласту, що наведено в "Легенді про доньку Шана".

Окремі перегуки тем "Легенди про доньку Шана" спостерігаються у "Повісті минулих літ" Нестора-літописця, зокрема оповідь про чарівного коня Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпустити його на волю, він говорить: "Там, біля гори Кіянтау, хочу провести я дні останні". Ат виконує його прохання.    Після смерті Туянара

28

він виявив бажання побачити кості любимого коня — "На гору зійшов, і раптом тяжко йому зробилося, дихання сперло — життя полишило його". Майже дослівно Нестор описує смерть Олега.

Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що вони мали попередників, це, зокрема, потверджує пам'ятник, що входить в історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українського народу, — "Легенда про доньку Шана" славного сина булгарсь-кого народу Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути славне минуле нашої країни та її зв'язки з іншими народами.

Сьогодні риторично і не ривплив запровадження торично запитують — коли ж християнства прийшло християнство на Русь? на розвиток культури

Деякі історики роблять спробу київської русі

віднести цю акцію до часу Андрія Первозванного, дехто — до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо, вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, християни були на Русі, але до утвердження християнства як офіційної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не справляли.

Розглянемо окремі позиції проникнення християнства на Русь. За історією руської церкви Є. Голубицького, святий Андрій, подорожуючи з Константинополя до Риму, чомусь обрав вельми цікавий маршрут — через Україну, Новгород і звідти до Риму. Замість прямого шляху, який не перевищив би два-три тижні, він витратив принаймні 8—9 місяців. Можливо, тільки для того, щоб сказати на дніпрових схилах учням: "Чи бачите ви гори, он ті? На горах тих засяє ласка Божа; тут постане місто велике. И Бог побудує багато церков. Поблагословіть ці гори і поставте хреста...", а в Новгороді попаритися в лазнях, спізнати смаку північної екзотики?! Така версія видається сумнівною, її спростовують як теологи, так і світські вчені.

А от літописні хроніки свідчать, що Аскольд і Дір були християнами. Щоправда, попри їх понад двадцятирічне княжіння у Києві (862— 885 рр.), особливого поширення, окрім княжої дружини, християнство не дістало.

За княжіння Ігоря (913—945 рр.) та Ольги (до 969 р.) християнство поширюється серед заможних верств, побутує разом з язичництвом. Дві

29

віри доповнюють одна одну і не ворогують між собою. Про це свідчить витяг із договору, укладеного послами князя Ігоря з грецькими царями Романом, Константином і Степаном: "А хто з руської (української) сторони осмілиться порушить цього договору (така любов), то охрещені ("елико их крещение прияли суть") нехай приймуть помсту від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий".

В іншому місці договору читаємо: "А коли збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські по вірі своїй, а не християни — по закону свойому".

Цей договір Ігоря з греками — важливий документ, який свідчить, що християнство існувало і функціонувало до його офіційного утвердження. Тим більше, що християн представляли, і досить сильно, військова верхівка, дружинники князя та найманці-варяги.

Першою християнкою була княгиня Ольга, але й вона не наважилася запровадити християнство як офіційну, державну релігію. Цю акцію реалізував Володимир Великий. Незважаючи на те, що "Повість минулих літ" акт охрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було вирішити питання, пов'язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Що ж спонукало Володимира прийняти християнство? Барон Розен у книзі "Император Василий Болгаробойца" (СПб., 1883) навів цікавий літопис православного грека Ях'ї, де йдеться про те, що Вард Фока збунтувався проти грецького царя, і цар Василь попросив допомоги у Володимира, який її й надав. За це Василь обіцяв видати за Володимира свою сестру, але за умови, що Володимир прийме християнство. Володимир цього ж 987 р. охрестився у присутності імператорських послів — свідків виконання договору. Була виконана з боку Володимира й угода про надання війська; бунт було припинено, Вард Фока скараний, Василю ніщо не загрожувало, проте угоди про видачу сестри виконано не було. Володимир діяв рішуче: обложивши Корсунь, він досяг своєї мети — царівна Анна стала його дружиною. У Корсуні він відкрито вінчається з Анною і як переможець та свояк грецького імператора більше не ховається з новою вірою, приймає

30

рішення охрестити Русь, а відтак ввести її як рівну до держав європейської співдружності. Сама акція охрещення слов'ян була досить жорсткою і відбулася, як пише літописець, 988 р.; проте це не зовсім відповідає правді. Адже, за свідченням грецьких джерел, Володимир взяв Корсунь 989 р., та й після цього князь не сидів без діла. Отже, найвірогідніше, охрещення відбулося влітку 990 р.

Після охрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обгрунтувало право князя-імператора на владу.

Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.

Святі рівноапостольні просвітни    КИРИЛО ТА МЕФОДІИ _

ки слов'ян брати Кирило та Ме     ПРОСВІТНИКИ СЛОВ'ЯН

фодій народилися в грецькому

місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп.

Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим.

31

Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій.

Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в "чудесний спосіб" сподобили мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир, писані "руськими письменами", а також зустрів русина, який говорив мовою руською, і від нього перейняв її.

Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян. Вони дали згоду.

Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав у 863 р. Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИИ   По смерті Ярополка Володимир

У КУЛЬТУРНОМУ (980-1015 рр.) стає повновладним

РОЗВИТКУ господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада. У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.

Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир ліквідував кабінет місцевих "ясних князів" і роздав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв'язками.

Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопар-тійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширив

32

ши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі.

Християнство не було чимось невідомим для русичів. їм імпонували позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою.

Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури, живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи.

Після тривалої міжусобної боротьби на Киярослав мудрий ївський стіл сідає Ярослав (1019-1054 рр.), і культурний

прозваний Мудрим, який єдиновладно прарозвиток вив 18 років. Великою мірою він упровадкиївської русі

жував усе краще, чого досяг Володимир:

розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї..." або "...у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

33

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печерський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав "многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора-літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остро-мир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Ви-шата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Гру-шевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську Правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися двоі триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві в 1018 р.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, однією з найкращих пам'яток Європи ХІ ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

34

Плин часу, наче гумка, стирає з лиця землі найвизначніші багато того, що зведено людьми. Не пам'ятки обійшла ця доля і Києва. Але періодові київської русі

Київської   Русі   поталанило: збереглися

рештки центру стародавнього Києва — місто Володимира, Ярослава, Ізяслава, планування вулиць та майданів, рештки фундаментів архітектурних споруд, прискіпливо досліджених вченими, монастирські комплекси Києво-Печерської лаври, Видубицького, Межигірського монастирів, Берестового.

Перше місце посідає комплекс Софії Київської — однієї з найвідо-міших пам'яток Європи. Софійський собор, завершений 1037 р., був релігійним і культурним центром Русі. Звести такий храм могла лише багата і сильна держава. З огляду на те, що він був розписаний фресками та прикрашений мозаїками не тільки всередині, а й зовні, і навіть підлога викладена мозаїкою, можна уявити, яке враження він справляв на сучасників.

Теми і сюжети мозаїк та фресок різноманітні: канонічні зображення святих, світські мотиви — полювання, скоморохи, портрети засновників собору, суцвіття орнаментів, побудованих на національній основі. Вражає високий художній рівень як закордонних майстрів, так і місцевих художників; їх легко можна розрізнити за стильовими ознаками.

На території Видубицького монастиря збереглися рештки Михайлівської церкви, закладеної 1070 р. біля підніжжя Звіринецької гори на березі Дніпра. Як стверджують хроніки, у 1199—1200 рр. зодчий Петро Милонег у комплексі з цим храмом вимурував могутню підпірну стіну, що нині не збереглася. На околиці Києва у колишньому вотчому монастирі чернігівських Ольговичів, на високому плато у 1144—1146 рр. виросла Кирилівська церква, що збереглась у перебудованому вигляді. Реконструкція проводилась у XVII—XVIII ст. Частково збереглися фрески XII ст. Наприкінці ХІХ ст. відомий російський художник М. Врубель виконав ікони до іконостасу та розписи.

Поблизу Києво-Печерської лаври в колишньому Берестові збереглися рештки церкви Спаса, усипальниці київських князів. Тут знаходиться домовина засновника Москви Юрія Долгорукого. У 60-ті роки ХХ ст. українськими реставраторами в ній розкрито близько 150 кв. м фресок ХІІ ст.

35

У Києво-Печерській лаврі збереглися уламки Успенського собору, головної колись споруди ансамблю Києво-Печерського монастиря. Його було зведено в 1073—1075 рр., а зруйновано під час Другої світової війни.

Біля Національного музею історії України відкрито фундаменти Десятинної церкви — першого кам'яного храму на Русі. Він був зведений у 989—996 рр., поряд — залишки фундаментів цивільних будинків, які можна побачити на вул. Володимирській та прилеглих до неї районах.

У Золотоворітському сквері — руїни Золотих воріт та валу, що проходив по вулиці Прорізній вниз до Хрещатика та по вулиці Ярославів вал до Львівської площі, Лядських воріт. Залишки Золотих воріт сьогодні накриті декоративною спорудою, яка начебто відтворює Золо-товорітську церкву.

На Володимирській гірці у 1108—1113 рр. було зведено Михайлівський монастир, що був зруйнований у 1934—1935 рр. у зв'язку з будівництвом урядового центру. Від комплексу залишилася тільки трапезна, а з художнього оформлення ХІІ ст. збереглися лише фрески і мозаїки, які встигли зняти до того, як собор було підірвано. Сьогодні їх можна побачити у Третьяковській галереї (Москва), Музеї російського мистецтва (Санкт-Петербург) та Софійському соборі (Київ).

Серед пам'яток, які визначали обличчя стародавнього Києва, варто пригадати Ротонду кінця ХІІ — початку ХІІІ ст., палацові споруди міста Володимира, Михайлівські, Подільські й Лядські ворота, церкви Василівську, Федорівську та ін.

З Київської доби зберігся ансамбль пам'яток Х—ХІІ ст. у Чернігові — Спасо-Преображенський собор, закладений князем Мстиславом 1031 р. Цей монументальний храм був, як і Софія Київська, багато оздоблений мозаїками і фресками. Нині залишилися тільки невеликі фрагменти. Поряд стоїть Борисоглібський собор, завершений 1123 р. князем Давидом Святославовичем. Він споруджувався як усипальниця чернігівських князів. На наддеснянських пагорбах стоїть Єлецький монастир, заснований близько 1060 р. Головна споруда монастиря — Успенський собор, побудований у ХІІ ст.

Одна з вишуканих пам'яток Київської Русі — церква П'ятниці на торгу, або П'ятницька церква. Точний час спорудження невідомий, фахівці збігаються на думці, що її було збудовано в 90-ті роки ХІІ ст.

36

Навіть та невелика частина пам'яток, що вціліли і дійшли до нас, дає можливість уявити, як розвивались архітектура і мистецтво Київської Русі.

Згідно з історичними хроніками Київ було ХАРАКТЕРНІ засновано у V—VI ст. братами Києм, ОСОБЛИВОСТІ Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю.     ЗАБУДОВИ КИЄВА

Але свого найвищого розквіту місто набуло в Х ст. за князювання Володимира Святославовича. Він об'єднав під своєю рукою племена полян, сіверян, словенів, кривичів, в'ятичів, радимичів і створив могутню країну. Київ став столицею однієї з провідних європейських держав. Вигідне розташування на перехресті важливих торговельних шляхів зумовило його політичний, економічний та культурний злет. Територія Дитинця, стародавнього міста, істотно розширюється, зводяться потужні укріплення — вали з дерев'яними рубленими стінами, воротами Софійськими (Батиєвими), Михайлівськими та на Поділ.

Після Константинополя і Кордови Київ був третім за значенням містом Європи.

Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за часів Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста порівняно з містом Володимира. Було створено єдину оборонну систему, систему планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде від Софійських воріт до ансамблю Святої Софії. До міста зі сходу та заходу подорожні в'їжджали через Лядські та Львівські ворота, від них віялом розходилися вулиці, що збереглися й донині: Михайлівська, Ма-ложитомирська, Софіївська, Стрітенська, Рейтарська. Із внутрішнього боку укріплень уздовж валу йшли вулиці, які також збереглися: Ярославів вал, Мала Підвальна, Велика Житомирська. Композиційною домінантою Києва періоду Ярослава був Софійський собор. Він став символом державності, віри та культурним центром. При Софії Київській було зібрано першу на Русі бібліотеку, працювали школа, майстерня для переписування і перекладів книг. Храм Софії — одна з перших кам'яних будівель; решта міста була дерев'яною. Щоправда, окремі будинки обмазувалися глиною та розфарбовувалися під кам'яну кладку.

37

Київ — не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу, торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань у гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: греки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін. Вони пропонували хутро, тканини, прянощі, дорогоцінне каміння, паволоки золототкані, оксамити тощо. Не гірше виглядали і вироби київських ремісників: срібний посуд із карбованими візерунками, срібні колти, витончене золоте намисто, оздоблене перегородчастою емаллю, гончарні вироби — глечики, корчаги, черпаки, кухлі, миски, виготовлені в сусідньому урочищі за горою Дитинкою. їх сусідами були кожум'яки, ковалі, склодуви, різьбярі по кістці та ін.

Навколо Києва було чимало поселень, що входили до міської системи. По шляху на Вишгород, на Кирилівському узгір'ї, розкинулися численні слободи. З Угорським пов'язана літописна легенда про вбивство Аскольда та Діра князем Олегом. Нині тут стоїть пам'ятник "Ас-кольдова могила". Трохи далі — заміська резиденція київських князів — Берестово, де працював митрополит Іларіон, автор "Слова про закон і благодать"; донині тут збереглися залишки храму Спаса на Берестові. Далі були "варязькі" печери; на їх місці зведено Києво-Печерську лавру. Біля гирла р. Либідь — Звіринець, місце полювання князів.

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА, Літописи та літописні зводи періоду ЩО ОПОВІДАЮТЬ Київської Русі доносять до нас подих

ПРО РУСЬ І РУСИЧІВ     часу і живі голоси свідків та учасників

подій. Окремі з них говорять неуперед-жено, мовою фактів, дехто на історичні події накладає свої оцінки, власне бачення явищ чи історичних осіб. А відтак ми читаємо не лише літопис, а й бачимо портрет історика, що, безперечно, розширює нашу інформацію про минувшину.

Історія нашої Батьківщини не може похвалитися дуже давніми літописними та літературними пам'ятками. Донедавна в обігу були здебільшого як єдино достовірні й незаперечні історичні джерела Геродота, Плінія, Павсанія, Прокопія, Йордана та Нестора, інші ж обходили мовчанкою. Так, зокрема, відома широкому науковому загалу за кордоном "Влесова книга" була опрацьована славістами Франції, Англії,

38

Німеччини, США, Канади. По ній вийшли грунтовні дослідження, а в колишньому Радянському Союзі зустрічалися тільки репліки критичного змісту в періодиці.

"Влесова книга", а точніше, дощечки, на яких її було написано, знайшов полковник Ізенбек 1919 р. на території України в маєтку Задонсь-ких, що знаходився у Великому Бурлюку Харківської губернії. Підібрані й збережені полковником Ізенбеком у пограбованому маєтку дощечки здійснили подорож через Київ, Прагу, Берлін, Париж і зупинились у Бельгії. Там їх досліджував Ю. Миролюбов — хімік, поет, письменник та історик, якому Ізенбек їх показав при розмові про пошуки сюжету для написання повісті про слов'ян. Ю. Миролюбова ці дощечки зацікавили, точніше, захопили, і вивченню їх він віддав 14 років: переписав кожну дощечку і зробив спробу дешифрувати. Частково це вдалося. Наче відчуваючи, що на дощечки очікує чергове випробування, Ю. Миролюбов переслав копії до музею Російського мистецтва у Сан-Франціско. Секретарем музею на той час був генерал Куренков, псевдонім — А. Кур. Він став першим дослідником текстів дощечок і зробив перші публікації 1954 р. у газеті "Жар-птиця". Отже, через 35 років після знахідки у нашій країні дізналися про існування цієї пам'ятки.

Над "Влесовою книгою" працювали С. Лісний (проф. Парамонов, книга "Русь, звідки ти прийшла?", 1959), Лазаревич, Соколов, Качур; Кірніч зробив переклад українською мовою, а В. Шаян видав у Гамільтоні (Канада) працю "Віра наших предків" (1987), у якій дослідив цю пам'ятку історії слов'ян. Самі ж дощечки після смерті Ізенбе-ка 1941 р. зникли в бурях Другої світової війни.

Багато історичних хронік говорили про народи, що населяли Україну: "Ці варвари були неписьменні і найвища благодать, яку їм надало християнство — писемність". Ця теза активно розроблюється і сьогодні. Зокрема, академік Д. Ліхачов у статті "Тисячоліття культури" (Альманах библиофила. — М., 1989. — Вип. 26) твердить: "Я гадаю, з хрещення Русі взагалі можна починати історію російської культури. Як і української, і білоруської. Але характерні риси російської, білоруської й української культури — східнослов'янської культури Давньої Русі — сягають того часу, коли християнство змінило язичництво.

Християнство — писемна релігія, що прилучила Русь до високороз-винутої міфології, до історії європейських і малоазіатських країн.

39

З варварської країни на краю світу раптом з'явилася держава із світовою культурою, світовою релігією, і одразу це було ознаменовано розквітом давньоруської культури".

Як бачимо, шановний академік або не бачив, або не хотів бачити того, що у дохристиянську добу Україна-Русь уже мала не лише міфологію, як у старо

 

 ...  5



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх