Історія культури України

Розділ V Пробудження національної свідомості українського народу .

КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культури. Спостерігається тенденція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національно-демократичного напрямків. Тут можна не погодитися з В. I. Леніним, який національну культуру трактував як культуру поміщиків, попів та буржуазії, і з тим, що "гасло національної культури це буржуазне (а часто й чорносотенно-клерикальне) ошуканство". Це далеко не відповідає дійсності.

У період становлення промислового капіталізму Україна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких конче не вистачало на заводах та фабриках, що відкривалися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з призначенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856—1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. Професори Київського університету П. Павлов, Я. Бекман, М. Муравський роблять спробу через школи вести революційну пропаганду. В Україні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для яких були видані букварі та підручники українською

Великого

значення   цим   школам надавав

Т. Шевченко. Він написав для них "Букварь южнорус

110

мовою.

ский". Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 р. були закриті.

Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної системи, адже на кінець 90-х років XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько 30 % дітей шкільного віку. Згідно з переписом 1897 р., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років.

На вимогу часу створюються двокласні школи з п'ятирічним терміном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкриваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними.

Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Новоросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого навчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робітників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.

В українських навчальних закладах створюються відомі наукові школи: математична — провідними вченими були М. Ващенко-Захарчен-ко, С. Ярошенко, I. Тимченко; фізична — М. Умнов; астрономічна — Ф. Бердихін; хімічна — М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов, С. Реформаторський; біологічна — О. Чорна, К. Милашевич, ембріолог О. Ковалевський; ботаніки — В. Зеленський, Ф. Каменський, В. Палладін; мікробіології — М. Гамалія, I. Мечников, фізіолог I. Сєченов.

У 1869—1870 рр. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних матеріалів, які в 1872—1879 рр. було опубліковано в Петербурзі ("Праця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край"). До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р. Південно-західний відділ російського географічного товариства було закрито.

111

Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра боротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальними та великодержавними напрямками. Сторичними студіями займалися також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, I. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров, Д. Багалій та ін.

I. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів 60—70-х років XIX ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів до початку XX ст.

Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомарова, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров написав грунтовні праці про розвиток історичного процесу України і Росії: "Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII сторіччя", "Богдан Xмельницький", "Руїна" та ін. Він редагував окремі твори документального видання "Акти, относящиеся к Южной и Западной России". У своїх працях М. Костомаров багато уваги приділяв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу на національних особливостях українського козацтва.

На великому архівному матеріалі процес закріпачення селянства козацькою старшиною в XVII ст. у своїх працях "Малоросійські посполиті селяни" і тритомному виданні "Опис старої Малоросії" показав О. Лазаревський.

Наприкінці XIX ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересічну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема "Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави", "Спроба історії Xарківського університету (за неопублікованими матеріалами)". Цінним у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного розвитку українського народу в контексті слов'янських народів.

!з народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетворення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя України XV—XVIII ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобережної України.

Під впливом революціонерів-демократів і марксистів склався світогляд С. Подолинського, і з цих поглядів він висвітлював розвиток

112

капіталізму та формування пролетаріату в Україні у працях "Про хліборобство", "Про багатство та бідність", "Парова машина", "Ремесла і фабрики на Україні" та ін.

Ы національних позицій почав писати свою Тсторію України-Руси" М. Грушевський. Його наукові розвідки та активна організаторська діяльність пробудили інтерес до об'єктивного вивчення історичних процесів, що відбувалися в Україні.

Підвищився інтерес до вивчення і висвітлення економічних процесів в Україні. Тут провідне місце належало статистику демократичного напрямку Д. Журавському. Він у 1852 р. видав тритомну працю "Статистичний опис Київської губернії". Вивчали економічний стан в Україні кафедри політичної економії і статистики Київського, Xарківського та Новоросійського університетів, Товариство сільського господарства Південної Росії, Комісія для опису губерній Київського округу та ін.

Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив грунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фольклору, діалектології слов'янських мов. Грунтовні дослідження з вивчення української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький, К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін. А. Спілка та М. Уманець у 90-х роках XIX ст. уклали "Словарь російсько-український", який відіграв позитивну роль у пропаганді української мови. Вивчали українську мову російські вчені Ф. Корф, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін.

Під впливом журналів "Современник" і "Отечественные записки", на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які поширювалися в Україні, починають виходити журнали "Основа" (1861—1862) та "Киевская старина", яка починаючи з 1882 р. протягом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили наукової цінності.

Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрямку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, I. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості козацького руху (роман "Чорна рада", 1857), активно виступає в

113

літературно-критичних статтях проти хуторянства і національної обмеженості як у літературі, так і в суспільному житті.

Кріпосництво, недолугість можновладців таврував у своїх "Співомовках" С. Руданський. Нестерпне життя, безправ'я і страждання покріпа-ченого селянства показав у своїх творах видатний український прозаїк I. Нечуй-Левицький. До кращих його творів належать повісті "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Старосвітські батюшки та матушки".

Напрямок критичного реалізму в українській літературі одержав поступальний розвиток у творчості Панаса Мирного. У його романі '^іба ревуть воли, як ясла повні" (написаному у співавторстві з I. Бі-ликом) дається широка картина життя українського села, боротьба бідноти проти злиднів і соціальної несправедливості. А в романі "Повія" Панас Мирний показує трагічну долю сільської дівчини Xристі Притиківни, яку "перемолола" машина капіталізму. Серед драматичних творів Панаса Мирного популярною стала драма "Лимерівна", в якій показано конфлікт пореформенного села, що виник між багатою верхівкою та експлуатованим селянством.

У Карпатському регіоні визначним представником передової української літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянського руху, зокрема Лук'яна Кобилицю, проти австрійського поневолення, редагував першу українську газету "Буковина", яка виходила з 1885 р. у Чернівцях. Популярною серед читачів була творчість Ольги Коби-лянської, щоправда, її перші твори, зокрема "Людина і царівна", зустріли різко протилежні оцінки — від захоплюючої з боку I. Франка до різко критичної з боку С. Єфремова. Найдраматичніший твір авторки — повість "Земля", де вона реалістично показала життя буковинського селянства, трагедію боротьби за землю; увесь він пронизаний болем і співчуттям до своїх героїв.

У 90-ті роки XIX ст. підвищується інтерес до драматургічного мистецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був письменник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Стариць-кий. Його п'єси "Не судилося", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" правдиво і неупереджено показують життя українського селянства. Провідною в його творчості була також історична тематика. Він написав повість "Облога Буші", роман-хроніку "Богдан

114

Xмельницький", романи "Руїна", "Останні орли" ("Гайдамаки"), "Розбійник Кармелюк", в яких широко висвітлив визвольну війну українського народу 1648—1654 рр., гайдамацький рух XVIII ст., боротьбу проти кріпосництва.

Талановитим представником в українській драматургії був I. Карпенко-Карий (I. Тобілевич). Його п'єси "Бурлака", "Наймичка", "Сто тисяч", "Xазяїн", "Мартин Боруля", що були написані в дусі критичного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп українського народу.

Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талановитих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сценах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії.

Українське образотворче мистецтво другої половини XIX ст. розвивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані Товариством пересувних художніх виставок, душею та організаторами яких були I. Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами товариства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Xар-кові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, викликали інтерес і позитивно сприймалися громадськістю.

Стотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістичного мистецтва справив I. Рєпін. Народився він на Слобожанщині, в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження дитинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він написав відомі картини на українську тематику: "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Вечорниці", "Гопак", портрет Т. Шевченка, зробив багато замальовок із життя і побуту українського народу.

Уродженець Полтавщини М. Ярошенко, один із керівників Передвижників, темами своїх творів "Студент", "Курсистка", "Кочегар", "Всюди життя" обирає життя різночинної інтелігенції та пролетаріату. Він працював також як портретист і залишив нам образи сучасників (Г. Успенського, М. Салтикова, Д. Менделєєва), свій автопортрет та портрети представників кавказьких народів, серед яких він провів останні роки свого життя.

Реалістичні традиції, що їх заклав Т. Шевченко, продовжували К. Трутовський, Л. Жемчужников, М. Микешин, М. Позен та ін.

115

Особливої слави зажив художник С. Васильківський. Після закінчення Санкт-Петербурзької академії мистецтв він жив і працював у Xаркові. Тут він створив прекрасні пейзажі, в яких оспівував красу української природи, намалював низку сюжетних та історичних картин, найбільш значущі з яких "Вибори полковника Мартина Пушкаря", "Ромоданівський шлях", "Козаки в степу", "Козацький пікет" та ін.

Малярство також набувало популярності в Україні: створюються "Общества любителей изящных искусств", при них відкриваються рисувальні школи, зокрема в містах Києві, Xаркові, Одесі; пізніше вони були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для формування української професійної школи образотворчого мистецтва.

У Галичині під впливом українських ідей працювали художники Т. Копистинський, Т. Романчук, К. Устиянович та I. Труш. Темами своїх творів вони обирали побутову та історичну тематику, у пейзажах оспівували рідний край, а I. Труш виконав портрети I. Франка, В. Сте-фаника, М. Лисенка та Лесі Українки.

У другій половині XIX ст. спостерігаються певні зрушення до створення монументальної пластики. Одним із перших було встановлено пам'ятник князеві Володимиру, роботу над ним розпочав В. Демут-Малиновський, а закінчив П. Клодт. Пам'ятник прикрасив один із мальовничих парків Києва, який кияни любовно охрестили Володимир-ською гіркою.

Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став М. Микешин, автор багатьох монументів і пам'ятників, встановлених у Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було створено пам'ятник Б. Xмельницькому.

Для свого рідного міста Полтави М. Позен зробив два пам'ятники своїм землякам — I. Котляревському (1903) та М. Гоголю (1915).

Підвищується інтерес до вивчення народної мелодики у композиторів, які працювали над українською тематикою. Варто зазначити твори П. Чайковського, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Римського-Кор-сакова та ін. Вони активно використовували українську тематику й народну пісню у своїх творах. Так, М. Мусоргський за мотивами творів М. Гоголя написав оперу "Сорочинський ярмарок", М. Римський-Кор-саков — опери "Майська ніч" та "Ніч перед Різдвом", П. Чайковсь-кий — оперу "Черевички", О. Бородін — оперу "Князь !гор".

116

Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщин-ський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську старовину, написав оперу "Запорожець за Дунаєм". Уперше цю оперу було поставлено в 1863 р. на сцені Санкт-Петербурзького оперного театру.

Та найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери "Тарас Бульба", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка", а також унікальний на той час жанр — опери для дітей "Коза Дереза", "Пан Коць-кий" та "Зима і весна".

На початку XIX ст. починається розУКРАЇНСЬКА клад феодально-кріпосницького ладу і НАУКА І КУЛЬТУРА формування капіталістичних відносин. ПОЧАТКУ ХІХ ст.

Незважаючи на жорстокі утиски, в Україні починає активізуватися культурний процес, який охоплює майже все розмаїття соціального життя. Кращі представники повели активну боротьбу за утвердження національного та народного в літературному та мистецькому процесах. Вони збагачували демократичну культуру українського народу, активно викривали узурпаторську політику колоніального гноблення, яку проводив царський уряд.

У зв'язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту майже всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та духовенству, а й міщанам та селянам.

Майже загальна неписьменність гальмувала розвиток капіталістичних відносин. Аналіз кількості шкіл і дітей, що в них навчалися, був невтішний.

Так, у 1856 р. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише 10 гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом становили ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.

Києво-Могилянська академія була перетворена на духовну. Щоправда, тут поряд із богословськими дисциплінами читалися курси

117

математики, природознавства, фізики, географії, історії, астрономії, давніх і нових мов, це давало можливість частині випускників продовжувати освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах. Але з 1814 р. з програм духовних академій були вилучені світські науки, що негативно позначилося на підготовці слухачів, а також істотно зменшилась їхня кількість.

Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них щоденно зростала. В Україні в 1805 р. завдяки клопотанням відомого вченого, освітнього і громадського діяча В. Каразіна відкривається перший університет у Xаркові. У період з 1805 по 1851 р. його закінчили близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладацьку роботу, а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф. Ыо-земцев, математик М. Остроградський, філолог О. Потебня та ін.

У 1834 р. відкривається Київський університет св. Володимира. При ньому працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоологічний кабінети, було створено ботанічний сад, збудовано університетську обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини української історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.

У першій половині XIX ст. відбувається становлення нової української літератури, яка формувалася на розумінні національних особливостей українського народу, на реалістичних засадах і народності.

Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої української мови в літературному процесі закріпив I. Котляревський, який у своїх творах вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце посідають поет-байкар П. Гулак-Артемовський та прозаїк Г. Квітка-Ос-нов'яненко, які писали як українською, так і російською мовами. Останній одним із перших увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сентиментальним присмаком; його повісті "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Конотопська відьма", "Пан Xалявський" певною мірою заідеалізовані, але досить виразно передають життя і характер українського села. Вони стали популярними серед українського

народу.

Талановитий байкар Є. Гребінка критично висвітлював негативні сторони кріпосницького ладу. Він поділяв прогресивні погляди інтелігенції свого часу, допомагав талановитим митцям, вихідцям із народу, зокрема, він узяв участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв у виданні "Кобзаря" 1840 р.

118

Т. Шевченко став основоположником революційно-демократичного напрямку та критичного реалізму в новій українській літературі. Його внесок в українську літературу визначив її провідне місце в літературах слов'янських народів.

Постала потреба в інформації, що зумовило створення періодичних видань. Виходили газети і журнали "Украинский вестник" (1816— 1819), "^арь^ма^^ Демокрит" (1816), "^арь^ма^^ известия" (1817— 1924) та ін. У Києві виходив журнал "Києвлянин" (1840—1841 і з 1850). У ньому крім літературних творів публікувалися статті з історії України та інші історичні розвідки. Побачили світ альманахи "Молодик" (1843—1844), "Ластівка" (1841), "Сніп" (1841), "Южный русский сборник" (1848). Ці та інші літературні альманахи і збірники активізували літературне життя в Україні.

О. Павловський укладає граматику української мови і видає її в 1818 р. у Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в українському мовознавстві. Найбільший внесок у його розвиток зробили М. Максимович та I. Срезневський.

Театральне мистецтво завжди було популярним у народі. Традиція театралізації свят і обрядів простежується здавна, але це були або любительські, або шкільні театри, а з кінця XVIII ст. в Україні починають формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках — кріпосні театри. Найвідомішими з них були трупи Т. Широя, М. Рєпніна, Д. Трощинського. Професійну російську трупу започатковано в 1805 р. у Києві. У Полтаві в 1810 р. починає працювати перша українська трупа, душею якої був I. Котляревський. Г. Квітка-Основ'яненко у 1812 р. формує українську трупу в Xаркові. Великий внесок у розвиток театрального мистецтва України зробив М. Щепкін. Популярними у глядачів були п'єси I. Котляревського, Г. Квітки-Основ'янен-ка, М. Гоголя, О. Грибоєдова.

Видатним художником став Т. Шевченко, який одержав грунтовну фахову підготовку в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, у майстерні К. Брюллова. Він заклав підвалини професійного реалістичного мистецтва, виконав велику кількість мистецьких творів у живописі та графіці, став першим українським художником, якого Академія мистецтв вшанувала званням академіка.

Наукові студії пробудили наукову думку, завдяки чому було сформовано громадські товариства, які об'єднали навколо себе цвіт української

119

інтелігенції — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну українську програму — федерацію слов'янських народів, громади Києва, Одеси, Полтави, Чернігова.

Наприкінці XIX ст. відбувається могутній рух за об'єднання українців Заходу і Сходу. Цьому активно сприяють митці Центральної України та Галичини.

Нове покоління українців об'єднується в гуртки, братства і громади, які пропагували українську ідею і несли її в маси через "Просвіти", недільні школи, мистецькі гуртки. Поряд із цим наприкінці XIX ст. середнє покоління і молодь виходять на рівень політичної свідомості — рівень створення партійних організацій. В Україні працювали партії всіх напрямків: крайні ліві, крайні праві, центристи з об'єднаними програмами. У більшості з них провідним гаслом було зробити Україну самостійною, соборною і незалежною державою.

Таким чином, незважаючи на великі втрати, яких зазнала Україна, вона змогла і зуміла при таких обмеженнях і мінімальних можливостях сформувати свідому частину суспільства, яка стала каталізатором і провідником революційних ідей, ідей боротьби за свободу і незалежність України.

РОЗВИТОК Суперечливим і складним був розвиток

НАУКИ В УКРАЇНІ науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угор-ПОЧАТКУ ХІХ ст щина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток науки.

Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що виникли у 70—90-х роках: дослідників природи (у Xаркові, Києві та Одесі), математичне (у Xаркові), фізико-математичне (у Києві), істо-рико-філологічні при Xарківському, Новоросійському університетах, історичне Нестора-літописця, наукове ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був тісно пов'язаний з вищими навчальними закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові школи. У Xарківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який створив загальну теорію стійкості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь. Кафедру фізики Київського університету очолював

120

М. Авенаріус — основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл молекулярної фізики. Один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії М. Рильчиков з 1880 по 1902 р. працював у Xаркові.

Розвиток хімічної науки пов'язаний з ім'ям М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Xарківському університеті, заклав основи нової наукової галузі — металотермії та підвалини нового напрямку — фізичної хімії.

Геологічна наука завдячує своїм розвитком діяльності К. Феофілак-това, який заснував Київську школу геології. Основоположником палеоботаніки став I. Шмальгаузен.

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учений I. Мечников, який разом з М. Га-малією відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті у 1871—1876 рр. засновник російської фізіологічної школи I. Сєченов очолював фізіологічну лабораторію.

До золотого фонду медицини увійшли праці талановитого київського хірурга Ю. Шимановського, основоположника гістофізіології Н. Xржон-щевського, засновника вітчизняної експериментальної гігієни В. Су-ботіна.

Гостра ідейна боротьба супроводжувала розвиток гуманітарних наук. Цеї розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального вдосконалення суспільства обстоювали Я. Козельський, I. Котляревський, В. Каразін, П. Грабовський.

Сторична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під його пера вийшли книги "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Xмельницького", "Руїна", "Мазепа", "Павло Полуботок" та ін.

0. Лазаревський видав свої дослідження історії Лівобережної України, В. Ыонников — фундаментальну працю "Опыт русской историографии". Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику роботу щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольклору виконували П. Житецький, О. Потебня, М. Петров. Великий внесок у дослідження історії і теорії української літератури зробив

1. Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.

121

ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВОЬ   приходом   на російський

МИСТЕЦЬКИХ ТОВАРИСТВ     престол Олександра I (1801—

1825 рр.), який мав репутацію гуманного правителя, активізувалися чутки про "нову еру". !з прийняттям закону про вільних хліборобів з'явилася надія на скасування рабства. Але вона виявилася марною.

Для України період царювання Олександра I до певної міри став позитивним. Малоросійським генерал-губернатором було призначено гуманного, освіченого Олексія Куракіна, який шанував українські традиції і був популярним у громадян, з приводу чого I. Котляревський присвятив йому оду, написану українською мовою.

В Україні відкривається перший університет. Ця подія відбулася 1805 р. у Xаркові. !ніціатором цієї акції був В. Каразін. Першим ректором став П. Гулак-Артемовський, який згуртував навколо себе провідних вчених та письменників як вітчизняних, так і зарубіжних. Серед інших був запрошений і працював відомий філософ Шат. Xарків стає культурним і просвітницьким центром в Україні. Тут починають виходити часописи "Український вісник", "Український журнал". В. Каразін засновує філотехнічне товариство, яке пропагувало новітні технічні методи сільськогосподарського виробництва; серед його членів поволі наростали антикріпосницькі настрої.

На початок XIX ст. культурним осередком південного краю європейського космополітичного типу стала Одеса; тут працює театр, створюються музейні зібрання. Започатковують роботу культурницькі та мистецькі товариства.

Разом із соціальною активністю починає формуватись і культурний процес. Після Півдня він активізувався на Полтавщині. У самій Полтаві I. Котляревський пише свою славнозвісну поему "Енеїда", народну за змістом і мовою, створює театр, а для нього п'єси — "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". Це поклало початок нового українського професійного театру.

З ініціативи і підтримки М. Рєпніна, освіченого і гуманного генерал-губернатора Малоросійського, молодий український архівіст Д. Бантиш-Каменський на основі архівних розвідок написав "Историю Малой России", яку видав за свої кошти 1822 р. У цей час істотно поширюється інтерес до української історії серед прогресивної громадськості. Над цією темою   працюють   О. Мартос,   О. Шапонський,   М. Антоновський,

122

A. Чепа, В. Полетика, I. Квітка, М. Марків, М. Берлинський. Це стало початком наукових розвідок та досліджень української минувшини, її популяризації серед української громадськості.

Українська література цього періоду ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ розвивалась у складних умовах проУКРАЇНСЬКОЇ тиборства різних суспільно-політичЛІТЕРАТУРИ ХІХ ст.

них та художніх тенденцій. Попри

те, що українська територія була розірвана і народ України зазнав соціального та національного гноблення з боку царизму та австро-угорсь-кої монархії, поширювалися демократичні ідеї, прогресивні антикріпосницькі настрої, що сприяло визріванню нових тенденцій у літературі. Найважливішими були потяг до відбиття у літературних творах дійсності, поява елементів реалізму та народності, проникнення в літературу народної мови та народного образного світосприймання.

Першим твором нової української літератури стала "Енеїда" I. Котляревського, який поєднав традиції народної та літературної творчості. П'єсами "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник" письменник закріпив національні основи літературної мови, утвердив жанр побутової драми, ліричних віршів та пісень. Під впливом творчості I. Котляревського посилюється інтерес до народної творчості та побуту. Ці питання порушуються в журналах "Український вісник", "Xарьковский Демокрит", "Український журнал". З'являються перші збірки українських народних пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, В. Залесь-кого, I. Срезневського. Почали виходити альманахи та збірки творів письменників українською мовою. У літературу ввійшли талановиті автори — П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, у творах яких поєднуються елементи класицизму та сентименталізму, романтизму та просвітницького реалізму, різні течії, стилі та жанри.

У 20-ті роки романтизм  (Л. Боровиковський,  М. Костомаров,

B. Забіла та ін.) приніс в українську літературу жанри балади, романсу, історичної поеми, драми, трагедії (А. Метлинський, О. Афанасьєв-Чужбинський).

У Західній Україні риси нової літератури активно формують члени "Руської трійці" М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький. Вони видавали альманах "Русалка Дністрова", який і за змістом (оспівування боротьби українського народу за визволення, поетизація народних

123

героїв — Довбуша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і за формою (жива народна мова, фонетичний правопис) був виявом протесту проти поневолення та роз'єднання українського народу. Тісні зв'язки члени "Руської трійці" підтримували з Наддніпрянською Україною, яку вони вважали центром тяжіння всіх українських земель.

Величезний вплив на розвиток української літератури справила творчість Т. Шевченка. Його "Кобзар" став епохальним явищем. Т. Шевченко підняв українську літературу на світовий рівень. Він порушує у своїх творах найгостріші питання суспільного життя, своєю поезією формує національну свідомість українців, закликає до співчуття та захисту всіх слов'ян і пригноблених народів Росії. Поет заклав основи політичної та філософської поезії, соціальної сатири, сформулював основні естетичні принципи реалізму, розширив верифікаційні засоби поезії. Його творчість вплинула на розвиток літератури та культури слов'янських народів.

Демократичний напрямок в українській літературі представляла ціла плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок ("Народні оповідання", "Ыститутка", "Ледащиця", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" та ін.) з великою любов'ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти поміщицького гніту. Український байкар Л. Глібов у алегоричній формі показав безправне становище селянства. Письменник А. Свидницький створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі"; революціонер-демократ П. Грабовський — збірки "Пролісок", "З півночі"; поет-демократ С. Руданський — ліричні поезії, що зажили великої популярності: "Повій, вітре, на Вкраїну", "Ти не моя" та ін. Цікаві твори належать перу М. Чайки, Ганни Барвінок, П. Чубинського та ін.

Великий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш (роман "Чорна рада"), Б. Грінченко (збірки поезій "Пісні Василя Чайченка", "Під сільською стріхою", повісті "Сонячний промінь", "Під тихими вербами" та ін.), поети М. Щоголів (збірки "Ворскло", "Слобожанщина"), В. Самійленко (сатиричні вірші "Ельдорадо", "Патріот Сан" та ін.), О. Кониський, В. Кулик, П. Тавол-га-Мокрицький.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання створив I. Нечуй-Левицький. У високохудожній формі змальовано життя, побут та психологію різних верств населення України ("Микола Джеря",

124

"Кайдашева сім'я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та ін.). О. Ко-билянська та Панас Мирний у своїх творах дали енциклопедію українського життя та історію буржуазного суспільства.

Громадянські та демократичні позиції М. Коцюбинського ("П'яти-золотник", "По-людському", "Дорогою ціною", "Для загального добра" та ін.), Лесі Українки ("Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криця" та ін.) істотно вплинули на українську інтелігенцію.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози знаменує творчість I. Франка — письменника, вченого, громадсько-політичного діяча. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Каменярі", "Гімн", "Товаришам із тюрми"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"). Під впливом I. Франка розвивалася творчість М. Павлика, С. Коваліва, Н. Кобринської, Т. Бордуляка та найближчих його послідовників — В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини.

Унаслідок постійних переслідувань з боку РЕФОРМА ОСВІТИ польського уряду і католицької церкви в 1803—1804 рр.

Західній Україні братські школи почали

занепадати. У селах лише при окремих церквах існували школи грамоти. Діти дрібнопомісної шляхти, багатих міщан та вищого духовенства вчились у василіанських школах, створених уніатським орденом васи-ліан у Львові, Бучачі, Теребовлі, Володимирі-Волинському та інших містах.

Освіта Лівобережної України розвивалася за законами Росії. Відповідно до "Статуту народних училищ" (1786) у повітових містах відкривалися малі н

 

 ...  8



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх