Тигролови (скорочено)

     * * *       

     Сонце залило кімнату. На столі сиділо ведмежа і кумедно відганяло бджолу від свого носа, вмоченого у щось солодке.       Григорій прокинувся, і дивно йому стало. Він у білій мережаній сорочці. На покуті вишивані рушники, яку його бабусі, різьблений мисник, піч помальована квітами. Все, як удома, тільки підлога з дошок та на стінах висить зброя — рушниці, карабіни.       У хату ввійшла дівчина, повісила на стіну рушницю. Спитала: «Ну як, козаче», а він відповів: «Гарна!»       «Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите».       Григорій спитав, як звати дівчину, а вона перевела на жарт і стала сама його розпитувати, говорячи, що знає — він з України і є в нього дівчина—любка Наталка. Хлопець засміявся і пояснив їй: Наталка — не дівчина його, а сестра. І спитав, звідки вона все знає. Дівчина відповіла, що він п'ять днів марив таким страшним — карцерами, трибуналами, розстрілами, що вони аж злякалися. Григорій сказав, що то він начитався страшних книжок. Наталка, по очах видно, не вірила і спитала насмішкувато — то він і в цей далекий край потрапив так, як це у книжках написано, а не насправді?      Тоді Григорій серйозно і стурбовано проказав: «Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас... Слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина. От. Потім сама побачиш».       Наталка зупинила його і передала слова свого батька: «Відколи ти в цій хаті — вони відповідають за тебе... як за сина, от. І нічого не хочуть знати».       Хлопець почав розпитувати, яке ж їхнє прізвище і кого це він тут урятував, чи не її, бува?       Наталка з гордістю сказала, що їхнє прізвище Сірко — з діда—прадіда. А врятував він дійсно її. І раптом перевела розмову на ведмежа, яке здирало зі стін фотографії. Дівчина схопила звіреня й шпурнула його в куток, а воно заскімлило, як дитина.       Григорій запитав, що то за народ на фотографіях — їхній рід? Наталка подала йому фотокартки. «Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні... А ось — ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки — чоловік із сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду... І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне... Ось хлопці верхи — чоловік з дванадцять — цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. Атаки козацький, бо це ж уссурійські козаки».       Аж ось не зовсім звичайна фотографія. «У дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пашу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, спираючись на рушниці. Один старий і три молодих. Всі в чуднім одязі — у шкіряних штанях химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійницями». І один з них... Наталка! Тепер зрозуміло, на якого «юнака» напав ведмідь і кого було врятовано.       Наталка посадила на ліжко ведмежа і сказала, що це Григоріїв дружок, він його посиротив, то хай забавляє.                                    .       Хлопець, здивований, попросив її розповісти, як усе трапилось.       Дівчина сказала, що вони були на Зміїній паді, солили землю для пантовки. Вона взяла дробовик із двома набоями і пішла підстрелити тетерева чи рябчика на юшку. Зайшла далеко і натрапила на ведмежа. Взяла його й забула, що десь поблизу має бути його мати. Аж ось з'явилась і сама розлютована ведмедиця. Наталка покинула маля, вистрелила з дробовика, але тільки роздратувала звіра. Кинулася в розколину між скелями, а ведмедиця за нею, думаючи, що там її дитина. Наталка стала звати брата на допомогу, та він був далеко.       Ось тут і прибіг хтось страшний, і на людину не схожий, встромив ножа в горлянку звіра і впав під ним замертво. Забрали мисливці ведмежу шкіру, ведмежатко та Наталчиного рятівника і поїхали рятувати його самого.       Григорій став розпитувати дівчину про ту фотографію з тигром, а вона відповідала недбало, так, ніби йшлося про звичайну справу. Дійсно, вони ловлять тих «кішок» живцем і здають у Хабаровськ. За це їм платять товаром, отак вони й живуть. Розказала про брата Миколу, який загинув на небезпечному полюванні.       Тоді Григорій спитав, чи не краще було б сіяти хліб, вирощувати свиней та курей. Але Наталка заперечила, що то не так цікаво, а смерті боятися — сидіти на печі, та й там чи встережешся.       Тут мати запросила гостя обідати, поставила чарочку із зіллям. Ведмежа й собі ластилося до бабусі, просячи їсти.       

 

 ...  10



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх