Тигролови (скорочено)

     Розділ шостий В пралісах Сіхоте—Аліня       

           На марші             Лише день перепочили коні, і старий Сірко наказав збиратися в дорогу. Мати з Наталкою наготували всього, чого треба було в дорогу, — борошна, свічок, оселедців, хліба, цукру, чаю, олії, спирту, гасу, меду, сокиру, пилку—ножівку і ще безліч усяких потрібних речей. Григорій тежз радістю брав участь у цьому готуванні.       На світанку експедиція вирушила в дорогу. Перед цим добре поснідали, як на Великдень, борщем, пирогами, м'ясом з картоплею, медом з брусницею. Стара упадала коло них і журилася, що залишається сама.       Небо над вершинами Сіхоте—Аліня рожевіло. Вершники вдобрім мисливськім одязі у супроводі мисливських собак їхали один за одним, а їх супроводжувала якась мрійноголоса пташка.       Грицько став розповідати Григорієві про своїх собак, кажучи, що таких немає у цілому краї. Вони чи не єдині не бояться тигрів. А розумні та вірні які! Особливо Заливай, вірний друг Наталчин (колись вона виходила його, тяжко пораненого вепрем).       Нетрі дедалі густішали. Поки видряпалися на перевал, стали мокрі як хлющ.       Сонце било в очі і розмальовувало всю панораму у різні кольори, мов геніальний художник.       Вирішили не зупинятися, щоб пройти якомога далі, поки не з'явився паут (кусюча комаха, схожа на овода). Звернули на Голубу падь, бо там найкращі солонці (солона земля, яку люблять їсти лосі та олені).       Григорій розпитував Грицька про ізюбрів, панти, гарі та марі. Той недовірливо сміявся, не розуміючи, як про це хтось може не знати. Потім став пояснювати, що ізюбри — вид оленів. Самці щороку міняють роги (панти). Ці молоді роги високо цінують китайці, які платять за них золотом, бо з пантів виготовляють ліки проти багатьох хвороб.       Вполювати ізюбра дуже важко. Найкраща пантовка (добування пантів) буває на солонцях. Коли вони виснажуються, землю солять спеціально. Неподалік роблять замасковану хатку і залишають її на рік—два, щоб людський дух вивітрився — звір дуже чутливий та обережний. Згодом у цій хатці ховаються мисливці і стріляють з неї в ізюбрів—самців.       Розповів Грицько і про гарі — великі, випалені пожежею ділянки лісу, про марі — багнисті болота на вершечках сопок. Як такі болота з'явилися нагорі, ніхто не може пояснити. Тоді Григорій, у свою чергу, став пояснювати здивованому Грицькові про вічну мерзлоту та інші природні явища, що спричиняють виникнення марей.       Хлопці йшли і весело та жваво розмовляли між собою. Подеколи пробігали неполохані людьми козулі та інші лісові мешканці.       У повітрі десь почало дзижчати, і налетіли сизі комахи, подібні до ґедзів. Напали на худобу, на людей. Від них неможливо було нічим врятуватися. Коні страшенно мучилися, аж поки їх не намазали дьогтем.       Стежка пішла вниз, мандрівники спустилися на дно глибокого розпадку і стали на перепочинок. Наталка пішла настріляти рябчиків на юшку, а хлопці за нею. Потім вирішили розійтися й позмагатися, хто з них кращий мисливець.       Григорій ішов, не зустрічаючи дичини. Раптом щось хуркнуло — на дерево сіла пара рябків. Він вистрелив і вбив одного, а другого поранив. Поки шукав підранка, втратив орієнтири і вже не знав, куди йому повертатися. Пішов праворуч — не туди, ліворуч — теж. Ліс і ліс. Тоді вирішив намітити це місце і йти від нього по спіралі. Довго так ходив, поки не побачив унизу, як біжить пес Заливай. Певно, це Наталка за ним послала. Григорій вирішив схитрити, не покликав пса (йому було соромно перед дівчиною) і пішов у напрямку, звідки біг собака. Незабаром почув стурбовані голоси — старий та Наталка з Грицьком хвилювалися, чи не заблудив він часом. Вийшов, ніби нічого не сталося. За кілька хвилин прибіг Заливай із Григорієвою хусткою, яку той залишив на кущі. Наталка зрозуміла, що її хитро обдурили.       Коли мисливці повечеряли, привели в порядок амуніцію і нагодували коней, стали відпочивати і думати, як розрізняти по імені обох Грицьків. Жартували, сміялися, так нічого і не придумавши. Вирішили «чужого» називати Григорієм, а свого, як і раніше, Грицьком.       Надвечір вийшли на новий кряж і йшли довго ним на північ. Всі потомилися — мучила спрага, надокучала мошка. У Григорія вже набігли пухирі на обличчі та руках, але він «терпів героїчно».       

     Зустріч з Морозами             Сутінки спускалися швидко, і мандрівники не встигали завидна дійти до води й до зручного для ночівлі місця. Раптом вони побачили, що назустріч їм рухається якась група людей. Це була незвичайна подія — зустрітися з кимось у лісовій безлюдній пустелі.       Попереду групи йшов дід з берданкою, далі нав'ючені коні, кілька людей і кілька собак. На однім коні сиділа молодиця з немовлям. Межи кіньми,       відганяючи мошкару, йшла босонога ставна дівчина з обличчям у брудних патьоках поту. Позаду — цибатий чорновусий чолов'яга з гвинтівкою.       Обидві групи зупинилися і радісно загукали. Зустрілися два древніх роди — Сірків і Морозів. Гриць швидко пояснив Григорієві, що це їхні куми йдрузі. Ота молодиця — Ганна, чорновусий — їїчоловік—приймак, ато — Марійка, гостра, як швайка. Вже рік з ними не бачилися, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі.       Лунали привітання, дзвінкі поцілунки, жарти, розпитування про життя—буття.       Морози їхали з Комсомольська додому (уже двадцятий день). Ганна гостювала у брата (старшого Морозенка, що десь у лагері), там і дитя породила. То ж їздили її забирати, а також і свої справи мисливські залагоджували — договір має старий Мороз з управлінням лагерів на доставку м'яса — мабуть, для всього того начальства.       Старий Мороз розповів про «місто арештантів» Комсомольськ і про всі страхіття тамтешні.       Обидві родини вирішили разом стати на ніч табором. Чоловіки пішли добувати воду, але її не було ніде. Не допомогли й копанки.       Усі страждали від спраги. Не хотілося ні вечеряти, ні розмовляти. Тільки Гриць з Марійкою ще перекидалися між собою жартівливими словами: Гриць сміявся з кирпатого Марійчиного носа, а вона — з його розпухлих губів.       Нарешті Григорій не витримав, зібрав баклажки і пішов шукати воду. Гриць, взявши собаку, теж вирушив, хоч і не дуже охоче, з ним.       Хлопці зникли в темряві — і як пропали. Уже перейшло, мабуть, за північ, а їх усе не було.       Зять Морозів не витримав і став розпитувати про Григорія — що за людина? Чи не зять? Видно, що не «тайожний».       Сірко помовчав, потів серйозно та безапеляційно сказав, що то кревняк один (родич по крові) з центру. Зять знову:       «— І партійний, може?»       Дід Сірко подумав хвилинку і сказав:       «— Ні... Бери вище! Інженер, о!»       Усі завмерли передчутим уже, але не зрозумілим до кінця грізним словом.       Раптом із темряви вийшов Григорій з гроном баклажок. Усі зраділи. Наталка взяла в нього воду, забувши на цей раз гордо пхикнути.       Нарешті з'явився Грицько, який посперечався з другом, що знає коротший шлях до табору. Він розповів таке, що всі аж роти відкрили.       ...Йшли вони вдвох, а темрява така, як у пеклі. Спіткаються, падають через колоди і в розщелини, собака боїться, жметься до ніг. Грицько думав, що Григорій запроситься назад, а той собі преться вперед, як ведмідь. І так пройшли кілометрів із вісім, поки не спустилися зі схилу й надибали на дні воду.       Поки Грицько розповідав, дівчата зготували вечерю. І ось на розстеленім брезенті опівночі забенкетували Сірки з Морозами. За старими звичаями пили за тих, хто з ними, і кого з ними немає, і за тих, хто живий, і за тих, що померли. їли з вовчим апетитом. А Григорій, дивлячись на гарну молодичку Ганну, так схожу на полтавських жінок, пригадував, як «варили кашу» десь на Ворсклі чи на Пслі.       «Ні, це не в Слобожанському лузі! Це — зовсім на другім кінці землі... а люди — ті самі. І не ті самі. Такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі, безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій первісній державі, хижі і горді завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату, ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...»       Після вечері молоді поснули, а діди все гомоніли. Старий Мороз розповідав про Комсомольськ — «місто каторги, пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими». Напівголі люди працюють на 50— градусному морозі. Це чесні полтавські, катеринославські та з інших областей трударі, «куркулі», «державні злодії», засуджені «за колоски», та всякі «вороги» —: вчені, вчителі, селяни та робітники, бородаті діди й такі ж бородаті юнаки. Скрізь чигає жорстока смерть «без похоронів, як худоби,— смерть від знущання, голоду, пошестей і журби...», здичавілі собаки тягають мерзлі людські голови й руки між бараками...       «Григорій слухав, зціпивши зуби понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко уявляв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних масштабів, арештантську трагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уяві зринало пережите ним самим... Брязки тюремних затворів... Зойки мордованих... Етапи...»       А дід усе розповідав. Те НКВД стало добиратися вже і в тайгу. «Розкуркулюють» старовірів, арештовують підозрілих. Видано закон про спеціальний дозвіл на зберігання й користування зброєю. «Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити...»       Морозів зять розповів про чотирьох братів Кирпиченків. їх вистежували років п'ять, поки не вистежили та не оточили. Три дні билися. Але не взяли жодного. Тоді брати з боєм перейшли в Китай...       У Григорія все переплуталося в голові. Його не покидало гостре відчуття того, що доля не відстане від нього, женеться за ним і готує всілякі несподіванки. У серці наче хтось знов роздмухував «пекельний, всепожирающий вогонь — вогонь всесокрушающого, але... і безсилого гніву».             ***             Сонечко ще не позолотило верхи дерев, а Сірки вже розпрощалися з Морозами. Квапилися кожен у своїх справах.       Усі були бадьорі, але невиспані, мовчазні. Поспішали пройти якнайбільше, поки не піднялися на крила «паутині армії». А виспатися можна було і на привалі.       Перепочивши та поснідавши, йшли і йшли до тієї загадкової Паді Голубої — з хребта — в темне провалля, із становика — в глибоку ущелину. Кілька разів переходили обережно, слід в слід, марі, бо оступишся — не встигнуть врятувати.       Нарешті третього дня вже майже дійшли до місця. Отаборились, розіклали вогнище, але мошка не давала спокою. Люди сховалися в накомарники, гомоніли та відпочивали.       Діалог під накомарниками       Ось тут і відбулося справжнє хрещення Григорія. Батько спитав у Наталки, де вона поклала вухналі (цвяхи для підковування коней). Та відповіла, що клав їх Грицько. Брат, тріумфуючи, сказав, що хай угадають, котрий з них. Наталка сміючись відповіла: «Інженер же, чи що»,— нагадуючи батькові, що той хвалився учора Морозам. Сірко хотів нагримати на дочку, та Григорій засміявся, і коли його спитали, чому він сміється, одказав: «А я таки справді інженер, авіаконструктор». Усі аж замовкли від несподіванки. Дівчина не витримала й почала розпитувати, що ж воно таке. Григорій пояснив, що він вигадує й будує літаки. І літати може — бач, куди залетів (пожартував). З того часу домовилися Григорія звати інженером. А той інженер лежав і посміхався, прислухаючись до жартівливих, трохи розгублених ноток у Наталчиному голосі.             Падь Голуба             Другого дня до обіду, після безкінечних спусків та петлянь, нарешті прийшли на Голубу. Під сопкою, над широченькою бистрою річечкою стояла хата, вкрита берестою (березовою корою). «Двоє вікон дивились на широку і, здавалось, безкраю, справді голубу улоговину, що йшла десь униз і ген аж під синьо—фіалковим пасмом повертала вправо. І голубіла—голубіла... мрійна і приваблива віддаля, як замріяна дівчина».       Мисливці розташувалися в хатині як удома. Швидко все вимили, прибрали, навіть прикрасили квітами.       Григорія здивувало, що Сірки залишали тут цінні інструме нти, речі, і ніхто їх не забрав. Сірко пояснив: у тайзі існує неписаний закон — не брати чужого. Колись і на Вкраїні таке було, сказав старий. І поцікавився, як же тепер.       Григорій із сумом відповів, що зараз із шатром знесуть, з живого шапку знімуть, а то й з головою разом.       Старий Сірко заходився варити надворі обід, Наталка повела коні, а хлопці пішли купатися на плесі, під водоспадом.       Грицько розказав товаришеві легенду про походження назви цього водоспаду — «Дівчина». Ніби красуня удегейка полюбила чужинця, але не       сказала нічого, а той пішов десь і не повернувся. Дівчина стала плакати і благати свого Бога, щоб він завернув її милого. Та так і лишилася чекати далі. А на цьому місці утворився водоспад. Григорієві сподобалась прекрасна легенда, яка відповідала його настрою, чарівній красі лісового краю. По обіді відпочивали до наступного дня.             Пантовка             Наступного дня відмили коней від дьогтю, помилися самі й поїхали оглядати солонці. По дорозі побачили вепрів, лося, але не чіпали їх, бо не для цього зібралися в дорогу.       За вісім кілометрів був солонець. До нього близько не підходили, Григорій у бінокль ледве помітив халупку—засідку. Батько поїхав сам роздивитися, звідки звір заходить, і повернувся задоволений.       Першими на нічне полювання — «пантовку» — пішли Сірко з Григорієм. Старий інструктував хлопця, як треба поводитися. Стріляти наказав тільки тоді, коли він натисне йому на ногу.       У маленькій халупці було вогко і душно, заїдав гнус. Чекання ставало нестерпним, але Григорій мужньо терпів. До солонця почали сходитися звірі, однак сигналу до пострілу не було. Так і просиділи до ранку. Дід обдивився сліди і сказав, що хитрий пантач почув їхній дух із свіжого сліду і не пішов на солонець. І додав, що все одно обдурить цього звіра.       Під вечір пішли Грицько з Наталкою на другу засідку. І вранці теж повернулися ні з чим.       Наступного вечора мисливці повелися хитро. За три кілометри до солонця Григорій і Сірко роззулись і пішли брідьма річкою. Потім збоку, теж босоніж, забралися у халупу.       Чекали, як і раніше, довго. З'являлися різні звірі, а ізюбрів не було. Григорій аж тремтів від хвилювання та напруження. Раптом з'явився красень—пантач. Дід наступив хлопцеві на ногу, той вистрілив, а сам Сірко вистрілив кудись убік. Вранці вони знайшли двох забитих ізюбрів, вирубали роги, оббілували туші, порубали м'ясо і склали його на траві (щоб потім засолити).       Сірко розповів, що панти — дуже цінний товар, китайці з них роблять такі ліки, що мертвого піднімають, омолоджують старих.             Сіркове чаклування             Вдома старий, як жрець, заходився священнодіяти з пантами. їх треба було так обробити, щоб вони затверділи і не зіпсувалися.       Сірко звелів запалити піч. У нього був власний спосіб обробки рогів — пекти їх, як хліб у печі. Панти старий обмотав марлею і «посадив» у піч, а через деякий час вийняв. Роги потоншали, але стали тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.       Наталка все допитувалась у батька, хто ж убив ізюбрів. Старий сказав, що то все Григорій — йому щастить.             Щастя, як трясця             «Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине,— казав Сірко.— Ось побачиш, діло піде. Це факт. Почався фарт — не зівай».       Вранці дід розбудив Григорія. Разом вони поїхали до другої засідки, де чергували Наталка з Грицьком. У халупці вже було дві пари пантів, а в траві — дві туші. Обох ізюбрів застрелила Наталка — вона перехитрила брата.       Григорій дивувався: яка ця дівчина запальна, хижа, дика. І кров у неї бурхає, яку пантери, рисі чи тигра.       Золоті арабески       На солонцях уже нема чого робити, бо ніякий звір вже б туди не прийшов. Стали «лучити» рибу.       До байди (човна) прив'язали жаровню, розвели на ній вогнище і поїхали вночі по річці. Наталка стояла з остю (списом) і пильно вдивлялась у воду. Коли підпливала рибина, вона влучно її забивала, нанизуючи на ость. Один за одним вкидала до човна то здоровенного тайменя, то трохи меншого харюзя.       Ніхто не міг забрати у дівчини знаряддя лову. Григорій поступався своєю чергою Наталці й радів, дивлячись на неї. «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною».       Коли Наталка випадково зустрілася поглядом з Григорієм, вона почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!       «То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій, мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками».       

 

 ...  13



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх