Тигролови (скорочено)

     Розділ десятий Рейд на Хабаровськ 

     Третього дня після свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю.       Хлопці були вдягнені, як «два пишних королевичі»: у гаптованих лапчатих унтах, що були своєрідним чудом мистецтва, в оздобленій мисливській «уніформі», в оленячих дохах до п'ят; на головах — козулячі папахи. «Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були наче вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий,— але обидва красені, ніби від одної мами».       Скочили на коней — і гайда. До залізниці — станції Лазо — їхали верхи. Дорогою знічев'я настріляли тетеруків та фазанів.       Неподалік від станції хлопці заїхали на заїмку до доброго батькового знайомого мандзи Кім—Гі—Суна і подарували йому всю свою здобич. Там вони відпочили, залишили коней і зброю та зайві речі і помандрували далі поїздом.             Експрес, «которий возіт дрова і лєс»             Гриць не вперше потрапив у цивілізований той світ, але почувався трохи безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу взяв на себе Григорій.       Пройшло кілька поїздів, але годі на них було сісти.       Нарешті надійшов знаменитий на весь Далекосхідний край «експрес». Половина вагонів була товарних, половина — поштових, але всі вони служили пасажирськими і були набиті «пасажиром до одказу». То ж Григорієві з Грицем довелося брати вагон штурмом. Вдерлися в нього, можна сказати, по головах. На цей поїзд ніхто не брав квитків. їхав хто хотів і куди хотів. Але ж і «експрес ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги, чи десь у тупику».       Жоден контролер не міг перевірити в такій тісняві квитків, тому ніхто про це й не турбувався.       Вагон говорив усіма діалектами рідної Григорієві української мови, бо основний контингент його пасажирів — ота зірвана з місця й кидана по всіх світах Україна.       Заробітчани! Вербовані, контрактовані, «планові». З дітками, з жінками. Розповідають про роботу на Сахаліні, в Дальстрої і проклинають її. Тижнями, місяцями отак мандрують у бруді, в холоді й голоді. Не заробивши нічого, в розпуці повертаються назад, а їх місце у вагонах займають нові шукачі щастя, примусові та «добровільні» ентузіасти.       Десь жалібно скиглило дитя. Хтось розповідав, як їх добре умовляли і м'яко стелили, поки не підписали контракт. А потім тиждень довелося валятися посеред Владивостока під снігом та дощем.       У другім кутку вагона залунала смутна дівоча пісня. Розповідали, що селян тепер без паспорта не беруть на роботу. Подохли коні в колгоспі — людину розстріляли, кажуть, «шкідник». А як вимерла ціла округа, то «шкідників» ніхто й не шукав.       «Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась голова. Те, що він почав був забувати,— ціла ота трагедія народу,— навалилась на нього всім тягарем... уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..»       На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками — і всі завмерли — НКВД! Світили в обличчя і ступали по людях, як по дровах. Григорій чекав спокійно, готуючись до найгіршого. Майнула думка: який же він дурень — виліз у світ без документів!       Посвітили на них, пильно подивилися на їхній поцяцькований одяг і полізли далі. Мабуть, прийняли їх за екзотично вбраних представників влади з місць, а то й із центру. Адже такий одяг не кожному по кишені.       Григорій засміявся про себе: «Пронесло!»       На станції «Красная Рєчка» «експрес» зупинився. А по обидва боки стали етапи — ешелони з репресованими. В'язні з обох ешелонів через «експрес» перегукувалися між собою, віталися до земляків, сміялися, бо що їм ще лишилося, як не сміятися?!       «Хтось з'їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етап в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця—краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократич-ніший «експрес», ні — «ковчег горя, проклять і сліз материнських».       Вагон спав, не спав один Григорій, думаючи свою понуру думу.             Хабаровськ Смішні й печальні походеньки             Туман стояв від морозу. 50—градусний мороз біг по пішоходах, змушував їх хукати, тупотіти й пританцьовувати.       Хабаровськ — столиця всього Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.       Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. По тротуарах бігли, поховавши носи, службовці, робітники, військові — люди різних національностей.       Гуділи авто, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, привертаючи увагу хабаровців. У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного папка і спеціально приладнаний бляшаний посудна обід.       Проте Григорієві це місто сподобалось — чимось нагадувало Київ. Від Амуру починалася широка головна вулиця, по—європейському обставлена модерними будинками. На руїнах колишньої церкви, біля самого Амуру, стояли величезні брезентові намети, і в них у такий мороз жили люди.       Хлопці розглядали розкішні вітрини «Гастроному», спортивного магазину. А в крамниці «Госспірту» був викладений із пляшок портрет Леніна в одному вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся: «І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину, буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!»       Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала їх. Особливо вертіли головами дівчата, деякі навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько зупинилося навпроти юнаків і спитало, де б їй купити такі унти, щоб ноги не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає з собою жіночого взуття, запросив дівчину приїхати в гості.       Дівчина виявилася інженером—хіміком з Одеси і, почувши мову Грицька, теж перейшла на українську. Розказала, як знайти те, що їм потрібно.       У «Дальзаготхутрі» хлопці здали хутро, поновили контракти, одержали багато грошей. Потім пішли виконувати головне завдання — знайти старшого охотінспектора, доброго приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб зареєструвати зброю.       Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з ними на полювання, а коли вони бували в місті, то завжди лагодив їм усі формальності в таких делікатних справах, як дозвіл на пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.       Знайшли інспекцію у центрі міста в найкращому будинку.       Потаюк — низенький енергійний хлопець — щиро привітав обох. Але був чимось дуже засмучений. Розпитував про тайгові справи, а потім нахилився й розгубленим тихим голосом сказав, що все начальство позаареш-товували, та й взагалі...       Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І не тільки тут, у цім краї, а й по цілій «шостій частині світу». Шкода було славного Потаюка.       Виклали свою справу. Але виявилося, що це тепер не так просто. Зброю треба реєструвати через НКДД, і з'являтися туди необхідно особисто.       Робити нічого, пішли до НКВД. Григорій ступав поруч із Грицем, зважившись на зухвалий вибрик — сміливий візит.       «У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притягдо себе. Цей тайожник, цей примітивний і прямолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».       І Григорій підкорився дружньому, але категоричному наказу. Довго чекав на вулиці, аж почав хвилюватися, думав іти розшукувати. Але тут вийшов Гриць, самими очима показав, щоб Григорій ішов слідом, як незнайомий.       Через кілька кварталів, побачивши, що їм ніщо не загрожує, Гриць став розповідати про свої пригоди в НКВД.       Сказав, що начальства там — сила. Прийшов він до одного, а їх посхо-дилось дивитися на знаменитого мисливця Сірченка чоловік із десять. Розпитували, а Гриць удавав із себе дурненького — відповідав все «так» чи «ні». Питали, чи не заходив до них хто. Навчали, щоб відразу повідомив, коли що. Почастували горілкою, а зброю реєструвати відмовилися. Але Гриця це не засмутило: «Та ми вік прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї...»       Хлопці вирішили десь добре пообідати. Зайшли до японської ресторації у передмісті Українська Слобода, замовили найкращі страви.       Але їм подали якусь юшку з макаронами і палички замість ложок. Юнаки не знали, що робити з цими стравами, і стали спостерігати, як їдять їхні сусіди—китайці. Але у них так не виходило. Вирішили розрахуватися й піти десь у інше місце. Ці екзотичні «палички» коштували їм по п'ятдесят карбованців — ціна доброго теляти.       В іншому «Буфеті» був один прокислий вінегрет та слизняві цукерки.       Потім друзі натрапили на «Гастроном», який бачили вранці, і набили два рюкзаки вином, горілкою, кав'яром і шинкою, шоколадом і цукерками для Наталки.       Побачили розкішний ресторан і вирішили зайти. Швейцар здався їм ледь не генералом, у всякому разі якимось «розцяцькованим».       «Все, що було в ресторані,— танцювало, пило, курило, грало,— все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою».       Хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, вибрали порожній столик і стали замовляти найдорожчі страви й напої. Офіціант ледве встигав носити. Мисливці гуляли «на повну котушку», не реагуючи на залицяння дівчат з ресторану. Хміль ударив у голову. А Григорій дедалі більше хмурнів. Він дивився на всю ту ресторанну суєту, а бачив свою і не свою горду і прекрасну королеву — Наталку.       Навпроти них сиділо двоє вродливих, але бідно одягнених, змарнілих від втоми дівчат, що пили одну тільки каву. Ніхто не запрошував їх до танцю. А коли Григорій почув, що дівчата розмовляють українською мовою, то зрозумів — це ті самі «розкуркулені», що в будь—який спосіб прагнуть вижити в цьому суворому краї. Його душу огорнули біль і гнів за зневажений цвіт нації.       Григорій замовив офіціанту розкішну вечерю для дівчат і суворо, із ледь прихованим жалем сказав їм: «Вечеряйте!» Одна з них не стрималась і гірка заплакала.       Хлопці згадали, що їм треба на поїзд о першій годині ночі. Коли виходили з ресторану, Григорій, що був напідпитку, зіткнувся в дверях з кимось у формі, у синьоверхому кашкеті, зі «шпалами» на ковнірі. Його взяла хмільна злість, і він відсунув того чоловіка, щоб не стояв на дорозі.             Не ходи босий             Хлопці вже пройшли піввулиці, як Григорій відчув, що за ними хтось іде, мабуть, щось негаразд. Згадав чоловіка, якого відштовхнув з дороги в ресторані. Хміль відразу вивітрився.       Сказав Грицькові. Хлопці надали ходу, закрутили по вулицях і майданах, намагаючись загубитися в натовпі, потім заскочили в якусь відчинену браму. Повз них пробігла постать у собачій хутрянці і капелюсі з розпущеними вухами, як у хорта.       Друзі перечекали деякий час, а потім заковулками стали добиратися до вокзалу. Майже дійшли, як раптом перед Григорієм виросла в темряві постать. Наставивши пістолет, невідомий скомандував: «Руки вгору!» Григорій став повільно зводити руки, а ногою несподівано вибив у нападника з рук зброю. У ту ж мить Грицько й собі зацідив незнайомця у вухо, люто промовивши: «Не ходи босий!». Невдалий Пінкертон упав, ударившись об паркан, а хлопці — мерщій до поїзда. Коли вже їхали, роздумували, що б це могло значити. Зупинилися на тому, що їх хотіли пограбувати, хоч Григорій підозрював інше.       Тільки в тайзі мисливці відчули себе вільно. Тут — вони вдома! О, тут вони господарі!             * * *             Вдома Гриць розповів Наталці про парубоцькі походеньки. Про химерних розмальованих дівчат, про музику й дивацькі танки, про грабіжника, що на них напав. Наталка дивувалася з тих подарунків, що їй навезли — цукерок, шоколадок, «духів» і гребенців, назвала хлопців дурнями і пожалкувала, що вони не відібрали у нападника і не подарували їй пістолет.       

 

 ...  18



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх