Тигролови (скорочено)

     Розділ одинадцятий       

           На «кішку»             Старий Сірко став радитися з домашніми, чи йти їм цього року полювати тигрів. Наталка сказала, що їх знову четверо, а Григорій здатен замінити Миколу.       Мати журилася і відмовляла мисливців, згадавши загиблого сина.       Цього разу тигролови споряджалися не так, як звичайно, — повдягали ватяні штани й куцини. Із собою взяли міцний одяг з лосиної шкіри і найнеобхідніші речі, аби не перевантажувати коней. їхали верхи, час від часу ставали на лижі, бо мерзли ноги. Милувалися замерзлим різнокольоровим водоспадом. Часто ночували просто в снігу, намостивши гілок та розклавши багаття.       Аж раптом натрапили на лісову «газету». На снігу було написано: «Фійона Медвину привіт передавала». Григорія аж струсонуло. Як? Невже тут той самий слідчий, який його катував на допитах?       І згадав, що Фійона — дружина тунгуса Дядорова, яка приймала у себе різних начальників, поки її чоловік був на полюванні.       Григорій вірив і не вірив. Страшні спогади заполонили його. Він пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об'єктів, енкаве-дисти нишпорять скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу». А понад усім кордоном створено лінію укріплень, багато сопок перетворено на потужні фортеці.       По довгих мандрах прийшли на Зміїну падь. Там залишили коней у старого удегейця, що доживав віку в нетрях, дали йому чаю, тютюну. Дідусь радів гостям і їхнім подарункам, як маля.       Тепер тигролови вже були близькі до своєї мети. Дорогою старий Сірко вводив Григорія в курс справи, розповідав, як ловлять цих «кішок». Спочатку їх заганяють собаками. Коли звірові вже несила втікати, він забивається десь до скелі й обороняється від собак. Тоді один мисливець простягає триметрову палицю, тигр її хапає, а в цей час інші мисливці накидають йому на шию петлю, зв'язують лапи. Від швидкості та вправності кожного залежить життя інших. При цьому треба щосили кричати — крик паралізує «кішку».       Мисливці йшли, пильно оглядаючи всі хащі. Раптом вони натрапили на сліди аж двох тигрів — старого й молодого. Собаки змінилися — шерсть на них стала дуба, вони натягали повідки, але не гавкали вголос і не рвалися шалено вперед, бо були добре вишколені.       І почалося полювання. Люди йшли по слідах звірів кілометр за кілометром — по нетрях, падях та горах. В одному місці натрапили на дорогого соболя, що потрапив у самоловну пастку, наставлену ними колись на колонка. Вирішили взяти, хоч на цього звірка полювання було заборонено. Але не кидати ж цінне хутро, раз дурний соболь «вліз в не своє».       Старий Сірко читав по слідах, як по книзі. Ось тигри полювали на вепрів, ось зупинялися, там лежали. Так було до смерку. Вночі ніхто не полював, тому розбили табір і заночували.       Вранці знову вирушили ловити «кішку», покинувши всі речі в наметі.       Сліди петляли, водили їх, як і вчора. Раптом все пішло несподівано швидко... В одному місці, перед густими заростями, майнуло щось смугасте. Старий Сірко вистрілив, Григорій за ним, ззаду також пролунали постріли. Велетенська «кішка» зробила скажений стрибок угору.       А мисливці, пронизливо лементуючи і стріляючи вгору, погналися за другим тигром. Собаки гавкали десь спереду. Григорій дуже боявся відстати і підвести старого.       «Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.       Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас — людський, собачий, тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось,— це тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт...»       Клубок розпався, і Григорія витягли з—під снігу. Обтрушувалися, відсапувалися, збирали шапки, рушниці, сміялися й наново переживали подію.       Для тигра зробили дерев'яну міцну клітку. Потім пішли шукати іншого звіра — забитого. І знайшли здоровенну самицю — чудовий екземпляр грізного старого уссурійського тигра, що лежала, задубівши на морозі.       Відпочивали до ранку, а потім вирушили до покинутого намету. На чотири пари зв'язаних лиж, налаштованих, як сани, поставили клітку з живим тигром. Мертвого ж тягли за собою самоходом.       В обідню пору добралися до намету. Але тут сталася дрібниця, яка переросла в катастрофу й поклала край усій мисливській епопеї.       У наметі хтось ночував, забрав соболя і спирт. Старий насупився: тільки нетутешні могли порушити тайговий закон і взяти чуже. Всі пішли на льод розглядати сліди — куди і коли рушили грабіжники. А Григорій знайшов на снігу біля намету недопалок дорогої сигарети «Золота марка». Його серце затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він мовчки, поки інші були на льоду, став на лижі і помчав навскіс через нетрі, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила річка.       Гнав по прямій, як учора за тигром. Нарешті побачив кошівку (сани) і пішов назустріч, стискаючи гвинтівку.       Коні почули тигрячий дух (весь Григоріїв одяг ним просяк), мотнули вбік. Сани перекинулись і з них вивалилися двоє людей — в будьонівці і в єжовському кашкеті.       Григорій вп'явся в них очима. Серце закалатало безумно. Медвин! Той самий «таваріщ слєдоватєль».       «А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався...»       Григорій вголос промовив:       «— Так... Ну, все, таваріщ слєдоватєль! Все! — І важко задихав.— Кінчаю слідство...— І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!» — Підкинув гвинтівку і вистрелив.       Другий кинувся тікати до лісу, потім обернувся і вистрілив із пістолета. Довелося Григорієві його застрелити. Потім він написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. Аза що — цей пес сам знає». Зробив це, щоб нікому не довелося відповідати за вчинене ним.       Куди ж тепер? Отак за одним разом відтяв і ворогів, і друзів, і спокій.       Повернувся йти — аж раптом... Наталка!       «— Що ти зробив?       Григорій сказав:       — Слухай, Наталко! Те, що я зробив,— те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона... Ти цього не бачила. Розумієш? Не бачила! А вже як я буду далеко звідси — тоді про все розкажеш своїм».       Дівчина здивовано й розгублено прошепотіла:       «— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, тобі видніше. Але куди ти?       Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло».       Дівчина благала залишитися, бо в них же цілком безпечно... Можна ж іще далі зайти в нетрі...       Хлопець узяв Наталку за руку і стис. Вона не віднімала своєї руки.       «— Дурна ти, дівчино. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих—довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.       І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову впіймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги... І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і нарід...       Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.       І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда,— стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.       І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй за мене... сестро».       Наталка припала до нього і вибухнула буйним плачем. І поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу.       Потім віддала свій вінчестер, набої, сказала, як іти на Уссурі й на Маньчжурію, і пішла, за слізьми нічого не бачила.       Бідолашна, горда, дика, наївна і надзвичайна Наталка...       

 

 ...  19



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх