Розділ дванадцятий        - Тигролови (скорочено) - Книжный рай
Тигролови (скорочено)

     Розділ дванадцятий       

           Навзаводи зі щастям             Григорій знав, що найкраще перейти кордон десь у Біробіджані, де найбільші нетрі, найвужчий Амур.       Але йти було несила, не побачивши батька Сірка, матір, Грицька, М попрощавшись з Наталкою.       Ішов, борючись сам із собою. Дійшов за заїмки, де залишили коней. Постояв, погладив свого буланого. Взяв дещо з продуктів, спирт, сірники і набої, а коня брати не зважився. Йдучи далі, провалився в наледь, мусив сушитися всю ніч. Потім здалеку побачив, як їдуть мисливці-тигролови, зрадів: «Наші!».       Дійшовши до Сіркової пасіки, він відчув, що йому вже несила іти далі, бо це вже назавжди покинути останню рідну хату. Деякий час він ще боровся сам з собою, вагався. «Піти чи не піти?.. Якже він піде звідси, не попрощавшись з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?..»       Довго ще думав Григорій і нарешті не витримав. Ставши на лижі, він швидко пішов у ніч.             * * *             Сірки, як завжди, повставали рано. Усі були сумні. Робота валилася з рук.       Треба було їхати до міста на базу — відвозити здобич. «Десь там піймана «кішка» чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову,— нерухомо та відчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере їжі. Третій день не бере... Та вона п'ять днів не братиме, але не згине. То горда і живуча тварина... І старому думки химерно блукали межи гордою твариною та...»       Раптом в сінях зашелестіло, рипнули двері і на порозі став Григорій. Блідий, схудлий, він ніяково посміхався.       Мати кинулась до нього зі сльозами. Григорій помалу стяг шапку і став на коліна перед нею, як перед власною матір'ю. Старий Сірко кректав вдоволено. Він знав, що його названий син обов'язково прийде хоч попрощатися.       Наталка, впустивши шиття і голку, сиділа край столу, смертельно бліда. Грицько глянув на неї, потім на Григорія і зрозумів, що то значило.       Григорій обвів усіх поглядом і сказав, що зайшов попрощатися, бо, може, вже ніколи не побачаться. Хіба що на тім світі. Очі його зустрілися :і Наталчиними. Дівчина спалахнула. Вона прочитала в його очах те, що було в його серці. Схопилася і кудись побігла.       Григорій прощався, бажав щастя й добра рідним і близьким йому людям. Старий Сірко сказав, що треба поспішати. У Харбіні та на Сахаліні в них є рідня. Мати, плачучи, подала юнакові набитий рюкзак.       Присіли надорогу за стародавнім звичаєм. Тут увійшла Наталка, одягнена, як на полювання. Брови рішуче зсунуті, вуста стиснені. Стала проти       Григорія і мить дивилася йому в вічі з німим запитанням. І знайшла там відповідь...       Потім взяла його за руку. Опустилась навколішки перед враженими батьками і сказала:       «— Як уб'ють мене — то я не вернусь. А як судилося мені щастя... то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..»       Батько суворо подивився на Григорія, той шарпнувся був, але Наталка перехопила його рух:       «— Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе заради вас. Я мовчала довгі місяці як камінь. Я змагалась із собою... Я не знала, а сьогодні я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені... Не губіть же мене!»       Старий Сірко побачив, що нічого не вдієш. Глянув на Григорія, приховано посміхнувся і подумав: «Обоє рябоє».       Наталка продовжувала благати і готова була переступити батьківське слово. Тоді Григорій опустився на коліна поруч, схилив голову і мовчки чекав рішення Сірків.       Першою не витримала мати, сказала: «Чого ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж насіння!» Сірко почухав голову і зітхнув:       «— Такі часи, бач... Таке життя... Ну що ж...»       А матері тільки цього було й треба. Витерла сльози, зняла ікону і разом з батьком благословила молодих.       Наталка цілувала рідних, радісна і щаслива. Сказала, що візьмуть із собою Заливая, і він принесе їм вісточку, як вони вже будуть у безпеці. А братові наказала, щоб беріг батьків, був коло них і коли одружиться.       Ще не розвиднілося, а із Сіркової хати вийшли двоє озброєних на лижах, а з ними біг великий якутський пес.             * * *             Однієї ночі на Н—ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове, де Амур найвужчий, зчинилася тривога.       З пожежі і кількох вибухів почалася стрілянина, яка розійшлась обабіч на десять кілометрів. Ніби розпочався бій між усією Японією та CPCR Та то всього лиш ловили порушників кордону.       А«диверсанти» були сміливі й досвідчені, наважились перейти кордон там, де того найменше сподівались, — у самім Пашковім, попри самісіньку будівлю прикордонного пункту.       Відбулося це так. Двоє на лижах, а з ними великий пес, обережно крадучись, вийшли на схил далекої сопки і постояли там, пильно вивчаючи місцевість.       Потім знайшли забуту копицю сіна, приладнали до неї трухляву колоду, начинену порохом та набоями, підпалили й помчали в селище. Незабаром спалахнула пожежа, почулися постріли й вибухи. Прикордонники побігли туди, а втікачі стали переходити кордон. Аж ось їм назустріч вискочив начальник застави. Наталка скомандувала Заливаю: «Чужий!» — і пес стрибнув на того п'яного охоронця кордону. Водночас на голову начзастави опустився приклад вінчестера.       По всьому кордону лопотіла перестрілка, підключилась і японська сторона. Тільки напроти селища було спокійно, і наші мандрівники швидко перескочили на той берег ріки.             * * *             Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала: «Мій! Мій!». Шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові й безоглядної вірності, говорячи, що вони підуть тепер на його Україну.       І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її в обійми і зацілував тії неприступні вуста, великі насмішкуваті очі... Аж ось де він догнав своє щастя!       А Заливай зіп'явся на задні ноги і, тихенько скімлячи, намагався лизкнути обоху ніс.       Нарешті лемент на кордоні вщух. Наталка нагодувала пса, прикріпила до його нашійника записку, погладила голову свого вірного друга і з жалем відправила додому. Заливай сумно заскімлив, відчуваючи розлуку, але послухався господині й побіг.       Шлях їм прослався в невідоме. Вони приготувалися до всіх труднощів, до жорстокої боротьби, спаливши всі кораблі за собою. їх вабила далека, сонячна, омріяна Україна.             ***             Крайова преса була сповнена сенсаційними повідомленнями про велику озброєну до зубів банду ворогів народу на чолі з «крупним державним злочинцем» Григорієм Многогрішним, яка діяла в тайзі і вбила начальника Краєвого особого відділу УГБ НКВД тов. Медвина — ветерана НКВД, «славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...»      Внизу великими літерами сповіщалось про велику премію за зловлен-ня того страхітливого «отамана банди» — Григорія Многогрішного.       Друга сенсація була ще цікавішою. Подавалися карколомні повідомлення про «чергову провокацію» «нєкой» агресивної держави на со-вєтсько—маньчжурському кордоні... Про кількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога. Про заслуги начальника застави, який у героїчному бою був тяжко поранений. Між іншим говорилося й про те, щодвоє«негодяїв»з гігантським псом у тім бою нагло напали на начальника «з тилу».       Старий Сірко, що привіз разом з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав ті «новини» і в душі сміявся з них. Якого шелесту наробили Григорій та його донька!       Сіркові захотілося з радості навіть тигра з клітки випустити. Старого зупинило лише те, що тигр вже був на базі, у загальній клітці і під великим замком. А головне, поза всяким сумнівом, «кішка» роздере першим саме його — головного винуватця своєї біди.             * * *             Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська прибіг Заливай. Він був схудлий, здичавілий, лапи в льодових «черевиках». Старі невимовно зраділи, гладили пса, говорили з ним, годували, як людину. І знайшли записку!       Це був радісний день у Сірків. Наталка писала: «Живі. Здорові. Обіймаємо всіх. Цілуємо. Вже перейшли до тітки!»       Мати плакала й просила прочитати записку ще раз і ще, а тоді поцілувала її нишком і, загорнувши в шовкову хустку, поклала на самий спід скрині, де зберігалися Наталчині речі. І стала молитися Божій Матері, вимолюючи щастя для дітей і хоч на останку літ зустрічі з ними.             * * *             Гриць прип'яв Заливая, щоб не втік. Мати ходила біля пса, як біля дитини, але той скучав. На п'ятий день вранці Заливая не дошукалися. Він утік. «Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло його собаче серце.       Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають щастя».       1943 

 

 ...  20



Обратная связь

По любым вопросам и предложениям

Имя и фамилия*

Е-меил

Сообщение*

↑ наверх